Кому сьогодні потрібен театр?
Бекі: Я думаю, що дуже багатьом. У театрі є багато від діалогу, від суспільної розмови, і більшість світових культур прив’язані до цього, вони потребують цієї розмови. Зрештою, це не тільки театри: візуальне мистецтво, музеї, виставки, все, що аппелює до естетики, сьогодні необхідне людству. Звичайно ж, найголовніше, це бути здоровим, але так само важливо і бути щасливим – на мою думку, мистецтво, і, зокрема, театр дають можливість відчути щастя.
А що відрізняє театр з-поміж інших мистецтв як спосіб досягнення цього щастя?
Бекі: Він живе моментом, живе сучасністю. Це в принципі така форма мистецтва, що може існувати виключно тут і зараз, на відміну від інших форм. Вона жива. А сьогдні й поготів важливо звертатись до театру як до способу дебатів, встановлення суспільного полілогу.
Джо: Звичайно, класичні п’єси та класичне мистецтво також досі актуальні, але ми з Бекі, як представники сучасного театру, зацікавлені виключно в тому, що не є класичним, не є хрестоматійним, не є виключно текстом. Нам подобається вивчати і знайомитись з тим театром, що знаходиться на уявному перехресті між візуальним мистецтвом, танцем, музикою. Сьогоднішній театр – кроскультурна платформа, що балансує між різними формами мистецтва та знищує кордони між ними.
А на даному етапі що вам відомо про українську театральну культуру?
Джо: Ми розуміємо загальну схему того, як працюють українські театри – принаймні, нам хочеться так думати, правда, Бекі? В цілому, те, як еволюціонує театр в Україні, має багато спільного з тим, як це відбувалось в Британії, але трохи повільніше – з огляду на певні історичні обставини. І те, що нам хотілося б зробити в рамках програми British Council –це провести розмову та розповісти про те, як трапилось так, що у Британії ми в один момент пішли в абсолютно протилежному напрямку.
Бекі: У моєму розумінні, українська театральна система досить-таки традиційна, вона будується на ієрархічній схемі, яка не дозволяє незалежній сцені та альтернативним театральним практикам проявити себе – або, принаймні, суттєво ускладнює для них цей процес. Я маю на увазі, що ви обрали собі шлях, методу, за якою працюєте, і досить-таки вперто ідете нею. Але мені завжди здавалось і здається досі, що, варто зазирнути за кут, варто лише пробратись за кулісу – і ти знайдеш щось нове, альтернативне, що починає народжуватись тут і зараз. А може, й ні. Я не знаю. Але я вірю в те, що щось завжди відбувається.
Цілком зрозуміло, що Україна може взяти у Британії в рамках програми British Council. А що ми можемо дати?
Джо: О, так багато. Дуже багато. Це абсолютний баланс. Ми з великою пристрастю дивимось на всі можливості міжнародного співробітництва – повертаючись до Total Theatre Awards, це масштабний фестиваль, один із найбільших в світі, який і ставить собі за мету обмін досвідом між різними театральними школами та традиціями. І, що дуже важливо – у нас немає кураторів, що означає, що кожен учасник може запропонувати те, що хоче. Немає лімітів, немає кордонів. Ми дійсно дуже хочемо побачити, як театр транслює те, що відбувається в Україні. Само собою, нам дуже приємно бачити ентузіазм у вашій театральній спільноті з приводу того, що вона може взяти у Лондона, але направду ми до цієї співпраці ставимось з таким самим ажіотажем. Це – повноцінний діалог.
Яку роль виконує мистецтво під час війни, на вашу думку?
Джо: Декілька років тому я була в Іорданії, де мала дуже цікаву розмову з сірійським письменником, якому тоді було трохи більше за двадцять. Він сказав тоді, що, як письменник, має певний вантаж відповідальності, що він – той, хто має допомогти оздоровити суспільство в майбутньому, сказав, що сподівається, що його робота допоможе загоїти шрами, що лишаться у людей, і неважливо, скільки років має пройти – п’ять, десять чи й того більше. Він дуже чітко розумів, що головна мета митця – допомагати. Допомогати встановити діалог, допомагати сторонам висловитись, сприяти їм порозумінню. Спробувати, можливо, створити певний вакуум, у якому можна говорити, розуміти, вчитись. І мене вразило те, наскільки спокійно, наскільки впевнено він говорив про свою роль як митця, як хоробро приймав її.
Бекі: Мистецтво завжди є політичним в тій чи іншій мірі – це фундаментальна його характеристика. Цього не можна уникнути, та й не певна, що потрібно. Потрібно робити те, про що говорила Джо: допомагати та зцілювати.
Які нові способи та шляхи співпрацювання з публікою сьогодні винайшов театр?
Бекі: Це залежить від того, як ви дивитесь на театр. Або де. Існують традиційні театри, що відбуваються на таких же традиційних сценах, або незалежні вистави у спеціально створеному для них приміщенні, або ж вуличний театр, або постановки у виробничих та побутових приміщеннях. Це я все до того, що, залежно від того, хто бере участь у постановці та хто її режисує, і буде відбуватись взаємодія з публікою. Дуже часто буває так, що, виносячи вистави за межі звичних для них приміщень, режисер тільки цим самим встановлює абсолютно унікальні, довірчі стосунки з глядачами. Зрештою, головна мета театру – говорити з аудиторією, і шляхи встановлення максимально міцного контакту з нею режисери шукають експериментально. Умовно кажучи: я бачу, що мою п’єсу публіка сприймає краще не на сцені, а на перехресті між от тими двома вулицями – значить, там я її і ставитиму. Ми бачили багато прикладів неймовірної інтеракції з публікою: приміром, вистави, що тривали протягом доби, а то й більше, і люди могли приходити цілодобово і спостерігали лише окремі частини великої історії.
Джо: Ми у захваті від будь-якого досвіду, що знищує або, принаймні, тимчасово прибирає конвенційні та традиційні бар’єри. Це неймовірно круто, коли аудиторія не сидить пасивно у темряві, але є активною і важливою складовою мистецького процесу. Звичайно, ви є частиною навіть за рахунок того, що просто присутні у глядацькій залі, але все те, що допоможе вам відчути це у повній мірі – ось це по-справжньому захопливо. Втім, це працює не завжди. Приміром, одного разу, щоб потрапити на виставу, нам довелось їхати автобусом протягом декількох годин. Шоу було жахливе! Проте поїздка була навдивовижу веселою. І саме вона і запам’яталась публіці. Так що певним чином вистава виконала свою мету, об’єднавши людей між собою.
Бекі: По-моєму, це повертає нас до першої теми: про те, наскільки театр живий. А живий він, в першу чергу, завдяки аудиторії.
Раніше ви згадували Total Theatre Awards. Наскільки я розумію, в цьому році у склад жюрі увійде й українська делегація, тому нам особливо цікаво дізнатись – що це за конкурс та як він проходитиме?
Джо: О, про це ми можемо говорити довго. Бекі, почнеш?
Бекі: Звичайно. Отже, факти й цифри. Протягом трьох тижнів сорок чоловік переглянуть, в середньому, чотириста п’ятдесят шоу, у яких братимуть участь близько трьох тисяч митців. Ми беремо у програму всі вистави, що відповідають нашим критеріям: вони досить гнучкі і здебільшого полягають у тому, щоб вистави були якомога більш далекі від того, що прийнято вважати класикою. Кожні два дні ці сорок людей, про яких я згадувала вище, снідають одне з одним протягом трьох-чотирьох годин та обговорюють побачене. На одинадцятий день ми утворюємо шортліст, перетворюючи чотириста п’ятдесят шоу у тридцять найкращих. Після цього жюрі, до складу якого входить дванадцять осіб, протягом тижня передивлятимуться вистави-фіналістки, і по завершенню цього періода ми, нарешті, нагороджуємо переможців Total Theatre Awards. Щороку ми обіцяємо собі і учасникам видати сім нагород, але рідко можемо дотриматись обіцянки – зазвичай жюрі наполягає на тому, що визнання потребує більша кількість номінантів.
Джо: Кожного разу, коли ми стикаємось з новими формами, жанрами або способами подачі, ми ставимо собі питання: чи може це вплинути на розвиток театру в цілому, по всій планеті? Приємно і неймовірно захоплююче, що переважно ми відповідаємо на це питання «так». І переважно виходить так, що більшість часу, що триває Total Theatre Awards, ми витрачаємо на розмови та обговорення. Так, це втомлює. Але ці дискусії – як раз те, заради чого ми працюємо.
