Повернення у 90-ті: Олег Сенцов — про свій фільм "Носоріг", який вже вийшов на платформі Netflix

Герои
23.05.2022
ТЕКСТ: ЮРІЙ АМОСОВ
«Разючий і поганий підсумок, який вони залишили після себе, — це непошана до закону, життя за поняттями, а не за нормами, що триває дотепер»
ПОДЕЛИТЬСЯ

23 травня на стрімінговому сервісі Netflix відбудеться онлайн-прем’єра фільму Олега Сенцова «Носоріг». 

Над своїм другим повним метром Сенцов розпочав роботу ще 2012 року. Головний герой драми – бандит і вбивця на прізвисько Носоріг у виконаннi Сергія Філімонова. Світова прем’єра фільму відбулася на Венеційському фестивалі, в паралельному конкурсі «Горизонти», у 2021 році. У лютому 2022-го в Україні «Носоріг» вийшов на широкі екрани.

Разом із режисером ми повернулися у часи становлення незалежності, свободи й кримінальних драм, щоби краще зрозуміти, чому досі так тепло сумуємо за нашими 90-ми.

Наша розмова з Олегом Сенцовим мала стати частиною весняного номера L’Officiel Hommes UA, який до 24 лютого був повністю готовий, але так і не вийшов з друку.

Якими Олег пам’ятає свої 90-ті?

Це були роки мого студентства. Тоді я вступив до крутого економічного університету, в який дуже хотів, ми весело проводили дозвілля із хлопцями та дівчатами. Це період моєї щасливої молодості. Тоді ж був Крим, перша половина 90-х, розпал кримінальних міжусобиць між бандитськими угрупованнями «Сейлем», «Башмаки», «Греки». Людей просто вбивали на вулицях вдень, а вночі розпочиналися справжні війни. Постраждалих знаходили закатованими, з водоймiв виловлювали трупи. Було страшно, але ти розумів, що зараз така стадія, і ти не знав інших часів. Після закінчення 80-х, бувало, після школи стояв по чотири години в черзі до порожнього магазину, а в 90-х вже було все, проте не вистачало грошей. Я тоді багато працював ще в школі, а під час навчання в інституті організував маленький бізнес, бо інакше мусив би висіти на шиї у батьків. Робота, навчання, студентські вечірки – все згадую, тому 90-ті роки стали для мене хорошими спогадами, хоча цей період запам’ятався достатньо бідним, важким та небезпечним, коли було безглуздям виходити на вулицю після дев’ятої вечора.

Чому нині всі з такою теплотою згадують той час? Як це пояснити?

Стосовно хлопців все зрозуміло. Вони усвідомлюють, які це були веселі роки, як у фільмі «Брат» чи серіалі «Бригада». Дівчатам, мабуть, це цікаво з іншого боку, більш романтичного. Думаю, це пов’язано з тим, що люди незадоволені часом, у якому живуть, – а от раніше було краще. Та не було! Краще, ніж зараз, ми не жили за столітню історію України. Ніколи не існувало такого консолідованого суспільства та єдиної країни, як тепер. Дарма що війна й окупація територій. Нам є чим нині пишатися, і ми змогли справді багато зробити за цей період.

Чомусь є ті, хто каже, як добре в Америці чи близькій Польщі, та загалом добре там, де нас нема, і не тільки в просторі, але і в часі. Минуле завжди прекрасне, особливо для тих, хто в ньому не жив. Як покоління бумерів, які народилися після Другої світової війни, й, переглянувши кілометри героїчних фільмів, жалкують, що не змогли взяти в цьому участі, – історія один в один.

Зараз, правда, дуже великий попит на 90-ті. Я не знаю, чому в нас раніше не було кіно про цю пору, й ми дивилися російський продукт із зовсім іншими наративами. А нам у будь-якому разі потрібно відрефлексувати, щоб зрозуміти, що відбувалося насправді.

Хочу зазначити, що не поставало соціального завдання зняти кримінальну драму. Було бажання показати, що відчуває людина з поганими вчинками. Чи може вона покаятись та чи можемо ми її простити. В першу чергу мене цікавили екзистенційні питання, а потім вже кримінальний сюжет та загальний вплив цього періоду на наше суспільство й сьогодення. Однак бачу, як це відгукується в глядачів, тому визріло моє друге завдання – показати, яким справді жахливим був той світ. І веселе та яскраве бандитське життя в будь-якому випадку мало важкий та скорботний фінал. Здається, я зміг впоратися з цим. Без жодної ностальгії.

