«Прийшов до нас росіянин у хату, і я подумала, що це папа, бо загавкала собака, більше до нас ніхто не приїжджав, — розповідає в подкасті проєкту Behind Blue Eyes 9-річна Аня з селища Велика Олександрівка на Херсонщині, що перебувало під російською окупацією близько семи місяців. — І я відкриваю двері, кричу “папа”, і там стоїть росіянин, і він так злякався, що дуже швидко перестрибнув через огорожу».
Історія Ані — одна з багатьох, яка була почута завдяки благодійній ініціативі Behind Blue Eyes, що підтримує дітей із деокупованих та прифронтових сіл. Мета проєкту — допомогти юним українцям втілити їхні мрії, розвиваючи креативність і навчаючи їх вірити в себе.
Behind Blue Eyes бере початок з експедицій, під час яких діти документували своє життя на одноразові плівкові фотоапарати. Понад 4,000 світлин, створених ними, більш ніж 1,500 дітей, котрі отримали підтримку, 24 відвідані села й сотні здійснених мрій — ось результати трилітньої діяльності ініціативи. За цей час проєкт також запустив власний подкаст, представив документальний фільм, створив фотокнигу та провів фестиваль «Блищик», де творчими наставниками дітей були відомі українські митці, модні дизайнери, кінорежисери, архітектори.
Про те, як працює Behind Blue Eyes, і дитячу творчість під час війни — L’Officiel Online поговорив із художницею Машею Ревою, менторкою на «Блищику», і продюсеркою ініціативи Танею Беженар.
Фестиваль «Блищик»
З чого почалася ідея проєкту Behind Blue Eyes? Що спонукало вас долучитися до нього?
Таня: На початку 2022 року наші співзасновники Дмитро Зубков і Артем Скороходько як волонтери відвозили гуманітарну допомогу на Чернігівщину. Там вони побачили групу дітей, які, попри руйнування та обстріли, жартували, гралися — продовжували нести радість. Тоді така щирість була притаманна саме дітям, бо дорослі насамперед думали про те, яким виявиться завтрашній день.
Під час свого наступного приїзду співзасновники Behind Blue Eyes взяли одноразові плівкові камери: сам Артем дуже любить такий метод знімання. Вони вирішили запропонувати їх дітям як інтерактив, щоб просто побачити, які світлини ті зможуть зробити, і, як наслідок, вийшли надзвичайно класні знімки. Потім Дмитро й Артем зібрали вішлісти дітей, щоб подякувати їм за творчість. Одна з фотографій, із найперших поїздок, стала нашим візуальним символом — це зображення кульбабок у росі на тлі неба.
Фото 11-річної Валі з Лукашівки, Чернігівська область, 2022 рік
У проєкті ми прагнемо показувати дітям: ми не просто допомагаємо їм як волонтери, бо вони діти війни, а що творчість, зроблена ними, може втілювати їхні мрії. Демонструємо, яким є ланцюжок процесу, коли щось виготовляєш, представляєш створене публіці, наприклад, в інтернеті чи робиш виставку, і люди таким чином дізнаються про тебе. Далі ж за отримані кошти з цього ти можеш втілювати свої бажання.
Ми зрозуміли цінність, яку можна передавати дітям навіть завдяки таким маленьким творчим актам, і далі почали масштабувати проєкт.
Фестиваль «Блищик»
Маша: Моя історія співпраці з дітьми почалася через рік після початку повномасштабного вторгнення, коли я розмірковувала, яким чином можу бути корисна як художниця, творча людина. Спочатку ми з моїм хлопцем, художником Іваном Грабко, продавали власні роботи й так збирали кошти на допомогу, — це була дуже пряма функція.
Потім я зрозуміла, що хочу доєднатися до цього процесу крізь певну інтерактивну практику, залучаючи дітей, на мій погляд, одну з найвразливіших частин суспільства. До моменту, коли Behind Blue Eyes запросив мене взяти участь у їхній ініціативі, вже створила одну роботу, пов’язану з юними українцями, — інсталяцію «Вам лист», представлену в Українському Домі.
