Читаємо уривок з нової книжки Марка Лівіна "Рікi та дороги"

Статті
12.09.2017
ПОДІЛИТИСЯ
ПОДІЛИТИСЯ

Український письменник та журналіст Марк Лівін написав книжку “Рікi та дороги”. Це складна і трохи болюча, але все одно світла історія про людей із аутизмом та їхній непростий світ, до якого варто долучитись кожному. “Рікi та дороги” поступлять у продаж з 15 вересня: перша презентація книжки відбудеться 16 вересня у Львові, в музеї етнографії, у рамках Форуму видавців. Після цього книга разом із автором відправиться у тур містами України, який закінчиться 2 жовтня в Києві. Як пише сам Марк, у цих презентаціях він не планує говорити про книжку чи зачитувати уривки – обговорюватиметься сама проблематика твору. І, на нашу думку, це й на краще: все одно уривок, що є зав’язкою історії, ви можете прочитати прямо зараз на L’Officiel Online.

Трохи раніше я згадував про маму й тата, а ще про бабусю. Думаю, треба розповісти про все, щоб не було плутанини.

До дванадцяти років я жив разом із мамою й татом. Підлога в нашому будинку була вистелена дубовим паркетом, я досі пам’ятаю, як мої босі ноги ним лопотіли, і це був дуже хороший звук — звук мого дитинства. Я дуже давно його не чув. Ще в нас були холодні гранітні сходи в коридорі, на яких я любив сидіти влітку, горище з речами й підвал, який приємно пахнув сирістю та пилом.

Мама часто смажила налисники на кухні й наспівувала пісень із радіо, від неї пахло корицею та цукровою пудрою.

Найбільше у світі я любив мити з мамою посуд, у нас був особливий ритуал: мама набирала повнісіньку раковину гарячої води, додавала в неї мила, і вода ставала пінною. Мама давала мені білий вафельний рушник, а сама занурювала руки в піну та спочатку мила глибокі тарілки і давала їх по одній мені, а я їх брав обома руками й витирав, а потім вона мила звичайні тарілки і давала їх мені. І на всіх тарілках були намальовані квіти й собака з одного боку, а з іншого — хлопчик і дівчинка, тобто їхні силуети, і я постійно фантазував, що вони з цих тарілок вискакують і живуть своїм життям, поруч із нами, і хлопчика звали Гензель, а дівчинку Ґретель, бо це була моя улюблена казка, і найбільше мені хотілося знати, як їм вдавалося жити в хатинці з пряників і не поїсти всі меблі. Мама казала, що вони їх трохи надкушували.

Потім я складав усі тарілки в шафу; я знав, що:
глибоких тарілок у нас 8;
і звичайних тарілок у нас 12;
і ложок у нас 13;
і 14 виделок;
а 1 має погнуті зубці.

А якщо ми мили посуд довго, мої пальці трохи розмокали від того, що я брав мокрі тарілки, і ставали зморщеними, але мене це тішило, і мама казала, що в мене пальці як у дідуся, і ми з нею з цього дуже сміялися.

Тато рідко бував удома, їздив у постійні відрядження. Я знав, що він там будує щось дуже велике. Поки тата не було, я забував його вигляд, і після деяких неприємних випадків мама за кілька днів до його повернення показувала мені нашу спільну фотографію й казала, що це тато, що він за кілька днів приїде і буде з нами. Але я все одно забував, яке в нього обличчя, але пам’ятав його зачіску, і, коли він повертався й присідав переді мною, я руками робив «їжачка» на його короткому волоссі — так ми з ним віталися.

Якось після повернення тато зробив мені апарат мисливців за привидами з бластером і пасткою на гумці. Коли майстрував, сильно поранив руку, і ми утрьох із мамою їздили до лікарні, щоб йому наклали пов’язку. А коли повернулися додому, я взяв апарат до рук і побачив, що на ньому було трохи крові. Та він був точнісінько такий, як у фільмі, і від цього мені стало радісно,і я тягав його на спині, сподіваючись, що хоча б один привид трапиться мені на очі. Я уявляв, як без страху наводжу на привид бластера, який ловить його, немов би в сітку, і кидаю пастку, і його в неї затягує. Але привидів не було ні в саду, ні в підвалі,ні на горищі.

Тоді я вирішив пошукати їх під ліжком — заліз, а там було дуже тихо й затишно, і пахло пилом, і ще якісь книжки розкидані навколо. І привидів там не було, і я вмостився і задрімав, а прокинувся від галасу й тупотіння паркетом, але не такого, як моїми босими ногами, а від важкої тупанини дорослих. І тато кричав на маму і називав її різними словами (тепер я розумію, що це були найгірші слова, які я міг знати, — чув їх від однокласників; і це,
напевно, були слова «шльондра», «повія», бо тільки їх можна викрикувати так голосно). І тепер я знаю, що він кричав через те, що мама його зрадила і хотіла з ним розлучитися. А тоді я нічого не розумів, і мені було дуже страшно, і хотілося втиснутися в підлогу.

