Дедалі частіше на наших вулицях можна зустріти військових та ветеранів із травмами чи ампутаціями. Хтось із перехожих поспішає опустити очі або відвести погляд, а дехто кидається розпитувати про бойовий досвід. Але, як зазначають самі військовики, подібне спілкування – некоректне, до того ж має чимало підводних каменів. Наприклад, не всі хочуть повертатися до тих подій і знову й знову їх переживати через свої спогади та розповіді.
Тому військові мають відновлюватися після поранень як фізично, так і психологічно. Наразі в Україні військові й цивільні можуть пройти реабілітацію у понад 800 медичних закладах. Серед них – 13 інноваційних центрів національної мережі RECOVERY, що працюють на базі державних лікарень. Від початку повномасштабного вторгнення в них відновлювалися після поранень понад 16 тисяч військових.
Цей проєкт заснували Віктор та Олена Пінчуки задля допомоги армії. У червні 2022 року вони продали на аукціоні Christie’s у Лондоні знамениту скульптуру Джеффа Кунса «Мавпа з повітряних куль». Усі кошти від продажу спрямували на запуск RECOVERY. Фінансування й розвиток проєкту продовжують і донині, створюючи найбільшу мережу реабілітаційних центрів.
«Відновленням військових в Україні займаються мультидисциплінарні реабілітаційні команди. Фахівці підходять до реабілітації комплексно – працюють із наслідками травм не лише фізично, а й психологічно. Адже мета – максимальне відновлення військових, аби вони могли якомога швидше адаптуватися в суспільстві чи повернутися до виконання бойових завдань», – зазначає керівниця проєкту RECOVERY Світлана Гриценко.
В центрах постраждалим від війни надають психологічну та емоційну підтримку, створюють цікаве дозвілля й починають процес адаптації до повернення в суспільство.
Проте далі відбувається найскладніше – процес реінтеграції військових у цивільне життя, якщо люди не повертаються до виконання бойових завдань. «Є чимало рекомендацій щодо спілкування з ветеранами чи військовими, які отримали бойові травми, проте потрібно пам’ятати, що кожна людина унікальна, тому універсальних правил не існує. Наша емпатія, уважність – чи не головні ключі до здорової комунікації одне з одним», – додає Світлана.
У цивільному житті військовим та ветеранам доводиться комунікувати з людьми, які далекі від воєнних реалій або мають свої уявлення про фронт. Але в спілкуванні з учасниками бойових дій немає універсальних правил.
У межах спеціального проєкту «L'Officiel Україна» і RECOVERY ми розпитали пацієнтів мережі RECOVERY про труднощі в спілкуванні та почули їхні особисті рекомендації щодо коректної комунікації з військовими. Світлини для матеріалу створили фотографи Костянтин і Влада Ліберови.
РОСТИСЛАВ
«На “Азовсталі” були ще важчі за мене “трьохсоті”»
Ростислав Приступа у 19 років підписав свій перший військовий контракт і став морським піхотинцем.
24 лютого 2022-го зустрів у Маріуполі в складі 503-го ОБМП, батальйону морської піхоти. Ростислав згадує, що 13 березня був дивний день – росіяни не штурмували українські позиції аж до 10-ї ранку, хоча зазвичай вони відкривали вогонь вже о 6-й. Під час штурму він перебігав до укриття. Цієї миті осколок влучив у спину й зачепив спинний мозок. Хлопця доправили в госпіталь, а потім евакуювали на «Азовсталь».
«Важкопоранених, таких як я, далі можна було переправити “вертушками” (гвинтокрилами. – Прим. ред.) на велику землю. Але на “Азовсталі” були ще важчі за мене “трьохсоті”. Можливо, це й було на краще, бо зараз я живий», – каже Ростислав.
Його, як і всіх поранених із заводу, взяли в полон у травні 2022 року, але через важкий стан обміняли за півтора місяця.
