Музеи в Украине меняются и постепенно превращаются в социально активные культурные институции. Национальный музей истории Украины за последний год сменил внешнюю айдентику и все чаще позиционирует себя в качестве места организации образовательной и дискуссионной активности. Скоро здесь будет кафе, можно будет выпить приличный кофе на Пейзажной аллее.
Для кого музеи, кто и что стоит за приближением главного музея нашей страны к своей аудитории? Ответы на эти вопросы мы получили у Татьяны Сосновской, директора НМИУ.
Об изменениях в музее
Для НМІУ важливо бути сучасним. Оскільки в нашому музеї питання актуальності ще два роки тому не ставилися, то зараз це пріоритетно. Я вважаю, що будь-який музей, якщо він хоче мати майбутнє, щоб до нього йшли відвідувачі, мусить робити акцент на молодь. Ми в НМІУ експериментуємо, робимо незвичайні тури, які користуються популярністю. Наприклад, вечірня екскурсія «Кохання видатних українців» має неабиякий попит, остання наша екскурсія «Містична Україна» зібрала в два рази більше відвідувачів, ніж ми планували. У аудиторії є запит на атрактивність. До мого приходу в музей екскурсія тривала дві години. Під час першої години людина себе ненавиділа за те, що вона купила квиток та замовила екскурсію, вона просто втомлювалася. Я знала, що у світі існує правило, що екскурсія має тривати не більше години, є фізіологічна межа комфорту людини. Добрих кілька місяців я переконувала всіх у музеї, що екскурсія має тривати до години. І зараз всі відвідувачі виходять окрилені. НМІУ — це музей про нас і для нас. Щоб музей став простором, куди людина приходить за інформацією, він повинен бути музеєм для нас. Бо якщо ми приходимо у простір, де в кожній молекулі повітря відчувається, що нас тут не чекають, що тут непривітно, що тут гнітюче, то про що б він не був — чи про найдорожчі скарби, чи про найкращі картини — він не буде музеєм для нас.
О роли посетителя
Музейний простір в ідеалі при дбайливому і зацікавленому колективі насправді формує відвідувач. Тому що ми як завгодно довго можемо обговорювати принципи побудови експозиції, ми можемо туди давати будь-які експонати, але тільки відвідувачі скажуть, чи їм це цікаво. І тому, власне, ми проводимо постійний моніторинг думки наших гостей, але це такий «тихий моніторинг»: ми не хапаємо їх за руку, не ліземо в душу, просто тихо спостерігаємо, як вони реагують на деякі речі. Ми можемо побудувати експозицію і будемо вважати її неймовірно вдалою, цікавою, бо ми знаємо легенди цих експонатів. Але зауважуємо, що відвідувач в цьому залі, проходячи, навіть не зупиняється. Значить, ми наситили цей простір не тим, що цікавить людей. Ми повинні вивчити, що їм цікаво. Дійсно, наша аудиторія формує музей, але це покладає на нас відповідальність, бо ми повинні відкинути свій егоїзм — професійний, науковий, і повинні служити відвідувачу в усіх контекстах цього слова.
О партисипативном подходе
Коли в нас були перші загальні збори і я запросила широку спільноту для обговорення майбутнього музею — це викликало гострий супротив серед нашого колективу, тому що я це зробила зарано, можливо. З іншого боку, я хотіла, щоб наш музей був відкритим та прозорим буквально з перших днів мого призначення. Колишній колектив хотів, щоб я насамперед все вирішила з ними і домовилася. Все той музейний консерватизм і егоїзм, які притаманні багатьом музеям. Я зробила всі зміни у прозорості швидко і різко, і відтак наступні залучення громадських організацій, інституцій, незалежних платформ стали звичними. Мені потрібно було розуміти міру втручання інших сторін в музейне середовище, але в той час я вважала, що та міра не повинна бути мінімальною, бо це була б ілюзія вивчення думки. Я стояла перед вибором, чиїм адвокатом бути, чиї інтереси більше представляти. Для того, щоб музей розвивався на зовні, набував обличчя, я зрозуміла, що мені треба бути адвокатом громадськості, тим, хто стоїть поза стінами музею, а не тим, хто є всередині: вони дали коріння, вже вибороли свій простір, вибороли своє життя в музеї, вони його будуть агресивно відстоювати. Я зрозуміла, що, аби музей відкрив двері для інших, я повинна бути на стороні тих, хто в музеї ще не був чи мав негативний досвід. Цей крок був для мене ризикований, але я свідомо була готова до цього.
