Від заробітчанства до фільму у Каннах: Історія Олександра Яцентюка, виконавця головної ролі у стрічці «Памфір»

Интервью
18.05.2022
ТЕКСТ: Алекс Малишенко
ПОДІЛИТИСЯ
"Патріотизм — це добре, але коли людина знає більше, ніж відчуває, це допомагає"
ПОДІЛИТИСЯ

21 травня 2022 року на Каннському кінофестивалі відбудеться світова прем’єра українського фільму «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Він став одним із 23 ігрових фільмів, які відібрали для участі в 54-му "Двотижневику режисерів".

Картина розповідає про сім’янина, якому доля дає випробування, де він звертає з чесного шляху заради своєї сім’ї. Події розгортаються на заході України, напередодні традиційного карнавалу Маланки. Головний герой на ім’я Памфір повертається до своєї родини після тривалої відсутності. Через вчинок сина та "безумовну" любов до сім’ї він поступається принципами, що призведе до тяжких наслідків.

Головну роль у фільмі виконав Олександр Яцентюк, який у свої 40 років є новачком у кіноіндустрії. 

До роботи у кіно Олександр займався бізнесом і їздив на заробітки, але раптово змінив свою діяльність майже 10 років тому. У нашому інтерв’ю актор розповів про те, як стався цей несподіваний поворот, про роботу над роллю, що тривала півтора року, і про ставлення до організму під час роботи.

Ілюстратор: Пьотр Грушинські

«Памфір» знімався не у найсприятливіших умовах. Це було складно?

Тут дуже багато залежить від режисера. Те, що він вклав і як зробив підготовку, перетворило всі складнощі на максимально драйвове задоволення. Я отримував від цього такий кайф, що втома регенерувалася. Здавалося б, після шостого дубля сил немає, але коли ти дивився на майданчику на режисера і те, як він поводиться, як він вірить у цей проєкт, це додавало сил і натхнення.

У мене був певний досвід, і я розумію, що коли на пів ноги робиш, то і група починає працювати на пів ноги. Це дуже залежить від того, хто може зарядити всю команду і дати їй сил на весь проєкт. У нас Діма [Сухолиткий-Собчук] був такою пігулкою адреналіну.

Був такий момент, що Дмитро вас змушував жити як Памфір. Наскільки складно бути іншою людиною так довго?

Мені Діма не сказав, що я на 100% затверджений, він мене тримав на короткому повідці. І це правильно, це спрацювало. Як це було? Він мені сказав, що "ти розглядаєшся, треба набирати вагу, бо ти захудий". Я у той час важив приблизно 86 кілограмів і взяв тренера, змінив повністю харчування, купив ці білки, які не шкодять здоров’ю.

Я почав набирати вагу, і паралельно ми спілкувалися з Дімою, він мені давав якісь додаткові завдання. Я їздив, дивився на Маланку в Чернівецьку, Івано-Франківську області й усюди потрошку-потрошку брав маленькі деталі та пропонував Дімі — чи затвердить, чи не затвердить. Відсотків 80 всього, що я йому пропонував, він розумів, що може бути. І ти починаєш вживати це у свою фізику. По крупицях це тягнулося півтора року і потім вже пішло інтенсивніше: експедиція, діалекти тощо. Тут важливо дати час, щоб усе прижилося, бо можна багато чого придумати, але воно скоріше за все буде трошки штучним.

Те, що ви набрали вагу, якось впливало на вашу акторську роботу на інших проєктах?

Мене мало хто знав до… навіть не знаю до чого. Мене і зараз ніхто не знає. Паралельно у мене були епізодичні ролі у серіалах. Знімали «Бюро легенд» французький, я трошки там зіграв. