В этом году международный фестиваль кино и урбанистики "86" объявил о старте конкурса документальных фильмов "Пальма півночі". Его цель – найти новые имена и таланты из Украины, России, Грузии, Прибалтики и других стран и областей и представить их миру.
Этот конкурс был открыт многим жанрам: документальная анимация, экспериментальное кино, докуфикшн, – и, кроме того, участникам предоставлялась практически полная свобода в выборе тем.
Всего на конкурс подалось 140 режиссеров; мы поговорили с четырьмя молодыми украинцами, работающими в жанрах документального и экспериментального кино, и узнали о главных вызовах, с которыми они сталкиваются, о главных этических и моральных проблемах, о любимых темах и вообще о том, каково это – снимать кино в Украине.
Алексей Радинский
Фильм "Київський фільм. Перший епізод", с которым Алексей представлен на конкурсе "Пальма півночі" – это история о недостроенном Подольском мосте в Киеве. Это короткометражный фильм, который получился довольно спонтанно, во время работы над более долгосрочным проектом в жанре кинонаблюдения. Над ним съемочная группа собирается работать еще долго: ребята выбрали несколько точек на карте Киева и планируют отслеживать их трансформации в течение нескольких лет. В самом начале процесса появился материал, из которого сложился отдельный короткий фильм.
Документальное кино привлекательнее [игрового – прим. ред.] прежде всего тем, что в большинстве случаев обеспечивает большую независимость. Можно гораздо меньше заботиться об отвлекающих и в сущности не имеющих отношения к делу факторах, таких как поиск финансирования или подбор команды. Главное – это иметь идею. К тому же, мне кажется, практически все интересное, что происходит в игровом кино в последнее время, появляется там под влиянием документалистики: упрощение тяжеловесного съемочного процесса, слияние вымысла и реальности и так далее.
В документальном кино совершенно необязательно должен быть главный герой или персонаж. К сожалению, у нас господствует традиция, согласно которой документальный фильм обязательно должен иметь в центре своего внимания какого-то определенного человека. Считается, что если его нет – то это или какое-то крайне экспериментальное исключение, или плохой фильм. Но при этом фильмы, в центре которых находится человек, – это всего лишь один из очень многих возможных вариантов. Например, я несколько лет делал фильмы об общественных движениях, о городском пространстве или о художественных институциях. Там вообще не было главных героев – хотя люди, конечно, были.
Сейчас я в виде исключения делаю фильм, в котором есть главный герой. Это архитектор и художник Флориан Юрьев, который построил "Летающую тарелку" на Лыбедской в Киеве. Сюжет фильма – это история его попытки предотвратить превращение этого замечательного здания в часть нового торгово-развлекательного центра. В этом ему помогают городские активисты. Цель у нас одна, а фильм в этом случае – не только документация, но и часть процесса борьбы.
Документалистика – самый интересно развивающийся вид искусства в Украине. Именно документалистика, не игровое кино. После фильма "Племя" многие надеялись, что он станет толчком к развитию нового направления в игровом кино, как это недавно произошло в Румынии. К сожалению, ничего подобного в игровом кино не происходит. А в документальном кино регулярно появляются очень интересные работы. Причем в совершенно разных форматах. Например, появляются очень удачные фильмы, которые используют найденный материал, found footage. Например, лучшее, что я видел за последнее время, – это "Ма" Марии Стояновой и "Веаюфром" Дмитрия Лавриненко. К сожалению, последний фильм многие не поняли, обвинив его в женоненавистничестве. Но мне кажется, это фильм с очень мощной критикой маскулинности, фильм про кризис мужской идентичности.
Моя сверхзадача сейчас – добиться того, чтобы режиссеры документальных фильмов перестали использовать закадровую музыку. Вообще.
Лена Шулика
В рамках конкурса Лена представила фильм "8 годин". Как говорит сама режиссерка, он – про взрослую жизнь, про то, кем мы мечтаем стать и кем становимся, про то, на что мы тратим собственное время и что получаем взамен.