О критике
Практично все, що змінюється в музеї, піддається жорсткій критиці. І якщо цих людей мало, то їх критика настільки безжальна, що вона своїми негативними флюїдами перший час перекривала той позитив більшої кількості людей, яка це підтримувала. Мені потрібен був час, щоб оволодіти собою і навчитися просто не реагувати. Хоча розуміла, що це шкодить моєму іміджу. Я зайнялась аутотренінгом — навчилася менше зважати, іти до поставленої задачі, незважаючи на перешкоди. Така критика для психології жінки є руйнівною. І якби я в ті три місяці зламалася, то мені не треба було б далі залишатися, треба було б зрозуміти, що в мене немає внутрішніх сил волі, щоб щось змінити. Пізніше я знайшла механіку, як швидше знаходити однодумців серед колег, — і з’явилося більше довіри. Різні я робила кроки, можливо, деколи я була неправа, але ситуація того вимагала. Але я ніколи собі не ставила за мету подобатись всім, тому що, щоб досягнути результату, подобатися всім не можна.
Незважаючи на критику, я зуміла її фільтрувати, читати конструктивні поради від практиків. Бо теорія базується не на слизькому ґрунті. Сила теоретиків в тому, що вони можуть безмежно говорити, перевага практиків в тому, що вони тихо роблять те, що вважають за необхідне, і ця практика показує результат. Тому зараз моя місія — допомогти музею стати цікавим та результатним.
О лидерстве
В житті я майже завжди була лідером: в школі, в навчанні, в щоденній поведінці. В університеті — ні, я лідером ніколи не була. Я собі обрала дуже важкий для навчання факультет — механіко-математичний, і там я не відчувала себе лідером, в першу чергу тому, що я дівчина, і вважалось, що хлопцям завжди вдається краще математика. Пізніше, коли я пішла працювати, я рахувала лідерами своїх керівників. В Музеї Тичини мені завжди було комфортно працювати, і там лідером я себе почувала. Це квартира-музей, в якій я виросла, це було моє життя, моє дитинство, справа всієї моєї родини. Я розуміла, що я відповідальна за кожне своє рішення і кожен крок.
О роде, связи поколений и об ответственности
Моя прабабуся була старшою сестрою Павла Григоровича Тичини, яка його практично виховала та допомагала няньчити, коли він був маленький. Власне, ця відповідальність і зв’язок зіграли роль, коли обирала місце, де навчатися, бо я виросла фактично в письменницькому середовищі. Коли я закінчила школу, така вся відмінниця, то було ніби заздалегідь вирішено, що я піду на філологічний, що за мене домовляться. «Як так правнучка Тичини не буде вчитися на філологічному факультеті…» І коли я чула ці розмови, мене огортав жах, бо я розуміла, що я зовсім інакше міркую, що я не можу писати твори на двадцять сторінок, що я завжди пишу дуже коротко і лаконічно. В мене був жах, що на першій сесії я отримаю море трійок, я не зможу це робити так, як інші. Сором і ганьба будуть пов’язані з моїм прізвищем, з іменем мого прадіда.
І тому всередині десятого класу я сказала батькам, що я дружу з формулами, що я себе там вільно почуваю, вони не заперечували. І, власне, цей зв’язок — Таня і Павло Григорович — зіграв для мене вирішальну роль. Так, на мене цей зв’язок впливав і впливає досі, як не дивно, але цей зв’язок є і в моїх дітей. Хоча я більше знала Павла Григоровича, я знала його дружину і виростала в тій квартирі, а мої діти виростали вже без цього, але у них є цей зв’язок, я це зауважую, я рада тому. Я знаю точно, що Тичина, не дивлячись на радянські часи, не міг собі дозволити підступності по відношенню до іншої людини. От і я знаю, що не можу людей, які поряд зі мною, зрадити в роботі. Я не можу їх обдурити, я не можу йти по трупам, що, власне, я своєю працею повинна досягти того, що я можу досягти.
Чи це гени, чи виховання? Кажуть, що гени не виліковуються. Все ж таки в великій мірі, напевно, виховання, коли ти виростаєш на прикладах інших, формуєшся як людина, то воно потім залишається на все життя. Тичина був по собі людиною невпевненою, самокритичною. І оця невпевненість змушувала його бути усамітненим. Він був критичним по відношенню до себе в плані творчості. Самокритичним як до особистості, як до члена родини, і дорікав собі, що комусь приділив менше часу, мало уваги, що в якійсь період літературної творчості він був несміливим і дійсно цим собі дорікав. Чи це родинне, чи ні — мені сказати важко, але, якщо ми говоримо уже так відверто, по-жіночому, ця саме критичність мені часто заважає. Я іноді хотіла бути набагато слабшою, можливо, хотіла, щоб на мене були спрямовані погляди, якщо не співчуття, то хоча б погляди, якоїсь м’якої підтримки, але на жаль, на жаль. Вже більше року я все менше можу на це розраховувати — і це змушує мене бути сильною.
