З 13 жовтня по 15 грудня освітня інституція "Культурний проект" вдруге проводитиме курс "Як читати кіно", який вестимуть Аня та Ольга Дацюк. Аня – кінокритикиня та головна редакторка ресурсу Vertigo, що пише про кіно та комікси, а Оля – журналістка-міжнародниця та головна редакторка інтернет-журналу Inspired. Разом дівчата підготували серію з 10 лекцій, протягом яких вони пояснюватимуть, які повідомлення залишають нам режисери в своїх роботах, як можна інтерпретувати фільми та на скількох рівнях це можна зробити. 
L’Officiel Online зустрілися із сестрами Дацюк та з’ясували, кому потрібен курс, чому навчаться його слухачі та навіщо вміти зчитувати всі режисерські прийоми.
Про що взагалі буде курс?
Аня: Цього разу ми розширили курс – тепер він складається з 10 лекцій, це вдвічі більше, аніж було вперше. Хоча насправді спочатку нас просто просили повторити те, про що ми розповідали минулого разу.
Оля: Тож ми почали копати, шукати і зрозуміли, наскільки ще багато тем навколо. Світ кіно насправді неосяжний – про нього можна і треба говорити і говорити.
Аня: Коли ідея курсу тільки з’явилась, "Культурний проект" запропонував нам самим вигадати, про що ми б хотіли розповісти. Я була проти того, щоб це була чергова лекція про історію американського чи європейського кіно. Мені хотілось чогось предметного, щоб люди, прослухавши курс, одразу могли використати отримані навички в житті. Розмірковуючи про це, я згадала культову людину в світі кінокритики, Роджера Еберта. У нього є текст, який називається "Як читати кіно" – і саме звідси взялась назва курсу. В матеріалі Еберт розповідав про те, що колись, просто поставивши фільм на стоп-кадр, він зміг проаналізувати його та зрозуміти речі, що допомогли правильно трактувати картину. Серед цих речей – і композиція, і кольори, і костюми, і розташування предметів в кадрі. І ми подумали – ось вона, тема.
Оля: Справа у тому, що кожна деталь несе у собі якийсь меседж. Якщо про це знати, можна, навіть дивлячись фільм лише 5 хвилин, дізнатись про нього дуже багато. Це якась суперсила – оволодівши нею, ти подивишся не просто стрічку хронометражем у 120 хвилин, а щось значно більше.
На скількох рівнях можна розібрати фільм?
Аня: Можна починати розбір навіть з відкриваючої сцени – у нас є окремий пункт про неї в лекціях. Я обожнюю, коли відкриваюча сцена дає необхідний мінімум інформації про стрічку, не використовуючи при цьому очевидні засоби. Також можна аналізувати монтажні склейки, аналізувати за освітленням, за тим, як рухається персонаж у кадрі, як і відносно чого він розташований.
Кадр з фільму "Інтерстелар"
Оля: Ми сприймаємо інформацію зліва направо, тому, коли бачимо у кадрі рух справа наліво, це видається неприродним. А ще є aspect ratio, це співвідношення довжини та широти в кадрі, за яким також можна багато чого сказати. Приміром, Крістофер Нолан в "Інтерстеларі" робить зображення аймаксівським, коли знімає космос, але при цьому, знімаючи корабель, використовує стандартний Panavision. А у Ксав’є Долана у фільмі "Мамочка" головний герой власноруч розкриває aspect ratio – для персонажа це момент звільнення.
Кадр з фільму "Мамочка"
Аня: Ще важливо стежити за ритмом фільму – він залежить від монтажу та звукового оформлення. Якщо ми дивимось "Сором" Маккуіна, то помітимо, наскільки він плавний за рахунок статичних планів, спокійної музики та тихих сцен. Ритм пришвидшується тільки наприкінці. Або є "Шалений Макс", один з найкращих по монтажу фільмів десятиріччя, – там ритм постійно високий і практично не збавляється протягом всієї стрічки.
Різноманіття прийомів, які можна використовувати
Аня: В кіно існують певні закони, які потрібно знати. Наприклад, якщо більшість фільму "Іда" Павла Павліковського знята із розміщенням героїв нижче від горизонтальної лінії, це означає, що режисер занижує позицію персонажа і таким чином применшує його як особистість. Або от ще симетрія: в хорорах вона використовується, щоб показати глядачеві: це – ключовий момент сцени. А в комедіях симетричність потрібна – приміром, так часто робить Вес Андерсон, – щоб підкреслити абсурдність того, що відбувається.
Кадр з фільму "Іда"
Оля: Симетрія дуже рідко зустрічається в житті, тож, якщо вона з’являється в кадрі, це точно робиться для того, щоб підкреслити певну нереальність. До того ж у різних режисерів є свої традиційні прийоми, що з фільму у фільм означають одне і те ж саме. Для Квентіна Тарантіно притаманним є відомий кадр "зйомки з багажника", коли головні герої схиляються над чимось. Це завжди ставить персонажів у домінантну позицію.