Що є основою сценарію? Хто став прототипом головного героя? І хто такий Носоріг?

Дійсно, в головного героя є прототип, і деякі його риси, епізоди з життя потрапили до сценарію. Але в цілому, звісно, це вигадана історія, бо життя зазвичай не таке драматичне, як кіно. Відштовхувався від розмови з реальним Носорогом і побачив його з зовсім іншого боку, що мене й зацікавило. В такому фільмі, як правило, показують тупих збитих хлопців, певне м’ясо для куль. А в житті все не так. У кожного є своя історія й цілий світ за плечима. Важливо було це показати.

У того реального хлопця справді загинули дружина з дитиною в автомобільній аварії, були злети, падіння й розкаяння. Зараз він знову одружений, має п’ятеро дітей, веде спокійне життя, кинув пити, палити й навіть вживати м’ясо. Вісім років тому він виїхав із Криму й був на Майдані. Після окупації на півострів вже не повернувся. Нині живе достатньо просто. Він дивився фільм. І той його надзвичайно вразив.

Олег Сенцов

Що головне залишили нам у спадок 90-тi? Що сформували у суспільстві?

Я вважаю, що за останні 30-40 років ми отримали три великі травми. Рана радянських часів, коли з нас намагалися зробити роботів-андроїдів, і немає за чим сумувати. Потім стрес 90-х років, коли почалося становлення дикого капіталізму в ще слабкій державі. Та, звісно, останнє – це війна 2014 року, що досі триває й змінює нас. Відношу себе до покоління, яке всі ці травми несе на собі.

Стосовно 90-х, разючий і поганий підсумок, який вони залишили після себе, – це непошана до закону, життя за поняттями, а не за нормами, що триває дотепер. Не всі викликають поліцію, наприклад, а починають вирішувати проблеми через своїх знайомих, не довіряють нi судам, нi прокуратурам, бо вони дійсно здебільшого є корумпованими установами. Люди довіряють собі й грошам – і саме це залишилось відтоді й стало системною проблемою в державі. Зламалась стара система, радянська, не побудувалась нормальна, правова й демократична, а її місце посіла крива, злочинна бандитська система. І скільки цей квазіміст між 90-ми та нами теперішніми ще може простояти, не знаю.

Яка мораль притчі «Носоріг»?

Думаю, головна, яку герой каже просто, що немає поганих людей, є погані вчинки.

У фільмі немає ніякого прикрашання жорстокості, вона побутова. Під час катувань Носорога запитують: «Руки чи ноги?» «Та по***ть, ноги!» – все як раз плюнути. Так, дехто дуже швидко втрачає людські якості. Хай там що, завжди залишається дещо, і можна витягти цю людину назад. Головне – пам’ятати про це.

Милосердя чи справедливість?

Милосердя без покаяння й покарання неможливе. Те саме каже Носоріг: «Якщо я поставлю свічку в церкві, мені все пробачать? Так не буває». І сам у це не вірить. Це позиція нашого фільму. І покаяння без покарання також не буває. Бо тільки після цього всього може наступити якесь відчуття справедливості й прийняття тих, кому ти каєшся.

Як ви познайомилися з активістом та засновником неформального молодіжного руху «Гонор» Сергієм Філімоновим? Чому саме його взяли на головну роль?

Розумів: не зможу знайти саме актора на цю роль. Раніше працював із непрофесійними артистами в «Гамері», де в епізодах і ролях другого плану було багато акторів без професійної освіти. Знав головне: мені потрібен непрофесійний виконавець ролі певного віку, типажу й з такою внутрішньою органікою та якостями, які можна здобути через певний спосіб життя.

Шукав серед колишніх військових, в’язнів, спортсменів, футбольних фанатів, хуліганів, які били, яких били, які тримали зброю, які пережили життєві ризики. Серед людей, які, можливо, вчиняли не всякчас добре чи не завше робили правильний вибір. Шукав хлопця з вулиці. Бо цього не можна знати, так можна лише жити.