Об одиночестве и поддержке
Зараз відчуваю себе самітницею, хоч і знаходжусь в колі близьких людей. Якраз в цей період я зрозуміла, що таке зрада та меркантильність друзів, як твоє ім’я та добре ставлення використовують. Я зрозуміла, що таке істина життєвих цінностей від людей, які не бояться тебе підтримати навіть тоді, коли інтернет голосно і погано про тебе говорить. Але вони розуміють, що їх лікоть тобі зараз потрібен. Серед цих людей — чоловіки та жінки, на яких я раніше навіть не розраховувала, які до цього були просто знайомими, а життя все розставило на свої місця. Такі уроки я всім радила, щоб вони відбулися якомога раніше, щоб далі люди в своєму житті могли щось прогнозувати. Але для мене такі уроки сталися після п’ятдесяти.
На мою радість і на моє щастя, в роботі мене завжди підтримують діти. Вони знають, як багато і самовіддано я працювала в тому музеї (Татьяна Викторовна много лет возглавляла музей-квартиру Павла Тычины. — ред.), мій перехід в цей музей — це було сімейне рішення. Тому я перейшла працювати сюди, і мені дуже допомогла дочка, і те, що ми говоримо про створення нового бренду, бренд-буку та ребрендингу, — це цілком її робота. Вона в музеї Тичини на волонтерських засадах створила новий логотип, впізнаваний в світі. Ще навчаючись в університеті, вона багато читала про психологію реклами, вона розуміла, яка реклама в Україні будується правильно, яка — ні. І те, що ми зараз маємо, — це її бажання допомогти музею. Вона це робила достатньо жорстко. Вона давала мені зрозуміти, що таким чином робить цікавим музей для молоді. Мій син допомогає мені багато подорожувати.
О мечтах
Якби в мене була можливість, і ми зараз не говоримо про засоби, інструменти, я би змінила площу, безмежно збільшила музей, щоб можна було не тільки більше предметів експонувати, але щоб їх можна було експонувати цікавіше і ґрунтовніше з точки зору візуалізації артефакту сьогодні. Це, мабуть, перше, друге — я би зробила конкурс серед дизайнерів музейного простору і, незалежно від країни їх проживання і національності, віку чи ще чогось, я вибрала б найкреативнішого, найцікавішого, щоб зумів зробити сьогоднішнє з орієнтацією на завтра.
Я коли прийшла в цей музей, то через півроку зрозуміла, що я повинна відмовитись від глобальних і великих мрій. Мої мрії стали більш чіткими, більш конкретними і локалізованішими. Мені це допомагало сконцентрувати увагу на тому, в якому напрямку іти. А те, що мрії не збуваються, — я ще зі школи, з дівоцтва звикла, що кожна дівчина може багато чого намріяти і що це лише мрії, які додають якихось позитивних емоцій, а насправді рідко збуваються. Коли зрозумієш, що ти можеш щось зробити, але не реалізовуєш себе, бо не можеш це виконати з певних якихось причин, або навіть іноді через свою власну слабкість, — мене це приводить до розпачу. Тому я завжди себе налаштовувала якщо не на конкретні плани, то на дії, конкретні речі, які я відчувала, що зможу зробити. Відносно великих мрій — в мене завжди були мрії. Вони стосувалися моєї родини, моїх дітей, мене особисто, моїх друзів, планів на відпочинок. Мені ці мрії допомагають внутрішньо гармонізуватись. Хоча знаю, що вони ніколи не здійсняться, але для внутрішньої гармонізації вони допомагали. Я — реаліст, і я абсолютно тверезо і чітко знаю, які плани можуть реалізуватися, а які залишаться на рівні мрій. Вже зараз, коли я маю дорослих дітей і серйозний доробок, я розумію, що мрія — це така цукерочка, халва. Ну помрій, нехай тобі буде приємно, ну уяви себе маленькою дівчинкою чи юною дівчиною-романтиком. І я собі деколи дозволяю мріяти, бо ж мріяти ніхто не може заборонити.
Текст: Маргарита Шекель