«29 червня я повернувся до України. Це були відчуття, які неможливо передати словами. До мене приїхали рідні, і вони дали мені сил та мотивації на подальшу реабілітацію», – згадує ветеран.
Навіть важка травма не зламала бійця – він наполегливо займався у реабілітаційних залах. Уже за кілька місяців зробив свої другі перші кроки.
Тоді хлопець пообіцяв собі, що зробить усе, щоб не лишитися в кріслі колісному.
Щоденні тренування дали свій результат: нині ветеран водить авто й працює менеджером із роботи з уболівальниками з інвалідністю в Українській асоціації футболу.
«Я б хотів, щоб до ветеранів та військових було більше здорового співчуття. Бо, на жаль, частіше бачимо жалість. Це остання емоція, яку ми хотіли б отримувати за те, що боронимо країну та її Незалежність», – додає Ростислав.
ДМИТРО
«Коли прокинувся в палаті – лівої ноги не побачив, але прийняв цю втрату»
Дмитро родом із Кривого Рогу.
У дитинстві він захоплювався футболом, але після травми був змушений залишити професійний спорт. У 2019 році свідомо пішов служити в патрульному батальйоні НГУ, а у 2022-му приєднався до підрозділу протиповітряної оборони. Менш ніж за рік служби його перевели до мінометних військ. Зазнав поранення, коли повертався з бойового виходу. Росіяни засікли машину й скинули міну з дрона.
«Коли розплющив очі – не побачив нікого з хлопців. Спробував бодай якось вибратися з авто, бо знаю, що росіяни “добивають” машини. Мене побачив побратим і встиг витягнути до другого удару», – згадує той день боєць.
Дмитру на одну ногу накинули турнікет і з іншим пораненим заховали під гіллям. Вони тривалий час чекали на евакуацію, бо ворожі дрони продовжували полювання на українських військових.
«Епізодами згадую підвал стабпункту, лікарню. Коли прокинувся в палаті – лівої ноги не побачив, але прийняв цю втрату», – переповідає події Дмитро.
За місяць боєць переніс 20 операцій – на нозі, руках, животі. Осколки пошматували все тіло військовослужбовця. Згодом лікарі були змушені ампутувати й праву ногу, бо організм не мав сил боротися з інфекцією від мінно-вибухової травми.
Дмитро згадує цей період як надзвичайно важкий, бо навіть сильний анальгетик не зменшував його болю. Наразі він проходить реабілітацію в київському центрі мережі RECOVERY. Мультидисциплінарна команда мотивує пацієнта займатися спортом, зміцнювати м’язи, щоб якомога швидше повернутися до повноцінного життя.
«Я раніше не міг перевернутися на лівий бік, а сьогодні це просте завдання. Поступово ускладнюємо, і от – я вже вчуся стояти на куксах без опори. Тут не жаліють і не жаліються – на все є дисципліна та розуміння можливостей пацієнтів», – зауважує Дмитро.
Він додає, що в процесі відновлення, крім фахівців та оснащення, вкрай важлива підтримка близьких людей.
«Треба бути сильним і здолати цей важкий період. Я розумію, що не завжди буду в кріслі колісному, а ходитиму на протезах. Але щоб це сталось – не можна опускати рук», – додає ветеран.
Дмитро зауважує, що нині його підтримують мати й наречена. Каже, це найголовніше в процесі відновлення.
«Не лякайтеся, коли бачите військового з протезом, намагайтеся не відводити погляд і не дивитися на поранення, погляньте в обличчя людині й щиро усміхніться. За потреби поступіться місцем у громадському транспорті, проявіть турботу й повагу. Але спершу, звісно, запитайте, чи потрібна йому допомога», – каже ветеран.
ОЛЕКСАНДР
«Після поранення лишався у свідомості, щоб вижити»
У цивільному житті Олександр працював масажистом, остеопатом, викладачем пілатесу та йоги.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він свідомо пішов «штурмувати» військкомат. Але тоді йому сказали почекати. Щоб не гаяти часу, чоловік записався на курси такмеду й тактичної підготовки, тренувався за ізраїльською методикою та потихеньку скуповував собі спорядження.
На початку лютого 2023-го Олександр отримав повістку й без зволікань пішов у військкомат. На перші роковини вторгнення розпочав службу в ЗСУ. Його призначили стрільцем-санітаром, зважаючи на освіту з фізичної реабілітації й додаткові знання з такмеду. Після навчань його з бригадою направили на Донеччину – боронити Бахмут, Костянтинівку, Часів Яр, Кліщіївку.
«Я підірвався на міні – хлопці наклали мені турнікет і врятували життя. Через активні бойові дії довелося довго чекати на евакуацію – понад шість годин. Я розумів, що за такий час розвивається турнікетний синдром і ноги в мене вже не буде. Я прийняв це в моменті, як кажуть, і дякував, що живий. До лікарні лишався у свідомості, бо так поранені мають більше шансів вижити», – зазначає військовий.
Після ампутації він пройшов ще 12 операцій. Згодом потрапив до реабілітаційного центру, щоб якомога швидше стати на ноги.
«Мене ніколи не чекали медичні фахівці – я їх випереджав у залі. Навіть після занять з ними не зупинявся – виходив на вулицю на прогулянки й на милицях давав дьору. Бо щоб стати на ноги – треба не опускати руки», – жартує Олександр.
Зі свого досвіду боєць радить цивільним бути уважними до особистого простору ветеранів. Спілкування має бути не насильницьким, зауважує він.
«Людська увага буває дуже нав’язливою у плані запитань, допомоги чи пригощання кавою. Будь ласка, питайте спершу, чи треба це людині, бо я, наприклад, якось не міг відмовитись і випив дві чашки кави підряд», – з широкою усмішкою розповідає військовий.
Олександр також радить спершу визначитися, чи дійсно потрібна комунікація, бо чимало військових шукають людину, якій можна виговоритися.
«Вони можуть навалити все, що їм накипіло. Але чи будете ви до цього готові? Дехто навіть у процесі розмови може стати агресивним, і це теж треба враховувати», – зазначає він.
ОЛЬГА
Після поранення вчиться на психолога, щоб допомагати військовим
Ольга почала волонтерити ще у 2014-му, коли росіяни вдерлися на Донеччину й Луганщину, а у 2017-му приєдналася до Збройних Сил. Каже, пішла, бо не могла стояти осторонь, коли в країні війна.
Вона служила офіцером зв’язку й медиком. Пліч-о-пліч воював і її син. На жаль, хлопець потрапив в оточення біля Слов’янська – Ольга призупинила службу, щоб доглядати за ним.
24 лютого 2022 року жінка зустріла на позиції біля Броварів. Під час штурму села в Харківській області Ольга намагалася врятувати побратима й зазнала поранення.
«Я прагнула якомога швидше повернутися на фронт, тож закинула реабілітацію. Але у мене стався нервовий зрив – довелось лягати в лікарню. Після завершення курсу подруга наполягла завершити й фізіологічне відновлення. Так я потрапила в RECOVERY – там комфортні умови проживання та дуже кваліфікований персонал», – згадує Ольга й додає, що дуже хотіла б, аби її побратими та
кож проходили реабілітацію в центрах та відновлювалися в усіх сенсах – і фізично, і психологічно. Нині військова вже завершила реабілітацію та складає вступні іспити, щоби стати психологом і знову бути корисною армії.
«Спілкування насправді потрібно як цивільним, так і військовим, бо лише в комунікації народжується діалог між двома такими різними категоріями. Але варто обдумувати, перш ніж щось казати ветеранам чи військовим, бо вони мають чимало тригерів. Водночас треба говорити на рівних – не переходити до сюсюкання чи проявляти жалість», – радить майбутня психологиня.
