«Архипенко першим наважується на те, що здається скульптурним самогубством. Глибока філософія випромінюється з його творінь. Кожен об’єкт також присутній у своїй протилежності. Буття і небуття. Повнота виражається через порожнечу», — писав поет Іван Ґоль про основоположника кубізму в скульптурі з Києва Олександра Архипенка, що народився 30 травня 1887 року. У сучасності роботи видатного митця — інноватора у використанні кольору, матеріалів, простору — представлені в провідних музеях світу та йшли з-під молотка за мільйони доларів на іноземних аукціонах.
Олександр Архипенко
Олександр Архипенко народився в сім’ї інженера, його дід був іконописцем. З академічною мистецькою освітою в митця не складалося: у 1905 році на тлі революції його відрахували за критику консервативних методів навчання київського закладу, а після переїзду в Парижі 1908-го він сам пішов із тамтешньої школи через незадоволення її програмою. Вважаючи своїм справжнім учителем Лувр, Олександр Архипенко досліджував мистецтво Єгипту, Греції, Ассирії й готику. На просторах французької столиці його студія розташовувалася в мистецькому осередку «Вулик» (La Ruche).
У 1910 році Олександр Архипенко взяв участь у своїй першій паризькій публічній виставці поряд із кубістами. Водночас, за словами митця, геометричний характер його тривимірних скульптур «був зумовлений надзвичайним спрощенням форми, а не кубістичною догмою». «Я не брав від кубізму, а додавав до нього», — стверджував він.
«Кімоно» (1961)
«Сидяча фігура» (1947)
Linear Oriental (1961)
Радикальна для того часу творчість Олександра Архипенка спочатку викликала критику та іронічні коментарі. А втім, із часом вона здобула визнання. Іспанський художник Хуан Ґріс писав: «Архипенко кинув виклик традиційному розумінню скульптури. На той час вона була переважно монохромною. Його роботи були пофарбовані в яскраві кольори. Замість загальноприйнятих матеріалів, таких як мармур, бронза чи гіпс, він використовував буденні матеріали, як-от дерево, скло, метал та дріт. Його творчий процес не включав різьблення чи ліплення у прийнятій традиції, а прибивання, склеювання та зв'язування, без жодних спроб приховати цвяхи, з'єднання чи шви. Його процес паралельний візуальному досвіду кубістичного живопису».
«Сімейне життя» (1912)
Vase Woman (1918)
«Лежачи» (1921-1922)
На Венеційському бієнале 1920 року творчість Олександра Архипенка була представлена окремою виставкою. Для нього експозиція увінчалася скандальним успіхом: вона викликала обурення кардинала П'єтро Лафонтена, а цей резонансний відгук зі свого боку привабив ще більше відвідувачів.
Творчий шлях митця також невіддільний від педагогічної діяльності: свої школи він відкривав у Парижі, Берліні та після переїзду у 1920-х — у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Чикаго, до того ж викладав в університетах. В Америці він винайшов і запатентував унікальний метод «Архипентуру» — апарат «рухомої картини», що, за його словами, був «задуманий для того, щоб створити ілюзію руху намальованого об'єкта, аналогічно до сповільненого знімання в кіно». Створював митець і тривимірні «скульпто-картини», кидаючи виклик уявленням про вид мистецтва, в якому працює.
«Гондольєр» (1914)
Carrousel Pierrot (1913)
«Традиційно існувало переконання, що скульптура починається там, де матеріал торкається простору. Під час цього простір розуміли як своєрідну рамку навколо маси.... Ігноруючи цю традицію, я експериментував, використовуючи зворотну ідею, і дійшов висновку, що скульптура може починатися там, де простір оточений матеріалом», — писав він.
У США митець долучався до життя української діаспори: створив погруддя Тараса Шевченка й Івана Франка, скульптуру князя Володимира Великого, був членом тамтешніх українських інституцій. У 1933 році на всесвітній виставці «Століття прогресу» в Чикаго, де відкрився український павільйон, попри неіснування незалежної України та заперечення радянської делегації, він показав понад 40 власних робіт.
«У будуарі» (1915)
La Mère dans les Roches (1911-1912)
«Цариця Савська» (1961)
На одній з українських подій у Нью-Йорку він говорив: «Я сам вірю в метафізичні сили, що їх ми, українці, бачимо в такій реальній формі, як українське сонце, український чорнозем і головно український хліб. Вони, ці сили, насичують нас творчою снагою. Хто їв український хліб, той черпав з невичерпної скарбниці українського духа. Цю метафізичну українську силу я возив із собою по світі й привіз її до Америки. Ці сили, що їх я використовую у своїй творчості, я черпаю з тої української духовости, що має своє джерело в українській землі, в українській історії та традиції».
Читайте також: Пасторальне та ліричне оспівування України: Микола Пимоненко — в 10 шедеврах