L'officiel Личности Статьи Чеченский конфликт: серия расс...

Личности Статьи

Чеченский конфликт: серия рассказов

С сегодняшнего дня мы начинаем публиковать рассказы писательницы Полины Жеребцовой из сборника «Тонкая серебристая нить», посвященного чеченским конфликтам.
«Тонкая серебристая нить» — это не просто документ, это сильная проза, герои которой рассказывают свою историю: как среди ужасов войны сохранить любовь и волю к жизни, как победить злую сказку и не порвать при этом тонкую серебристую нить, связывающую душу и тело.

28 марта
Чеченский конфликт: серия рассказов С сегодняшнего дня мы начинаем публиковать рассказы писательницы Полины Жеребцовой из сборника «Тонкая серебристая нить», посвященного чеченским конфликтам. «Тонкая серебристая нить» — это не просто документ, это сильная проза, герои которой рассказывают свою историю: как среди ужасов войны сохранить любовь и волю к жизни, как победить злую сказку и не порвать при этом тонкую серебристую нить, связывающую душу и тело.

Полина Жеребцова — писательница-документалист, член Союза журналистов России, член финского ПЕН-клуба. Получила диплом международной премии им. Януша Корчака в Иерусалиме в двух номинациях (рассказ и документальная проза). В 2012 г. получила диплом премии А.Сахарова: «За журналистику как поступок». С 2013 года живет в Финляндии как политэмигрантка.

chech-ill

07:15

Це трапилося рано-вранці. В горах.

Сонце вже прокинулося й простягало своє проміння до людських облич, мовби велетенський енергетичний восьминіг.

– Доведеться ризикнути й пройти над прірвою, – мовив сивий провідник. – І хай допоможе нам Всевишній.

Мешканців чеченського села було всього чотирнадцять, разом із п’ятьма дітьми – голодними й замурзаними.

Люди наважилися вибратися з зони обстрілу, аби врятуватися. Ніхто не відав, чи ще раз побачить своє село…

Гори гучно здригалися від канонади. Бойові гвинтокрили, немов сердиті бабки, скидали вниз ракети на села й дороги, а відлуння відповідало рокотанням, намагаючись заглушити смерть…

– Чи маємо ми вибір? – спитала дівчина в зеленій хустці.

– Ні. Ми ніколи його не мали, – відповів їй старий.

На старому був кожух, який зодягав ще його прадід. Кожух вицвів, та зберіг нитки історій, напевно, тому дід і вибрав його, покидаючи рідний дім.

– Ми не підемо. Ми залишимося тут, – схвильовано  мовила жінка, за спідницю якої чіплялося двоє дітей. Третє, найменше, жінка тримала на руках у ковдрочці. – Тиждень тому я поховала чоловіка у вирві від снаряду. Сьогодні, певно, уб’ють і нас. Певно, так судилося.

Вона не плакала. Та горе було в кожному її слові.

Мешканці почали пропонувати одне одному допомогу, давати поради, ніби все це відбувалося не з ними, а десь далеко… з кимось іншим.

– Коли ми вийдемо з укриття й опинимося на відкритому просторі – нас обстріляють, – попередив провідник. – Тому доведеться пересуватися дуже хутко, а якщо хтось зірветься в прірву, не треба озиратися чи впадати у відчай. Така доля.

Провідник відрізнявся від односельців тим, що вміло проходив над прірвою вузькою стежкою. Тому його так і назвали – «Провідник».

– Там, на тому боці – провідник указав на протилежний бік прірви, – є місце, де можна сховатися й пересидіти обстріл. Потім можна буде зійти в долину. Я піду попереду.

– Іди! – сказав молодий воїн, узявши на руки чужу маленьку дівчинку. – Я піду за тобою.

Перебираючи слова молитви, як старе намисто, замружившись, аби не бачити дна звивистої висохлої ріки, за ними поповзла навкарачки стара чеченка, яку всі називали «Мамою».

Сім’я «Мами» загинула від бойової гранати, що влетіла у вікно вітальні й перетворила її на чорний зловісний склеп. Лише її сина не було вдома. Там, у глибині темряви, лишилися іскорки сміху її онуків.

Бабусю, ми нині підемо на ринок?

Бабусю, подивися, яка зірочка!