Коли ми говоримо про красу у мистецтві, живописі, музиці, розуміння краси у більшості людей співпадає. А як визначити термін «краса» у контексті театру?
Бекі: Існує театр, який можна назвати «красивим» виключно з огляду візуальної складової, цьому не можна суперечити. Але існують і приклади, коли у поганенькому приміщенні актори в сумнівних костюмах виробляють таке, що повністю змінює твоє уявлення про естетику. Розумієте, справа у тому, що емоційний зв’язок зазвичай настільки ж красивий, але зовсім по-іншому.
Джо: По-моєму, справжня театральна краса – це вплив та почуття, що не зникають з часом, що залишаються з тобою, за сприятливих умов, назавжди. Це такі емоції, що буквально вдаряють по тобі чимось важким у живіт так, що перехоплює дух. Це відчуття неможливо сплутати ні з чим іншим. Це відбувається постійно, і ми так само постійно знаходимось у пошуку шоу, що матимуть на глядача такий вплив. Останній раз таке трапилось зі мною на моноспектаклі, який ми обрали в шортліст минулого року. Я слухала актора, що виголошував монолог, сидячи на незручній підлозі зі схрещеними ногами, було неймовірно спекотно та багато людей. Проте в якийсь момент я відчула піднесення, відчуття абсолютної легкості та абсолютного спокою. Неймовірна синергія якісної електронної музики, яскравих вогнів та чіткого, рівномірного голосу актора залишила відчуття саме тієї невловимої краси, про яку ми говоримо. Ти не можеш довести, що відчув її, ти просто знаєш це.
Бекі: Більше того, переважно краса – не дискусійний привід. Всі впізнають її з першого погляду.
Працюючі у журналі про моду, я не можу не спитати: як мода може співпрацювати з театром?
Джо: Переважно, це, напевно, працює у контексті трендів.
Бекі: Так, ми часто бачимо коло їхнього життя.
Джо: Щось на кшталт переробки. І театр, і мода однаково спостерігають, як у певний період часу тренди та тенденції змінюються та перероджуються у щось нове, але з ознаками старого, знайомого.
Бекі: Так само можна виокремити стиль як спільне у моди та театру, стиль як щось поза часом, актуальне без прив’язки до сьогодення.
Говорячи про тренди – чи є якісь тренди, тенденції у театрі?
Бекі: Безумовно, проте вони змінюються, еволюціонують. З нашої роботи ми можемо зазначити, що чотири роки тому мистецтво лялькарів почало набирати обертів та ставати все більш і більш актуальним. Протягом останнього року – в Британії точно, але, думаю, це відбувається у всьому світі – став знову популярним цирк, акробатське мистецтво зокрема. А зараз, на мою думку, вектор рухається у бік танцю – і ми намагаємось відзначати його вплив в рамках Total Theatre Awards. І одна з найважливіших тенденцій, що зав’язана на загальній діджитилізації суспільства – люди починають дивитись театральні постановки вдома, як фільми. І, я вважаю, це прекрасно – коли мистецтво адаптується під потреби публіки і фактично є доступним всюди, коли ти можеш бути присутнім на прем’єрі мюзіклу за тисячі кілометрів від тебе, коли ти можеш споживати арт у комфортних умовах – хіба це не захопливо?
Чи має мистецтво бути безкоштовним?
Джо: Я певна, воно абсолютно має бути доступним. Ні, не безкоштовним, бо створення предметів мистецтва зазвичай потребує великих фінансових інвестицій, але доступним. Це наш обов’язок перед наступними поколіннями. Дуже небезпечно лишати певну групу людей, обмежених, припустимо, фінансово, без можливості спостерігати мистецтво. Чому? Бо таким чином ми зменшуємо кількість людей, причетних до мистецтва взагалі, а значить, значно зменшуємо кількість історій, які мистецтво зможе розповісти, та звужуємо тематичне різноманіття. А це значить, що культура країни не відбиватиме повну картину того, що відбувається у суспільстві. Саме це і вбиває мистецтво.
