“Вона піднялась над побутом звичайного життя в селі і присвятила себе творчості. Подолала гравітацію традицій, побуту і повсякденності”, — розповідає Інга Леві, співавторка виставки, що 17 жовтня відкрилась в Мистецькому арсеналі.
Творчість гуцульської художниці Параски Плитки-Горицвіт найкраще описує фраза “подолання гравітації”: “Ця метафора спала мені на думку тоді, коли я роздивлялася друковані фотографії в хаті Параски. Там було фото хлопця, який стояв на плоті, тримаючи книгу в руках. Я подумала, що це якраз і є метафора того, що робила Параска. Вона відірвалась від буденності”. Разом з Інгою та Ольгою Мельник, керівницею музейного відділу Мистецького Арсеналу, розповідаємо про творчість української мисткині, що творила поза часом і радянськими канонами.
Параску часто називають Гомером Гуцульщини: вона займалась фольклористикою, поезією, фіксувала в своїх книжках співанки й колядки, часто писала їх сама. Обряди Гуцульщини з'являються на її малюнках, побут рідного села — на фотографіях.
“Параска в першу чергу цікава тим, що вона є “людиною Відродження” — людиною, що вміє багато різних речей. Живопис, поезія, фольклористика, проза та фотографія з'являються в її творчості. Вона в першу чергу цікава як художниця, яка працює в різних вимірах, переносить традиції в нові медіа”, — розповідає Ольга.
Теми її творчості такі ж різнобічні, як і засоби вираження: релігія, традиції Гуцульщини, сільський побут, індійська культура. Параска тяжіла до простого, роблячи з буденних речей мистецтво — самобутнє, традиційне, інколи наївне. Любов до простого — результат складної долі.
Життєві випробовування
Параска Плитка-Горицвіт провела майже 10 років в радянських таборах за підтримку Української повстанської армії. По дорозі до уральських таборів вона відморозила ноги і потрапила в тюремний шпиталь на Уралі. Від ампутації її врятував грузинський лікар, якого згадувала все життя. Майже п'ять років вона ходила на милицях.
Після таборів на Уралі та в Казахстані Параска повернулася до рідного села. Вона вирішила присвятити своє життя мистецтву та релігії, оселилась в скромній хатині по сусідству з батьками. Мисткиня походить з шанованої сільської родини — її батько був ковалем, відомим своєю роботою за межами села.
Після повернення Параска активно включилася у громадське життя: працювала художницею в лісовому господарстві, створила хор, писала, малювала й займалась фольклористикою.
Чорно-біла історія
Фотографія була для Параски способом адаптуватися до рідного оточення та завоювати прихильність односельчан. Її фотографії документують життя одного села з середини 50-х до кінця 90-х років. На них можна побачити одних і тих самих людей: наприклад, п’ятирічну дівчинку, яка на пізніших фотографіях вже опікується власними дітьми.
Параска знімала побутове життя односельчан: зібрання урожаю, святкування Великодня, портрети з використанням тантамаресок — власноруч розписаних рамок, що зазвичай були популярними серед туристів. Вона створювала “сувенірні листівки” для своїх односельчан — рамки були розмальовані квітами та прикрашені написом “Привіт з Криворівні”. Архіви Параски налічують близько 4 тисяч фотографій.
Радянська Гуцульщина
Її знімки стали свідченням епохи, письменництво й живопис — документацією традицій Гуцульщини. Творчість Параски розповідає про місцеві звичаї на тлі історичних змін.
Віддаленість та важкодоступність карпатського регіону частково завадили проникненню тотального контролю. Це дозволило зберегти місцеві традиції, мову й релігійні свята. В Криворівні, де жила Параска, церкву ніколи не закривали.
Релігія
Релігія займала особливе місце в житті Параски. Вона писала ікони, дарувала їх людям та церкві. Параска вела аскетичний спосіб життя. Наприклад, вона пила чаї з зібраних в горах трав та вечеряла сухарями. Але матеріальні речі не мали для неї значення.