СЕРГІЙ
«Повномасштабне вторгнення змусило мене знову “штурмувати” військкомат»
Сергій доєднався до Сил безпеки й оборони у 2015 році як доброволець. З 2017 по 2020 рік служив за контрактом в «Азові».
«На момент закінчення мого контракту я сподівався, що більше ніколи туди не повернусь. Але повномасштабне вторгнення змусило мене знову штурмувати військкомат», – зазначає чоловік. Він був піхотинцем. Але під час звільнення Харківщини, у вересні 2022 року, отримав поранення.
«Я підірвався на міні неподалік наших позицій. Хлопці підскочили швидко, надали першу допомогу й витягнули звідти. Але до точки евакуації було далеко – мене тягнули десь 3,5 км, забрали машиною, тоді перевантажили в реанімобіль. Прокинувся вже на стабпункті. Мені не лише відірвало ноги, а й розтрощило одне стегно, та було ще чимало різних травм», – згадує ветеран. Далі розпочався його тривалий шлях реабілітації в різних містах та лікарнях України.
У центрі RECOVERY Сергію найбільше сподобалася команда фахівців. Він зауважує, що весь персонал працює із завзятістю.
«Займаються, корегують лікування та вправи за потреби, додають процедури, словом, докладають усіх зусиль, щоб підвищити ефективність і досягти максимального результату. А ще тут смачно годують і все в порядку з санітарією та гігієною», – додає він.
Після реабілітації та протезування Сергій планує долучитися до Сил безпілотних систем. Наразі ж готується до протезування та вчиться жити в умовах нової для нього реальності, радить не відривати військових від суспільства, виводячи їх у якусь суперокрему касту. Адже більшість військовослужбовців – чиїсь мобілізовані брати, сестри, чоловіки, батьки, сини й доньки.
«Ветерани з ампутаціями – це ще одне нагадування для суспільства, що життя – не якась казкова історія з хепі-ендами. У країні триває дуже жорстока війна. Варто навчитися приймати реальність і не забувати, що перед тобою – передусім людина. Про це треба пам’ятати і просто ставитися з розумінням», – зауважує військовослужбовець.
ДЕНИС
«Життя зазнало змін – я поки не можу танцювати й бігати, як раніше»
Денис родом із Лубен на Полтавщині.
До початку повномасштабної війни він не мав жодного військового досвіду, працював хореографом. Чоловіка мобілізували у жовтні 2022 року в десантно-штурмові війська. У військовій частині його призначили помічником гранатометника.
«Моїм завданням було підносити боєкомплекти, контролювали стан зброї та позицію. Але на війні не буває монозадачних військових – мені довелось опанувати керування дронами. Завдяки цьому я оберігав та рятував побратимів», – згадує він.
У грудні 2022-го потрапив під танковий обстріл на Луганщині. Разом із побратимами пішов на штурм, двоє з чотирьох загинули. Денис отримав множинні поранення – уламок поцілив у праву ногу й руку.
«Евакуація була довгою – понад вісім годин. У мене почався турнікетний синдром, я знепритомнів, отямився вже у лікарні Мечникова після ампутації. Я налаштовував себе, що життя зазнає змін: я поки не зможу танцювати й бігати, як раніше. Але нині медицина невпинно крокує вперед, тож я почав шукати можливості отримати найкращий протез», – розповідає чоловік.
Після операцій у Дніпрі військового перевели на реабілітацію в RECOVERY, де він разом із фахівцями активно готувався до протезування в США. Зараз продовжує реабілітацію та опанує нову кінцівку. Денис хоче повернутися на фронт і нищити ворога завдяки FPVдронам.
Боєць нагадує, що військові або ветерани прагнуть спокійного життя. «Не потрібно нав’язуватися й ставити запитання про досвід бойових дій, бо не всі хочуть про це говорити. Якщо маєте бажання – подякуйте військовому, але, будь ласка, не змушуйте комунікувати, якщо людина цього не хоче», – додає він.