Бабусю, я хочу кошенятко! Руде, веселе! Я назву його Барсиком!

«Де ж мій син? – подумала «Мама», розплющивши очі й витримавши тривалий погляд прірви. – Якщо й він загинув, навіщо я туди повзу?»

–Ти зможеш! Ти ж мужчина! – умовляв батько пораненого підлітка. Руки хлопчика були сяк-так перев’язані шматками чужої одежі. – Бачиш, «Мама» яка хоробра… Вона вже попереду нас!

– Тату… тату… ми помираємо, – плакав маленький хлопчик.

Дівчина в зеленій хустці насправді більше за всіх боялася висоти. Але, зціпивши зуби, вона пішла вслід за всіма, пропустивши поперед себе жінку з двома дітьми.

Тиша, що запала на кілька секунд, дивним чином вплинула на цих людей. Кожен почув стукотіння власного серця, яке сполучилося з повітрям і металом.

А потім, поволі, ніби крізь товщу води, над ними явилося чорне черево гвинтокрила «Акули».

Гвинтокрил опинився так близько, що погляди завмерлих на краю прірви зустрілися з очима пілота.

І майнула думка, що там, усередині цієї бляшанки – немає людини. Там робот. І цей робот почав стріляти.

Похитнувшись, першим зірвався провідник. Він розправив руки, наче птах, намагаючись схопити залізні грудочки, аби врятувати іншого, який ішов позаду.

Провідник упав із висоти трьохсот метрів у вузьке русло висохлої ріки, де в мирні часи пінилися хвилі й водилася форель.

Літня «Мама» майже доповзла до наскельного виступу, та кулі відкинули її тіло й, ковтнувши повітря, вона  затихла в нерухомості.

Убивати людей належить технічно правильно, як учать у спеціальних школах, тому гвинтокрилу довелося пролетіти нове коло й лише потім знизитися.

Жінка з маленькими дітьми побігла, і старший син, якого вона  тягла за руку, втратив рівновагу й повис у повітрі…

Жінка намагалася підхопити своє дитя й утягнути на вузеньку стежку, що слугувала містком між життям і смертю.

Нова кулеметна черга зачепила чоловіка, що йшов останнім. Він ніс на плечах теплу ковдру й торби з харчами.

Пригнувшись від куль, жінка впустила  немовля в ковдрочці.

Коли маленький пакуночок летів донизу, ще живі люди заціпеніли.

Утягти другу дитину на стежку жінці вдалося з великим зусиллям – і вони разом побігли.

Воїн, якому пощастило перейти на другий бік, зрозумів, що вціліти, певно, нікому не вдасться, а бути підло вбитими – то не новина. Поставивши чужу маленьку дівчинку на землю, він почав стріляти з автомата.

Гвинтокрил умить піднявся в небо.

Біженці забули про висоту – за кілька хвилин поранені й стомлені люди перейшли в більш-менш захищену місцину.

– Ідіть! Сходьте в долину. Сховайтеся в лісі! – гукав їм воїн.  – Я лишуся тут. Так треба.

Гвинтокрил вистрілив ракетою, і вибухова хвиля, вибльовуючи вогонь, змусила відчути пекельну силу.

Жінка, що втратила немовля, попросила дівчину в зеленій хустці:

– Візьми на руки мою дочку. Їй чотири роки, та вона йти не може з голоду.

– Я лишуся тут, – відповіла дівчина.

– Ти підеш! Це мій наказ! – закричав воїн.

І вона не посміла не послухатися. Просто поглянула в його очі, щоб запам’ятати.

Десять хвилин  тривав маленький бій.

Всі відходили мовчки. Дівчина, поглянувши на зап’ясток, запам’ятала цифри – 07:15.

Втікачі зійшли в долину. І ліс прихистив їх  під своїм віттям.

Коли канонада стихла, уцілілі мешканці гірського села дістали з прозорих пакетів напівсирі  млинці.

Дивне відчуття, що це не їхній світ, а провалля між снами, не полишало людей. Та ніхто не прокидався. Лише підліток голосно застогнав, коли батько перев’язував йому руку.

тонка сриблiста нить in Ukrainian, 2015

Українською книжку переклала Оксана Думанська

Подпишитесь на «L’Officiel»

Модный дайджест на вашу почту каждую субботу

смотреть еще