Фестиваль «Блищик»
У кожному проєкті мені було важливо спілкуватися, взаємодіти з самими дітьми. Буду відвертою: робота з ними мене надзвичайно надихає, адже їхня енергія чиста, вона ллється, дарує запал. З іншого боку, я розумію, що надаю їм такий функціональний інструмент, завдяки якому вони можуть сконцентруватися, абстрагуватися, висловити свої переживання, і, мені здається, збалансувати психічне здоров’я. Можливо, у візуальній формі це робити іноді простіше, аніж передавати почуття через слова.
Коли я працюю з дітьми, то використовую різні методи. Ми можемо створювати об’єкти, малюнки. Я обов’язково питаю, як вони почуваються, яким чином здатні описати, асоціювати себе з чимось абстрактним, чи це певний колір, форма. З мого досвіду бачу, що творчість впливає на дітей, бо вона нагадує медитацію: ти відвертаєш увагу від реальності, рефлексуєш, і сам процес творення, гадаю, дуже заспокоює.
Фестиваль «Блищик»
З якими викликами ви зіштовхувалися під час проведення ініціатив проєкту, зокрема фестивалю «Блищик», зважаючи на те, що це прифронтові та деокуповані території?
Таня: У мене трошки нервовий сміх завжди, коли питають про те, як же ми проводили події поблизу фронту. Ми не хотіли зробити абияк: будували цілі конструкції, щоб для дітей це був наче «Діснейленд» із хот-догами, класними воркшопами й людьми, аби був простір, де вони захочуть провести час, відкритися та побути з нами.
В одному із сіл, розташованому за 18 кілометрів від лінії фронту, нам сказали, що такі побудови, величезні намети можуть стати ціллю для ворожого нападу. До того ж за два тижні до нашого приїзду цей населений пункт сильно обстріляли росіяни. Звісно, ми не могли поміщати дітей у настільки небезпечні умови, і повністю відмовилися від великих конструкцій. Перенесли фестиваль на територію місцевої школи з укриттям поруч, бо це така фортеця, котру, слава Богу, не чіпають.
Фестиваль «Блищик»
У кожному селі знаходили щось небезпечне для проведення фестивалю. У повному форматі, як ми його готували, він пройшов лише у Висунську на Миколаївщині. Подію в одному селі, Бобровому Куті, Херсонська область, нам, на жаль, довелося скасувати через погіршення безпекових умов.
Цінність «Блищику» — це передусім, щоб дитина прийшла на фестиваль та змогла відшукати свою внутрішню іскру. Те, що запалює очі, хочеться робити знов і знов, якусь справу, під час якої завмирає час, коли ти займаєшся нею. Ми хочемо, аби дітей надихнули сучасні форми самовираження й вони мали змогу поспілкуватися з крутими людьми. Багато менторів із «Блищику» подружилися з юними відчувачами, і деякі навіть досі спілкуються.
Фестиваль «Блищик»
Машо, як творча менторка на фестивалі «Блищик», які цілі перед собою ви ставили у взаємодії з дітьми?
Маша: У перший день «Блищика» я запланувала малюнки на великих форматах, хотіла, щоб діти відчули свободу руху. Не було важливо, що вони малюють, — сам процес і масштаб мав вплинути на них.
Я також хотіла познайомити їх із тим, що створюю як художниця, зробила велику книжку зі своїми роботами. Тож ідея була такою: надихнути, і потім провести експеримент, у якому всі візьмуть участь. Я точно знала, що незалежно від результату, сам процес створення чогось є медитативним. Думаю, це особливо потрібно дітям, які перебувають в таких стресових умовах.