У реальному житті буває таке, чого навмисно не придумаєш. Це і приваблює мене у документалістиці. Крім того, вона дає, як на мене, більше можливостей для експериментів з формою.
Я вважаю, що якщо режисер знаходиться в події і фільмує її, то він не може бути нейтральним. Якщо ситуація і сам герой не викликають жодних емоцій – навіщо тоді знімати про це? Власне, фільм – це відображення режисера і його стану, його ставлення до тієї чи іншої проблеми.
Я намагалася зняти автобіографічне кіно, але особисто у мене при перегляді відзнятого матеріалу вмикається жорстка самоцензура. Тому я вирішила копатися в проблемах, які мене турбують і які мене стосуються, але без себе чи своїх родичів в кадрі.
Тема фільму "8 годин" – доволі абстрактна і некінематографічна, проте мені подобається шукати форму для такого матеріалу. Також останнім часом мене цікавить вічна тема конфлікту поколінь.
Найбільший виклик для мене зараз – продовжувати далі.
Александр Суровцов
Александр работает в жанре экспериментального кино, а специально для "Пальма півночі" он снял фильм "Цілковита незнайомка" – это история о девушке, которая потеряла близкого человека и теперь заново ищет себя, в каком-то смысле обретая умиротворение в конце пути. Как признается Александр, это самый сложный фильм, над которым он работал, на данный момент.
Документалістика для мене – це можливість максимально відверто поговорити на табуйовані теми. Так, наче є кімната, де наглухо закриті вікна й двері, пилючно і нічим дихати, – аж раптом хтось заходить і відкриває кватирку.
Обидва мої документальні фільми – автобіографічні. Мене цікавить тема гендеру, сексуальності, самоідентичності. Тому я почала з себе – це фільм "Котики" – і зі своєї родини – фільм "Зв’язок". Не скажу, що мої рідні були у захваті від ідеї зняти фільм про тонкощі сімейних стосунків. Тому я безмежно вдячна їм за їхню довіру і відкритість. В якийсь момент мені вдалось абстрагуватись і подивитись на мою родину (і на себе саму) як на героїв фільму, як на персонажів. Це допомогло зберегти нейтралітет і більш-менш холоднокровно працювати з матеріалом. Але я пообіцяла собі більше не повторювати такі небезпечні експерименти. Бути в кадрі, знімати себе, знімати близьких, вибирати і монтувати сцени – це надзвичайно морально виснажливо.
Потрапити в зону довіри своїх близьких, тримаючи в руках камеру, не так легко. Бо вона водночас є і твоїм захистом, і твоєю стіною, яку ти уявно зводиш. А ще є величезний ризик піти на компроміс із матеріалом, щоб не зробити нікому боляче. Після перегляду фільму мама мене спитала, чому так мало сцен, де ми всі радісні і щасливі.
Обидві мої роботи автобіографічні, і вони все ж таки певним чином зрежисовані. Наприклад, у "Котиках" я малювала попередню розкадровку, моделювала сцени, бо чітко уявляла, яку хочу мати картинку в результаті. Оскільки весь фільм був побудований на одному довгому діалозі, який раніше відбувався багато разів, то він теж був відтворений. Я написала дуже приблизний сценарій – про які моменти треба обов’язково згадати, а далі пустила розмову у вільне плавання і зафіксувала її.
У "Зв’язку" я віддалась течії життя. Я не знала, чим все закінчиться, але щодо деяких епізодів, скажімо так: я підштовхнула життя до того, аби вони відбулись. Тобто вони відбулись би так чи інакше, проте, можливо, вже запізно. Оскільки це фільм про моїх близьких, то певні моменти я могла легко передбачити і спланувати зйомку.
Я тішусь, коли бачу українські фільми, де людина – це просто людина, але, наприклад, у певних обставинах чи з певною ідентичністю. Не люблю, коли ярлики (атошник, переселенець, квір) виходять на перший план, затуляючи собою людське.