Аня: Ще кінематограф може орієнтуватись на дуже базові асоціації: приміром, червоний – це колір крові. Згадайте останню адаптацію фільму "Воно" та червоні кульки клоуна Пенівайза.
Кадр з фільму "Воно"
Оля: Але разом із тим кіно може створювати свої, абсолютно нові асоціації і змушувати людську психіку їм слідувати. Один із моїх улюблених прийомів – коли режисер примушує людину асоціювати смерть із синім кольором, як це зробили у "Східному експресі".
Кадр з фільму "Вбивство у Східному експресі"
Які фільми були б менш яскравими, якщо не розуміти інтертекстуальність?
Оля: Мені завжди дуже подобається наводити приклад "Хрещеного батька". В ньому Коппола, наприклад, вводить асоціацію смерті із апельсинами. Щоразу, як у кадрі з’являється апельсин, хтось із персонажів помирає. І десь під кінець фільму сам лише вид апельсина викликає паніку. Коппола чудово грається із символізмом. До того ж він активно використовує перехресний монтаж. У фільмі є сцена, де "хрещений батько" хрестить сина своєї сестри, і паралельно із цим нам показують, як його люди вбивають конкурентів. В один і той самий момент він забирає життя і благословляє на нього, відбувається одночасно криваве хрещення його як "батька" та священне хрещення дитини.
Кадр з фільму "Хрещений батько"
Аня: Для мене такий фільм – це "Дитя людське" Альфонсо Куарона. Там чудова операторська робота Емануеля Любецькі, динамічна рухома камера, що стежить за персонажем, і дуже багато сторітеллінгу на задньому плані. Ти звертаєш на це увагу, тільки коли вдруге дивишся фільм. Я б радила цей фільм розібрати на кадри, він незаслужено маловідомий.
Кадр з фільму "Дитя людське"
Чи не вбиває така деталізація магію від перегляду фільму?
Оля: Фільм – це мистецтво, яке належить авторові, і якщо він дає його в певній формі – значить, хоче, щоб саме так його відчули. Звісно, ти можеш по-своєму сприймати фільм, але випускати з уваги інтерпретацію, яку вкладав режисер, – це просто неповага та велика втрата.
Аня: Коли я дивлюсь кіно, чую скрипки в саундтреку та відчуваю від цього тривогу, я не буду боротись із цим, а просто відмічу, що зі мною відбувається. Дуже прикольно бачити і відчувати, що – і як! – з тобою робить автор.
Оля: Інша справа – іноді в одному кадрі забагато натяків на певну емоцію. Наприклад, режисер використовує скошений голландський кут, нервово грає скрипка, героїня кричить – це вже занадто. Таких штук краще уникати. Майкл Бей от дуже любить зловживати паралаксом, а Джей Джей Абрамс активно використовує відблиски – занадто активно. Але, знову ж таки, після кожного фільму я лізу в інтернет і читаю все, що про нього можна знайти. Для мене зрозуміти все те, чого я могла не помітити, – дуже круто.
Чи існує можливість занадто поглибитись у аналіз фільму?
Оля: Дійсно, іноді, готуючись до лекцій, ми розшифровували певні елементи і – оскільки свідомість вже була заточена на пошук – знаходили неймовірну та нічого не значущу фігню. Тож, звісно, таке може трапитись.
Аня: Існує поняття "надінтерпретація", але одночасно з ним є і така річ, як множинність інтерпретацій. Саме в ній полягає сутність мистецтва постмодернізму – скільки існує прочитань, стільки й самого художнього твору. Думаю, в цьому теж плюс цього курсу: наша мета – не показати глядачам те, що ми самі знайшли, а активізувати в них механізм пошуку.
Оля: Так, універсальної істини не існує, і іноді слухачі курсу навіть сперечалися з нами з приводу інтерпретацій. І ми завжди з радістю слухаємо їх та дискутуємо.
Чи завжди ти зможеш зрозуміти фільм, якщо не вмієш "читати" кіно?
Аня: Кіно є сенс дивитись завжди, але є велика ймовірність, що ти не зрозумієш артхаус, коли не маєш достатньої підготовки та бекграунду. Візьмемо до прикладу "Тебе тут ніколи не було" Лінн Ремсі – його є великий ризик не зрозуміти, бо вводить в оману вже сам синопсис про головного героя, найманого кілера, месника-одинака. Але насправді історія зовсім не про це. Ще у стрічці дуже фрагментарна оповідь, що постійно переривається спогадами з минулого, це також ускладнює розуміння. А ще зрозуміти фільм важко буде тим, хто ніколи не бачив кіно Лінн Ремсі. Але нічого не може бути перепоною для того, щоб дивитись кіно. І фільм – класний фільм! – залишиться з тобою надовго і після перегляду.
Кадр з фільму "Тебе тут ніколи не було"
Читайте також: Что смотреть в кино: 5 премьер сентября