Ксенія Каргіна – fashion-фотографка й затята мандрівниця. У її портфоліо – роботи для престижних модних видань, лукбуки українських дизайнерів і приголомшливі пейзажі, які об’єктив її фотокамери вихоплює у різних куточках світу. Її унікальні світлини – це діалог із глядачем, спонукання до здійснення найзаповітніших мрій. Ксенія розповіла, як зважується на несподівані мандрівки, як вибирає напрям і знаходить своє особливе місце.
10 жовтня в Києві відкрилася виставка робіт фотографки Naked Landscapes, знятих у віддалених куточках Південної Америки та Центральної Африки. Фото у великому форматі відкривають нові горизонти сприйняття. Це наче щоденник мандрівника про довершеність природи та гармонію кольорів, який занурює глядачів у медитативний стан. Він — глибоко персональна історія про відвагу на шляху до себе та про трансформаційну силу краси.
З нагоди виставки Ксенії Каргіної в київському просторі «Кудрявки» ми згадуємо есе фотографки про творчість і сакральні переживання, особистісні трансформації, а також про фотографію як спосіб мислення – спеціально для «L'Officiel Україна».
Мій шлях у фотографії розпочався із fashion-зйомок. Вже майже 10 років я знімаю для брендів, журналів. Також за останні п'ять років для мене почала розгортатися інша, паралельна реальність фотографії: я стала багато подорожувати у дикі й важкодоступні для людини місця на землі, як-от Гренландія, Свальбард, Вогненна земля, безкраї пустелі Чаду, висушені вітрами плоскогір'я Гімалаїв, дикі джунглі Амазонки, вулкани та лагуни Атаками.
Якщо чесно, то раніше мені завжди здавалося, що фотографувати пейзажі – це досить нудно. Проте все змінилося після моєї поїздки до Перу, коли, за своєю давньою мрією, я після тижня на Амазонці вирушила сама на всіх можливих видах транспорту і без знання іспанської до Болівії, щоб подивитися на солончак Уюні, про який мріяла вже 10 років.
Французький мандрівник і антрополог Мішель Пессель говорив: «На пригоду даремно чекати – її можна лише створити». Чим я і зайнялася, закинувши за спину маленький рюкзак із камерою та найнеобхіднішим.
Мій маршрут складався зі зміни десятка різних транспортів. На яких тарантасах я тільки не мчала, мало не обійнявши курей! При цьому була шалено щасливою від того, як для мене відкривався світ, вторячи моїй веселій вдачі. Тоді я почала розуміти справжній сенс подорожей. Мандрівка – це зовсім не кілометри відстаней. Це завжди людські контакти, ситуації. Твоя унікальна можливість дуже особистої, інтимної розмови зі світом, можливість довгих, глибоких роздумів. Іноді це шанс побачити все своє життя і себе зовсім іншими очима.
Отже, після кількох днів дороги я прибула до містечка, з якого стартують короткі, на 4–5 днів подорожі до солончаку, придбала собі тур і мало не підстрибуючи від нетерплячки, намотувала кола містом в очікуванні відправлення, – все пам'ятаю як зараз! Моє серце мало не вискакувало з грудей від радості, я ніколи так чітко не розуміла, що втілення мрії у дійсність – це питання волі. І те, де я зараз, все, що зробила, щоб опинитися тут, – я виконала для того, щоб моя мрія здійснилася, пройшла шлях від ідеї до реальності. Це було сакральне переживання, сповнене чистої дитячої енергії, передчуття того, що моя мрія от-от здійсниться.
Хтось скаже, що все це досить дивно, але насправді справжні бажання часто ведуть нас до глибинних трансформацій найнесподіванішими шляхами. Поки реалізуєш свою мрію – ти дуже змінюєшся, а від цього зазнає змін і твоя дійсність, а отже – весь світ.
Тож ми сіли в позашляховики й помчали. За чотири години вже приїхали на солончак. Мене мало не розірвало від радості, настільки це місце було космічним, ні на що не схожим, дуже сильним. Я скакала цим солончаком, валялася на його солоній поверхні, навіть на голові стояла!
Тоді я вже дістала фотоапарат і безупинно натискала на кнопку спуску затвора. Просто не могла по-іншому – мені було до сліз гарно, як ніколи в житті.
Я знала, що вся дорога на край світу була того вартою. А попереду було ще три дні якоїсь програми, вивченням якої я навіть не переймалася, адже зробила вже все, що хотіла. Але у Всесвіту стосовно цього були зовсім інші плани. Після Уюні ми поїхали до лагун.
Ось тут зі мною мало не стався ефект Стендаля: я була буквально розчавленою, наче фіалка метеоритом, тим обсягом краси, величі та сюрреалізму, що звалився на мене. Побачила на власні очі бірюзові, рожеві озера, оточені кольоровими вулканами з шапками снігу, а в цих самих лагунах – зграї рожевих фламінго. Я ніби потрапила в чийсь сон.