Під ці критерії дуже підходив Сергій Філімонов. Він, звісно, ніякий не Носоріг, а громадський активіст. Не дуже схожий на героя внутрішньо, проте зовнішньо: рухами, звичками й тим, що зміг показати, – цього виявилося достатньо. Сам Сергій давно хотів грати в кіно й зміг проявити потужний акторський потенціал на пробах. Випробовувалося близько десяти кандидатів на головну роль, і Філімонов не був моїм фаворитом. Однак поступово він зміг показати значний прогрес на кастингах, а їх теж було не п’ять і навіть не десять. Коли він дійшов до фінального відбору, я обрав його без сумніву. Знаю напевне: не схибив з ним. Якби не Сергій, фільм точно не був би таким.

У процесі зйомок він дуже багато чого зміг навчитися в інших акторів, з якими репетирував і працював. Зйомки кіно – це колосальний досвід, після якого, гадаю, Сергій вийшов професійним актором. Три місяці роботи над повним метром, мені здається, це більше, ніж три роки в університеті.

Ви багато працюєте з непрофесійними акторами, чи стало це вашим винятковим кінопочерком?

Багато, проте рідко. Приблизно раз на 10 років. (Посміхається.)

Працювати з непрофесійними акторами мені легше, ніж навпаки, бо сам – цілковитий режисер-самоучка. Здобув досвід тільки через практику. Маю свою методику і не приховую цього. Вона полягає в тому, аби через безліч кастингів, репетицій, проб знайти актора, найбільше схожого на задуманого героя. А потім, можливо, змінюєш роль під її виконавця. Так актор грає практично самого себе.

Результат ви бачите. Сергія Філімонова визнано найкращим виконавцем головної ролі на Міжнародному фестивалі артхаусного кіно в Батумі та на Стокгольмському міжнародному кінофестивалі (де і «Носорога» визнано найкращим художнім фільмом).

Ви називаєте Носорога антигероєм, він для вас однозначний, проте для глядачів – ні, вони переймаються його почуттями. Чи заслуговує він бути героєм нового українського кіно?

Дуже сподіваюся, що він не стане героєм українського кіно. Не хотів знімати стрічку про хорошого бандита чи борця за справедливість. Його історія показана зсередини: в нього є мама, брат, сестра, дружина, дитина, він живе дуже звичайним життям і між тим прибиває цвяхами людей і забирає їхні гроші. Це сюжет одного з таких собі хлопців-биків. Він може не подобатись, однак те, що йому співпереживають, свідчить, що я зміг виконати завдання як сценарист та режисер.

Ви відчули зміну ставлення до вас як до режисера після виходу «Носорога»?

Проти мене постійно працюють сили зла нашого північного ворога, які владно втручаються в нашу країну, в моє творче та особисте життя. Адже я, скажімо, активний яструб проти Росії, тому мій голос постійно хочуть загасити. Вони працюють проти всіх пасіонарних українців із голосом проти Росії і намагаються закинути в суспільний простір щось проти мого кіно.

Мій перший художній повний метр «Гамер» (2011) – більше студентська робота, ніж велике кіно, ще й з дуже малим бюджетом – у 20 тисяч доларів. Фільм «Номери» (2019) знятий за моїми листами спільно з режисером Ахтемом Сеїтаблаєвим. А «Носоріг» – це мій перший витвір із нормальним, достойним бюджетом, де я міг контролювати всі процеси – від першого кадру до останнього. За нього можу повністю відповідати. Мені не соромно за цю стрічку. Знаю, що про нього будуть сперечатися, покидають лайна на вентилятор різні ботоферми, однак його точно будуть дивитися.

Як ви ставитеся до критики, чи відрізняєте її від хейтерства?

Поважаю думки людей і сам інколи буваю досить критичним до інших і до себе. Більш, ніж я сам, мене ніхто не критикує, тому що стільки помилок, як помічаю у своєму фільмі, ані один не зможе побачити. Це єдина велика хиба. (Посміхається.) Я не фанат своїх фільмів і розумію, що слід чимало працювати. Професія режисера викликає постійний самоаналіз. Мені вже не соромно, проте ще й не в захваті від результату.

Розумію, що «Носоріг» не сподобається ста відсоткам глядачів. Добре, якщо хоча б половина залишиться задоволеною, – і цього задосить. Раджу подивитися фільм, щоб було про що поговорити.

