Наприкінці квітня у Парижі відбулася міжнародна виставка жіночого мистецтва. Про свої спостереження розповідає Ліка Співаковська, галеристка, яка презентувала в рамках події роботи українських художниць.
Широкі вулиці квітучого Парижа, який так нагадує Київ своїми каштанами, приймали, мов в обійми, та заспокоювали. Здавалося, тут життя таке ж як і раніше: звідусюди чутно «ле Тур Еффель» та, здається, ти по запаху відчуваєш лямур. Люди розслаблені та романтично налаштовані, бо по-інакшому просто не бачать сенсу жити.
Контраст із сьогоденням України. З ним ти спочатку просто не можеш зжитися, але вже через декілька днів він потрошку відходить. Ти видихаєш. І все одно відчуваєш себе винним, що можеш ковтати аромат французької кави. Подумки заспокоюєш себе, що їсти, пити та виходити на вулицю – необхідно, але із собою договоритися зазвичай складніше за все.
Люди навколо — мирні, спокійні та занурені у свої повсякденні розмірковування за вранішньою кавою — стають тією соломинкою, за яку хочеться вхопитися та не відпускати. Просто жадаєш відчути нормальне життя та фантазійно закатуєш очі: от би розтягнути цю мить. Хай вона застигне.
Щохвилини згадувався вислів із новели Марка Леві: «У Франції – культ мистецтва жити, а не працювати». Але ми приїхали сюди не жити, а показувати мистецтво. Ще сім років назад міжнародна асоціація розвитку мистецтва MUSA International започаткувала проєкт Womans Essense, присвячений жіночому арту. Ми одразу стали партнерами, адже жіноче мистецтво – один із векторів напрямку Spivakovska ART:EGO gallery.
Щороку асоціація презентує каталог із виставкою робіт художниць з усього світу. У цьому році участь у проєкті взяли 9 художниць з України. Це було неабияке випробування. Виставка планувалася ще з грудня 2021, коли ніхто й уявити не міг, що такий чудовий запланований квітень стане чи не найгіршим у житті українок. Ми всі були розгублені. Ми не знали, чи наші художниці зможуть виїхати з країни на виставку, чи зможуть привезти свої роботи. Нам дуже пощастило, що Наталі Гринюк, директорка міжнародної асоціації, теж українка, хоча вже більше десяти років живе в Італії. Вона дуже підтримувала нас. Завдяки їй наш приїзд втілився в життя.
Приголомшила і підтримка інших художниць з усього світу. Хоча я до сих пір не навчилася правильно сприймати слова втіхи та жалю, які отримую від малознайомих людей. З одного боку, ми приїхали показати, що ми сильні, незламні, хоробрі, що ніщо у світі не змусить нас перестати творити, що ніякий ворог не відбере наші таланти та прагнення до життя. А з іншого — сльози навертаються на очі самі собою, коли абсолютно незнайома тобі людина з Австралії чи Канади підходить та пригортає тебе в обійми. Ця дуальність просто розриває навпіл.
Галерея 24b, у якій проходила виставка, знаходиться поруч із Лувром. Це знаковий культурний простір Парижа, розташований у районі галерей мистецтва, моди та культури. Галерея відома гучними іменами у світі фешн, а також виставками великих художників, таких як Томас Лемут, Деміен Макдональд, Моріс Маярл, Дітер Рамс.
Я була дуже щаслива, що в цих стінах ми виставили роботи українок Тали Вовк, Ольги Коваль, Олени Тернової, Ірини Онопенко та Одарки Дьоми-Пісної. Дворівнева галерея прийняла у своїх стінах 87 робіт художниць з усього світу, українські роботи розмістили на головному поверсі виставки. Серед них були роботи з різними сюжетами, та деякі полотна було написано вже під час війни. Вони набули нового сенсу та, я б сказала, вагомої мети: донести ті важливі меседжі, якими зараз живуть в Україні. Пишаюся нашими художницями.
До друкованого каталогу з критикою професора Ді Трапані також увійшли роботи українок Аліни Бабенко, Ольги Реньової, Ольги Лець та Ганни Чичериної. Мисткині не змогли приїхати до Парижа, але всі наші авторки отримали премію Woman Art Award 2022.
Організатори також дозволили мені виставити свою роботу, яку я намалювала в перший тиждень війни. Вона називається «Я ніхто посередині нічого» – саме так я почувалася. Це автопортрет, на якому жінка – без обличчя. Ми бачимо її тіло, силует та позу, в якій вона немов обертається до глядача на оклик, але їй нема чого сказати. Вона не знає відповіді, бо сама вона – суцільний знак запитання.
Цей автопортрет вже зараз я б переписала. Бо я точно знаю, що кожен з нас, навіть у цих жахливих обставинах, не ніхто. Війна, навпаки, надала нам, всім і кожному, нове обличчя, яке крізь біль, втрати та розгубленість загартоване силою, хоробрістю та несамовитою спрагою до життя.
Читайте також: Історія галереї Avangarden, яка стала ще одним гуманітарним штабом у Києві