Ось тоді й зрозуміла, що моє життя ніколи не буде таким, як досі. Я натискала на кнопку затвора без перерви – чи щоб хоч якось зачепитися за реальність, виконуючи звичні дії, чи щоб зафіксувати ці моменти краси, яку ні з чим не порівняти. Так народилася моя любов до вулканів Атаками та й до пейзажів загалом. Так народилися мої Naked Landscapes. Це стало моєю пристрастю – як краєвиди, так і соло-мандрівки.
Все траплялося паралельно: між розписаними по днях місяцями в Києві я виїжджала на якийсь край світу, де насолоджувалася часом наодинці з вічністю.
Щоразу я відчувала незламність будь-якого життя, вічність кожної миті та інтуїтивно фіксувала ці моменти, тому для мене пейзажі – це в певному сенсі зліпок миті, портал у безтурботність та велич пережитих станів.
Фотографія для мене ніколи не була і не буде зображенням досвіду. Вона і є досвід. Під час подорожей я почала викладати світлини пейзажів у своїх соцмережах поряд із модою. Я ділилася тим, що бачила, що відбувалося довкола мене. Іноді інтенсивність переживань була настільки великою, що здавалося, якщо не поділюся цією красою зі світом хоч якось і просто зараз, можу просто луснути немов повітряна кулька.
Мої пригоди завжди викликають великий резонанс серед тих, хто стежить за моєю творчістю. Напевно, тому що це найщиріший, найчистіший акт справжньої Любові. Багато хто пише, що завдяки моїм подорожам та оповідям про них теж має мрію кудись поїхати. І знаєте, я дуже щаслива це чути. Що може бути кращим, ніж подарувати мрію? Щоб знайти свою власну пригоду, зовсім не обов'язково бути першим. Досить того, що ви відкриєте собі вже відоме іншим. Головне, що на вас чекають невідомі особисто вам речі.
Отже, згодом я, адептка великих розмірів, почала друкувати пейзажі у великих форматах. Їхня суть у тому, що фотографія створює енергетичне поле, яке виходить уперед і втягує тебе, і ти вже мислиш не фотографією, а простором.
Для мене простір та місця, які з'являються на моїх світлинах, працюють як справна батарейка, від якої можна підзарядитись. І це заряд такої сили, що через фотографію передається глядачам.
Потім народилися кілька чудових колаборацій із TTSWTRS – бренд використовував мої гренландські айсберги та вулкани Атаками як елементи принтів у колекціях. Також було кілька публікацій про мої подорожі.
Але частина моєї діяльності залишалася надзвичайно інтимною, нічим не обґрунтованою, крім щастя творити. Чесно, мене ніколи особливо не обмежували у творчості клієнти, тому що ми завжди дивилися в один бік, але у випадку з Naked Landscapes була особлива магія: я не ставила собі запитань, а просто знала, як треба робити, і це дуже цінно, адже завжди прагнула саме такого відчуття.
Коли розпочалася повномасштабна війна, ми з подругою приїхали до Парижа, як і багато хто, з якимось дивним набором речей у валізах та повним нерозумінням, що робити далі.
Усі почуття загострилися через нові життєві обставини. Саме відчуття життя загострилося. Я постійно запитувала себе: ЩО саме я маю ще зробити, щоб потім не шкодувати про це? Відповідь була очевидною, але я ніяк не мала сміливості зізнатися собі в цьому.
Мене всі довкола питали: коли виставка, коли книга? Я жартувала чи відповідала, що скоро. А насправді відкладала в довгу шухляду те, що найбільше хотіла зробити. Я давно вже мріяла повернутися до Болівії та фотографувати Атакаму з її вулканами для виставки на цю тему. Весь цей час я згадувала про Болівію, але через ті чи інші обставини відкладала. «Що ж…» – одного разу подумала я… і взяла квиток в один кінець і вирушила до Латинської Америки.
Протягом чотирьох місяців приголомшливих внутрішніх та зовнішніх пригод я проїхала через Болівію, Чилі, Аргентину, Бразилію та Колумбію. І нарешті сфотографувала всі свої улюблені вулкани, лагуни. Ми дерлися схилами, їхали годинами, щоб просто опинитися в якомусь місці, де ще не ступала нога людини, для кількох світлин. Тепер ви розумієте, яку силу мають такі знімки?
Ці фотографії, надруковані у великих форматах, нагадують про яскраві дверні отвори або вікна, в яких відображені одкровення з невідомого світу.
Мистецтво взагалі – це подорож у невідомий світ, наче несподівана можливість задоволення вічної людської потреби у безтурботності. А фотографія як форма мистецтва – це форма дії, форма соціальної дії.
Мистецтво – спосіб комунікації. Потрапляючи у довкілля, воно має такий самий вплив, як і будь-яка інша форма дії. Мені здається, знімки цих місць мають пульсівну предметність справжнього переживання, дозволяють відчути подих життя. Адже мистецтво, де цього немає, мене не цікавить.
Отже, як несподіваний результат і новий розділ мого життя: цієї осені я планую в Парижі першу виставку із серії робіт про вулкани, зроблені в Атакамі.
Це будуть роботи великого формату, що створюють інтимність контакту глядача з роботою, ніби скасовуючи те, що перебуває довкола. Залишається тільки розмова з Вічністю.|