Згодом я запропонувала дітям зробити костюми з дуже простих, доступних матеріалів, як-от картону та паперу. Хотіла, щоб вони придумали собі аватар, роль — щось, про що вони мріють, або ким вони мріють бути, — і на час створення костюма абстрагувалися.
Найбільше я запам’ятала хлопчика Гліба. Він настільки занурився в процес: ходив із великими шматками картону, паперу, весь у фарбі, і я бачила, що йому це дійсно подобається. Гліб обрав персонажа Венома з коміксів Marvel, курував процес, коли допомагала йому вирізати деталі костюма. Я побачила ефект, — як дитина спалахнула цією ідеєю.
Костюм, створений у воркшопі Маші Реви на фестивалі «Блищик»
Костюм, створений у воркшопі Маші Реви на фестивалі «Блищик»
Пам’ятаю момент, коли неподалік від нас пролітали українські винищувачі. Ми всі були здивовані від цієї близькості, а молодші залишалися спокійними: вони живуть у стресовій ситуації день за днем. Ми приїхали їм допомагати, але насправді це діти передавали свій спокій нам.
Таня: Діти тоді казали: «Та це наші [винищувачі]. Чого ви хвилюєтесь?».
Якою була творчість дітей? Чи зверталися вони в ній до теми війни?
Маша: З мого досвіду діти, яким виповнилося більше ніж 10 років, усвідомлюють складність ситуації. Молодші це не так відчувають. Проте від маленьких і до великих… Я бачу, які кольори, теми використовуються. Хлопчики застосовують темні кольори, чомусь це відбувалося саме з ними. Були випадки, коли спостерігала, як просто процес розмазування фарби, навіть доволі агресивний, потім перетікав у щось більш спокійне та якось впливав на дитину.
Таня: Якщо спиратися на досвід наших експедицій із плівковими фотоапаратами, то я бачу, як через фото діти намагаються говорити без слів про те, що в них всередині. На них вони можуть показати свою зону комфорту: це друзі, дім, улюблена кішка чи якась квітка, яку вони вирощують. Або зону дискомфорту, наприклад, місця влучань. За фото можна зрозуміти, чи самотня дитина, чи є в неї з ким поспілкуватися.
Фестиваль «Блищик»
На «Блищику» в нас було багато воркшопів, як-от апсайклінг у моді, дизайн, архітектура, звукозапис, образотворче мистецтво й кіно. У кожному з них ми хотіли показати дітям, що вона, творчість, у всьому: в тому, що ти бачиш і можеш помітити. Для прикладу, не обов’язково мати суперкласну студію звукозапису, щоб створювати біти, треки. У нас діти просто ходили селом і записували звуки того, як падає каміння, шарудить листя.
Якби ви описали вплив цих творчих ініціатив на дітей? Чи можна сказати, що вони стали терапевтичним досвідом?
Таня: Сто відсотків. Дитина як мінімум може абстрагуватися, не думати про події навколо, а як максимум — знайти у творчості заняття, захоплення на все життя.
Не всі діти з хороших, люблячих родин. Не всі мають друзів й можливість бути дитиною. В одного хлопця з Харківщини сім’я не займається його вихованням, із підліткового віку він вимушений працювати. Це дуже закрита дитина, і ми були раді бачити прогрес, коли за час наших експедицій він почав відкриватися. На третій приїзд Behind Blue Eye хлопець вперше нам усміхнувся, обійняв. Ми розуміємо, як важливо показувати: світ незлий, у ньому є щось добре, хороше — можливе, і воно поруч.
Не всі діти є творчими, що нормально, але з деякими хочеться працювати саме над розумінням: мріяти — це така базова емоція.
Фестиваль «Блищик»
Чи можете поділитися моментами або історіями співпраць із дітьми, які вразили вас найбільше?
Таня: У мене є дві найулюбленіші історії. Одна з них стосується дівчинки Насті з села Савинці, Харківська область. Під час нашого першого приїзду вона була максимально активною, щирою й відкритою до світу дитиною. Звичайно, ми подружилися, і та стала учасницею Behind Blue Eyes.