А потім тато сильно грюкнув дверима.
І задзвеніло скло.
І мама з переляку впустила тарілку на підлогу.
І було чути ще один дзенькіт, а потім я ще почув, як тато щоськричить сусідові через дорогу.

Відтак я нічого вже не розумів, світ від мене відсторонився,і я знову був наче за склом, і до мене не проникав жоден звук.

Але він, напевно, кричав щось типу: «Олесю, виходь! Виходь, кому кажу, бо зараз виб’ю вікна й заріжу тебе до бісової матері! Чуєш, Олесю?» Він, напевно, довго ще кричав і вчиняв інші страшні речі, але я засунувся ще далі, і не визирав, і вже не пам’ятаю, що було потім. Але коли отямився й виліз із-під ліжка, у квартирі всюди світилося, і було тривожно, і нікого не було, і вікно в коридорі з гранітними сходами було розбите, і вітер тріпав фіранку, а на підлозі в кухні валялася розбита тарілка з хлопчиком і дівчинкою, і собакою, і їх у будинку стало  одинадцять. Потім прийшла мама й побачила, що я дивлюся на розбиту тарілку. Вона хотіла щось сказати, але в неї зовсім
не було голосу, і рука була забинтована, і вона плакала, і спробувала притиснути мене до себе, а я її вдарив, тому що вона нічого не пояснила і не попередила, що хоче мене обійняти. Мама тоді присіла поруч зі мною та простягнула свою долоню, ніби віталася, і прошепотіла, що шукала мене всюди, але мене ніде не було. І вона сильно перелякалася, бо я не самостійний і навколо мене багато людей, які можуть мені нашкодити. І через це вона зовсім зірвала голос, бо постійно гукала й гукала, а мене ніде не було. А я був під ліжком.

Тата не було вдома два дні. Його закрили в міліції.

Коли він прийшов, то спочатку ні з ким не розмовляв і був дуже злим. Про всяк випадок мама зачинилася зі мною в іншій кімнаті. А він тоді стукав і просив, щоб ми виходили, казав, що пробачить її. А мама притискалася чолом до дверей, і не виходила, і просила, щоб я сидів тихо. А тато тоді злився і знову кричав їй погані слова, про які я вже згадував. І так було кілька днів поспіль, поки він знову не поїхав у відрядження, і я зовсім забув про апарат мисливців за привидами, бо мама плакала, і плакала,і плакала.

І я не хочу всього цього пам’ятати — я хочу згадувати свої розмоклі від води пальці або як навесні за вікном цвів бузок і люди схилялися його понюхати, коли проходили повз.

Я хочу згадувати, як шуміла ріка під час зливи, як пахла падана алича у дворі біля підвалу, хочу згадувати запах літніх протягів у порожньому будинку, і маму, яка смажить налисники і миє зі мною посуд, а не плаче, і тата, якого я впізнаю по фотографіях і який робить найкращі апарати мисливців за привидами, а не кричить.

Одного ранку приїхала бабуся й забрала мене.

Мами не було вдома. Я пам’ятаю, як жував свіжий хліб у автобусі й лічив стовпи за вікном, але це була ще не усвідомлена лічба, коли я «привласнюю» стовпи, щоб зрозуміти світ навколо. Це було механічне лічіння: просто тому, що вони є, але від них мені жодної користі.

Так я став жити в бабусі за сорок кілометрів від дому. Пам’ятаю, що попервах у мене боліло все тіло, і я не хотів ні з ким розмовляти, і сумував, бо забув удома свій апарат, але це була брехня, бо насправді я сумував за мамою, і не знав, що з нею, і мені ніхто нічого не казав, і думаю, що це був злочин проти мене, бо я мав право знати, зі мною треба було поговорити, може, тоді б я простіше ставився до життя.

І я знову й знову подумки перемотував на початок ситуацію з порожнім будинком, і звуком тарілок, що розбиваються, і мамою навколішках, яка простягає мені руку, щоб привітатися. І я хотів би забути це, і думати лише про бузок і таке інше, але ми не вибираємо спогади, як не вибираємо сни. Та снів у мене немає зовсім, а є поки що тільки спогади. І я дуже хочу, щоб мені нарешті щось наснилося, бо тоді стане трохи ліпше.

ПОДІЛИТИСЯ
На сайті доступні аудіозаписи статей, підкасти і рекомендації стилістів в аудіо-форматі. Такі матеріали відмічені відповідним знаком(зліва).