Зовсім скоро розпочнуться зйомки документального фільму про маленьку українку на ім’я Мія, що живе із аутизмом. Ініціатором цього проекту стала письменниця Катерина Бабкіна, що об’єднала зусилля з Джеремі Джошімеком, директором паризького продакшену CoDesign Experience. Фільм отримав назву «Ходи гратися з нами, Міє». Цього року Катерина також стала почесним послом фестивалю Чілдрен Кінофест в Україні, котрий створює контекст якісного кіно про і для дітей і підлітків — це, за її словами, допоможе їй структурувати зусилля в реалізації плану донесення важливих меседжів через метафору фільмів.
Зараз триває процес збору коштів на зйомки стрічки онлайн: кампанія на сайті touscoprod.com закінчиться вже завтра, 10 числа. У всіх нас є останній шанс допомогти проекту та підтримати його. А навіщо робити це, про що розповість фільм та чому взагалі це має стосуватись вас, краще за нас розповість сама Катерина Бабкіна в інтерв’ю.
Чому ви вирішили писати сценарій до фільму на таку тему?
Це не сценарій, це документальний фільм. Ми обійдемося без жодних сценаріїв – сама дійсність в цьому випадку така прекрасна, промовиста і повчальна, що треба тільки правильно взяти її в кадр. Я дуже вірю, що впораюся з цим.
Чому саме Мія стала головною героїнею? Її конкретний випадок, на вашу думку, є репрезентативним для дітей з аутизмом?
Аутизм − це спектр, а не конкретний розлад. Мія десь посередині в цьому спектрі. Є багато речей, яких вона ніколи не зможе, тож ніколи не буде така, як ми з вами. Є багато такого, що може вона і чого ніколи не зможемо ми, але ми і вона ніколи не сядемо поруч і про це все не поговоримо, щоби порівняти, бо нам доступні різні способи взаємодії зі світом. Що вона точно може і чим особлива її історія – бути собою і в максимумі своїх можливостей бути повноцінною і бути щасливою. Її історія якраз добре показує дві речі: 1) наскільки можливе і близьке хороше, не принизливе, повноцінне життя для таких людей, зокрема дітей; 2) наскільки суспільство все ще далеке від того, що для цього потрібно.
Розкажіть, будь ласка, докладніше про історію. У чому полягатиме синопсис?
Це історія кількох тижнів життя Мії, котрі побудовані в рамках підготовки до певної події, за яку вона сама, в межах своїх можливостей, є відповідальною. Але хочеться показати все: їх взаємодію в сім’ї, її прогулянки, повні дослідницького шалу, їхні з братом радощі на озерах коло літнього будиночку, те, як Мія з мамою займаються волонтерством (уявіть собі, такі діти теж можуть допомагати іншим і розуміють, чому це важливо). Є і конфлікти, зворотня сторона медалі, щоденні складнощі, море терпіння – ніхто не каже, що жити з такою людиною просто. Про це розкажуть батьки і дорослі з оточення Мії, це розуміють її друзі, її молодший брат. Але любов і бажання долають все. Про це фільм – про любов і бажання зробити когось щасливим та реалізованим, незважаючи на всі його особливості.
А яка Мія? Чим вона викликала ваше захоплення?
Мія красива, весела і активна, вона дуже комунікабельна, просто не в звиклій соціуму манері – глибокий розлад мовлення, однак, не заважає їй виражати себе в малюнках, звуках і рухах. Вона має і вміє відстоювати свої звички, смаки і потреби. Їй десять, і вона живе в любові і гармонії, її батьки соціально активні і професійно реалізовані люди, в неї є молодший брат, і його друзі не цураються товариства Мії.
Мія не ходить до школи, втім, її батьки скептично ставляться до сучасної системи освіти в принципі і не певні, чи варто туди надсилати і звичайних дітей. На захисті Мії від негативу стоїть безумовна, але свідома, без фанатизму і трагедії, любов її сім’ї, а також її власна природня краса, яскравість, незвичність. Казковий, незвичний образ Мії покликаний розбити стіну страху і відчуження, яка сформована в нашому суспільстві стосовно хворих, неповносправних, інакших. «Мія – це складно, з нею непросто побудувати комунікацію, вилаштувати спілкування, але коли вже це вдалося – радість від цього набагато більша, — розповідає мама дівчинки-героїні фільму, — ми більше цінуємо те, що нам складно дається. Люди люблять Мію».
Це з якогось боку цинічно, але Мія – така, яку хочеться бачити поруч з собою. Хочеться, щоби діти з нею гралися, хочеться, щоби вона посмішкою віталася з тобою зранку в під’їзді, жила в сусідньому домі. Таких дітей, як Мія, таких людей, як її сім’я, хочеться бачити сусідами, однокласниками, тими, хто з тобою на пляжі, в музеї, в кафе, в транспорті. Для нас Мія – метафора і вдале втілення того, що діти та дорослі з синдромом аутизму та з іншими розладами потрібні нам серед нас, вони цікаві, варті любові, нашого розуміння, що вони є поруч і це так, як має бути. Ми маємо захотіти їх бачити та рівноправно з ними бути, перестати їх боятися, без цього не спрацює ніяка примусова інклюзія.
Як ви познайомились із представниками паризького продакшену та як народилась ідея фільму? Простіше кажучи, хто до кого першим звернувся?
Мене дуже вразила Мія як персонаж. Навколо неї вибудувалася ідея фільму. В березні, коли я була в Парижі з літературними читаннями, я розповідала кільком знайомим про Мію на вечірці. Як про потенційний проект, котрий колись в майбутньому хочу реалізувати. Один із цих знайомих виявився власником продакшену і через місяць звернувся до мене із пропозицією. Складно зрозуміти, чому люди з Парижу готові їхати в Україну знімати, це мало би більше хвилювати локальні продакшени, але можливо, я стану прецедентом, після якого на такі ідеї почнуть звертати більше уваги й в Україні і будуть готові вкладати в них час і гроші.
Як на вашу думку, у чому полягає основна проблема, з якою сьогодні стикаються діти з аутизмом?
Суспільство не готове до інакших людей і до їх інакших потреб. Це, з одного боку, радянський спадок – пам’ятаєте, всіх «не таких» треба було сховати подалі в спецзаклади, а на виду лишати здорових і красивих. Цим грішили всі агресивні імперії – нацисти проводили медичні та хімічні досліди на інвалідах, а в Спарті просто скидали зі скелі слабких немовлят. А з іншого боку – брак інформації та розуміння. З цим другим можемо зарадити ми – фільмами, статтями, розмовами. З першим впорається час за підтримки знань і бажання розуміти й не боятися, на яке мусимо людей надихнути.
Що кожна людина може робити на своєму рівні, щоб полегшити та покращити життя дітей із аутизмом та їхніх родин?
Не боятися, дізнаватися, розуміти, допомагати. І – допомогти нам добрати необхідне фінансування для реалізації фільму.
Фото Мії – Сергій Рістенко
Фото Катерини Бабкіної – Ігор Бедрінов