“Існує кліше, що Параска була знедоленою, — розповідає Ольга. — Але це лише з погляду традиційного суспільства. Вона була самодостатньою попри обставини — особиста самотність, 10 років таборів та тиск, який їй довелось там пережити. В щоденнику Параска писала, що її душа була ранена. Однак вона мала розкіш бути собою, творити. Не свободу, а саме розкіш — те, що людина може собі дозволити. Вона дозволила собі жити так, як вважала за потрібне”.
Індійські заграви
Індія, яка здобула незалежність в 1947 році, була для СРСР однією із пріоритетних сфер впливу на міжнародній арені, тому в радянському просторі з'явилося багато інформації про її культуру. По радіо транслювались програми про Індію, народна музика, телебачення заполонило індійське кіно.
Для Параски індійська культура була близькою — вона особливо захоплювалась Махатмою Ганді та його системою цінностей. Філософія ненасилля відповідала її світогляду. “Вона це називала любов'ю до Бога, до людей. Для неї далека Індія стала втіленням справедливого світу, такого далекого від Гуцульщини”, — розповідає Ольга.
Параска написала шеститомний пригодницький роман “Індійські заграви” про поїздку двох гуцулок до Індії, а також створила графічні серії "Пригоди в індійських джунглях", “Лідери миролюбної Індії”.
Рукописні книги
Спадок Параски налічує близько 500 рукописних книг. Кожну з них вона власноруч розмальовувала, створювала шкіряні обкладинки та графічні ілюстрації. Книги прикрашені візерунками, каліграфічними написами та вишивкою.
Частина з них повторюється за змістом. “Коли їй подарували друкарську машинку в 1981 році, вона почала переносити маленькі книжки в великі збірки попередньо написаних творів. Дослідниця Наталя Шевченко вважає, що авторських книжок, які не повторюються, загалом 46”, — розповідає Інга.
Більшість з них написані гуцульською говіркою. Параска навіть почала укладати словник гуцульської говірки, щоб ці тексти можна було адаптувати для широкого загалу.
Перші книги Параски видали вже після її смерті. Зокрема, “Старовіцькі повісторки” та “Коляда у Криворівні”, які розповідають про традиції Гуцульщини, а також альбоми з графічними пейзажами.
Дисидентські зв'язки
Параска не виїжджала за межі рідного села, однак це не заважало їй спілкуватися з творчою інтелігенцією. Вона підтримувала зв'язки з представниками київського Клубу творчої молоді, зокрема тривалий час з Миколою Плахотнюком.
Художник-монументаліст Олександр Мельник приїздив до Криворівні та листувався з Параскою. Серед його робіт — мозаїки Центрального залізничного вокзалу та розписи в оновленому Михайлівському Золотоверхому монастирі. Галина Зубченко, художниця та співзасновниця Клубу творчої молоді Києва, любила Карпати і часто навідувала Параску. “В 70-ті роки для певного прошарку інтелігенції вона стає культовою постаттю”, — розповідає Ольга. — Тоді, як і зараз, існувала певна романтика Карпат. Київська інтелігенція їхала в гори до Параски, а вона зустрічала їх як справжня гуцулка: грала на гітарі, розповідала місцеві легенди, водила по горах”.
“Внесок Параски в розвиток мистецтва набагато більший в контексті арт-фемінізму та нонконформістського руху 60-х. Вона не виходила з політичними гаслами, але підтверджувала свої погляди мистецтвом, колом спілкування, своїм ставленням до світу”, — розповідають кураторки. Параска запропонувала авторське бачення традицій за допомогою нових медіа, навчилась мандрувати, не виїжджаючи за межі рідного села, зберегла відносну свободу вираження в радянській системі. Її творчість — це подолання гравітації суспільних законів і радянських правил.
Виставка “Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації” триває в Мистецькому арсеналі з 17 жовтня до 19 січня 2020 року.
Читайте також: "Книжный Арсенал" назвал лучшие книги 2019 года