АНАСТАСІЯ ТА АНДРІЙ
«Тихенько на вушко дружині кажу: “Насте, я “триста”»
Військові Анастасія та Андрій познайомилися задовго до повномасштабного вторгнення. Він цікавився історією, а вона її вивчала. Обоє розуміли, що заморожений конфлікт рано чи пізно переросте в активну фазу, тому завзято готувалися. Вони зустрілися на одному з вишколів, організованих обласною радою Полтави. Але стали парою лише за два роки після знайомства.
До повномасштабного вторгнення Анастасія була приватним підприємцем, а Андрій працював за кордоном. Однак своє дозвілля пара витрачала на те, щоби вдосконалювати власні бойові навички.
«24 лютого дружина мене розбудила зі словами: “Вставай, пішли в армію. Ти казав, знаєш, як туди швидко попасти”», – зі сміхом розповідає Андрій. Так подружжя одразу поїхало в 81-шу аеромобільну бригаду, яка базувалася під Полтавою. Вони з гумором розповідають про те, як ганяли ДРГ по місту й захищали аеропорт. Потім – виконували бойові завдання на Запорізькому та Донецькому напрямках. Служили в одному батальйоні, хоч і виконували різні завдання. На одному з бойових завдань отримали поранення – у їхній підвал поцілив артилерійський снаряд. Разом з Анастасією та Андрієм була їхня бойова собака Гільза.
«Прилетіло в цегляну кладку підвалу, тож нас засипало шматками цегли, камінням. Побило руки, ноги, але рухати ними я міг. Наче все ціле, але був біль, ніби щось у тіло влетіло. Я почав обмацувати голову й відчув, що пальці мокрі від крові. Тихенько на вушко дружині кажу: “Насте, я “триста”», – згадує Андрій. Він каже, що кохана одразу почала командувати: пара перебігла в інший підвал, де Анастасія викликала для Андрія медевакуацію.
«Я евакуювала його, поробила доповіді, фоточки та самостійно на машині доїхала разом із собакою до Слов’янська. Там знепритомніла, але одразу заявила лікарям: якщо лікування затягнеться, то буду виходити раз на годину на вулицю, щоб вигуляти пса, який у машині. Коли отямилася, найперше згадала про Гільзочку, але медперсонал взяв ключі та вигуляв пса без мене», – розповідає військова.
За тиждень подружжя опинилося в полтавському центрі RECOVERY. Згадують, що їх поселили в одну палату. Жартома зазначають, що це вперше від початку вторгнення, коли вони змогли провести так багато часу під одним дахом у цивілізації.
«Дружина весь час поруч, і це дуже допомагає. Вона мотивує кудись піти – то за морозивом прогулятися, то за лимонадом», – зауважує Андрій. Додає, що в реабілітаційному центрі йому дуже сподобалася комунікація персоналу з пацієнтами та комплексний підхід.
«Медики не тільки лікували ті травми, з якими ми приїхали, а й діагностували проблеми, що виникли за два з половиною роки війни, – супутні хвороби, грижі та протрузії. У відновленні допомогло й сучасне обладнання, яке робило процес реабілітації цікавим та різноманітним», – каже Анастасія.
Тепер пара вже повертається до служби й виконання завдань.
«З військовими та ветеранами варто спілкуватися як із людьми, що через обставини або власні ідейні переконання узяли до рук зброю. Але ми такі самі люди, ми – члени соціуму, і з нами можна говорити. Хоча, безумовно, завести діалог між військовими зараз видається простішим, бо є більше тем для обговорень», – зазначає Анастасія.
Андрій просить не акцентувати на вадах чи травмах, бо ветерани перш за все – особистості. «На жаль, є ситуації, у яких ми спостерігаємо нерозуміння і зневагу до військовиків. По змозі станьте заступником для них і допоможіть вийти з неприємної ситуації», – додає він.
Висловлюємо подяку бренду Riot Division за надання образів для знімання