На записі подкасту The Blue Eyed Podcast Настя поділилася, що її мама зростала в дитячому будинку, мріяла стати кухарем-кондитером, але в неї не реалізувалося це бажання. Зараз дівчинка дуже часто готує з мамою, вміє робити торти, і у своєму вішлісті написала «хочу стати кухарем-кондитером».
Ми думали з командою, як втілити цю мрію. Звернулися до великого київського кафе-кондитерської Milk Bar, яких зачарувала історія Насті. Вони зібрали багато кухонного приладдя й техніки, щоб дівчинка змогла готувати, і в записці зазначили: «Звісно, через пару років ми чекаємо тебе на виробництві Milk Bar — працювати в нашій команді».
Настя x Milk Bar
Згодом Milk Bar вирішили привезти Настю з її сім’єю на своє виробництво в Київ, де вона створила торти, котрі потім були в продажі. Отримані за них кошти спрямували на те, щоб зробити ремонт і облаштувати класну кухню в будинку Насті, де та змогла б покращувати свої навички. Milk Bar завжди перебуває на зв’язку з сім’єю дівчинки, придбали їм ноутбук і курси кондитерської справи для Насті.
Зараз ми бачимо, як дівчинка зростає в справі, горить нею. Дійсно, через кілька років я бачу Настю на роботі в Києві. Це чудова історія колаборації дитини й українського бізнесу, котрий як ментор веде її до мрії.
Є також приклад Сашка з села Лупареве, Миколаївська область. На «Блищику» він дуже зацікавився воркшопом звукозапису, спілкувався зі своїм ментором Богданом Кириченком (музичний псевдонім KBT. — Прим.ред.), котрий вирішив подарувати хлопцю курс школи електронної музики Module Exchange. Напередодні, буквально два місяці тому, Сашко провів свій перший живий виступ у київському барі «Хвильовий». Ми також разом придбали йому ноутбук, щоб він міг якісно працювати з музикою. Ось так Сашко почав йти із «Блищика» до своєї мрії.
Сашко на виступі в київському барі «Хвильовий»
Маша: Моя остання масштабна інсталяція «Lighthouse» була розташована в парку імені Тараса Шевченка й реалізована разом із UNICEF з нагоди 35-ї річниці Конвенції ООН про права дитини. Ця дата також збігалася з тисячним днем повномасштабного вторгнення. Ідея інсталяції була такою: візуалізувати поняття родини для дітей із різних регіонів України, попросивши їх намалювати її.
Маша Рева біля інсталяції «Lighthouse». Фото: Тарас Тарасов
Кілька разів діти сприйняли це завдання як тему для есе. В одному з них Аліна з Херсонщини, розмірковує про те, як вона хоче потрапити додому, але не може цього зробити. Маленька дитина усвідомлює, що щось неможливе, — в перші рази в житті розуміє таку трагедію.
Я розмістила її есе разом із всіма малюнками. Інсталяція була інтерактивною: всі відвідувачі могли намалювати тих, хто для них родина, і доповнити роботу. Коли я відвідувала вже готовий проєкт, то зрозуміла: саме це есе залишилося в моєму серце, оскільки воно глибше розкрило те, що відчуває дитина.
Есе Аліни, що стало частиною інсталяції «Lighthouse»
Працюючи над інсталяцією, мені потрібно переглянути тисячі малюнків, і я відчула себе маленькою комахою стосовно такого масиву життів дітей. Мені здається, що дуже важливо надати молодому поколінню платформу для рефлексії, виступати «листоношею» між суспільством і ним. Саме цим займається Behind Blue Eyes: показує думки, які були б не почуті та не побачені без такого проєкту.
Читайте також: L’Officiel Online х Raro Club «Мова любові». Три українські жінки розповідають, як це — виховувати дітей з аутизмом