У лютому 2022 року ви повідомили, що стрімінговий сервіс Netflix купив права на показ «Носорога» на своїй платформі. Що це означає для вас і для самої картини?

Це перше українське ігрове кіно, яке купив Netflix. Для нас це не питання грошей, а знак якості, бо платформа практично не купує не глядацькі фільми. А «Носоріг» по суті – це авторське режисерське кіно.

Навіть деякі критики закидали мені, що я зробив надмірно простий та прямий фільм як для фестивального кіно, де зазвичай все менш динамічно і більш складно. І камера повзе пів години. Але для мене немає такого розподілу фільмів. Коли пробував вступити на режисерські курси, мене не взяли, бо я почав сперечатися з приймальною комісією. Мене запитали: «Яке кіно ви хотіли б знімати?» Я відповів: «Хороше кіно», – на що мені сказали: «Такого жанру немає!» – а я сказав: «Як немає, якщо я бачив таке кіно?!» І все.

Впевнений, що є хороше кіно, яке треба знімати у будь-якому жанрі: драми, альтернативного кіно, комедії, фантастики, хорора. Наприклад, чудова українська стрічка «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, чи «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик, яка здобула приз за режисуру на Національному американському кінофестивалі Sundance, чи чутливий реліз «Стоп-Земля» Катерини Горностай. Звісно, в порівнянні з «Носорогом», це різні всесвіти, та це все українське кіно, кіно про нас із різних сторін і різних поглядів. Таке мистецтво – якісне, конкурентоспроможне й правдиве – повинно бути на міжнародних фестивалях, стрімінгових платформах та, звичайно, в українському широкому прокаті.

Ми ж виготовляємо космічні двигуни – повинні вміти робити й хороше кіно.

Чи відчуваєте довіру суспільства, відповідальність за те, що стали одним з його моральних навігаторів?

Не знаю, ким для кого є. Ніколи не ставив за мету комусь подобатись, залишаюсь собою. Я не Сенцов, який стоїть десь на п’єдесталі. Я інший. Може, хтось чекав, що залишусь таким доходягою вагою 70 кілограмiв після голодування, не збирався таким жити далі. Я набрав ваги, займаюся спортом, веду активне життя, багато подорожую і в цілому витрачаю гроші на подорожі більше, ніж на все інше.

У в’язниці таке відчуття, що ти помер, стоїш збоку від свого трупа й дивишся на все це. Думаєш, ніби життя закінчилось, а ти однак ще живий, проте нічого нема попереду. І починаєш згадувати: а що було, як ти прожив? Розумієш, що міг активніше займатися своїми справами, а не чимось іншим, більше бачитись зі своїми друзями, рідними, дітьми. І пребагато подорожувати, бо це найліпше закарбовується в пам’яті. Знаєте, яка передача найпопулярніша у всіх зеків, у всіх камерах і в’язницях Росії? «Орел i решка». Дивляться тільки її. Більшість із тих, хто сидить, ніколи не мандрували й до буцегарні виїхали вперше зі свого району чи міста. Вони розуміють, наскільки великий світ і яку силу-силенну речей вони не бачили.

Зараз роблю те, що хочу. Можливо, люди очікують від мене трохи іншого й думають: «Ми ж за тебе виходили, тримали плакати, а ти тут робиш зовсім не те, на що ми сподівалися». Це дивує, бо я нi від кого нічого не очікував і нікого не спонукаю до певних дій. Вдячний всім, хто стояв із моєю табличкою. Молодець, коли ти виходиш на декілька годин з написом FreeSentsov, а Сенцов сидить п’ять років у в’язниці й, коли виходить, ще, виявляється, винен тобі. Не можу жити з цим відчуттям провини й виконувати всі їхні жадання. Не можу жити їхніми життями, хочу жити своїм.

 

На другий день після повномасштабного вторгнення військ рф Олег Сенцов вступив до лав ЗСУ, де сьогодні захищає Україну. 

 

Читайте також: 

Від заробітчанства до фільму у Каннах: Історія Олександра Яцентюка, виконавця головної ролі у стрічці «Памфір»

ПОДЕЛИТЬСЯ
На сайте доступны аудиозаписи статей, подкасты и рекомендации стилистов в аудио-формате. Такие материалы отмечены соответствующим знаком(слева).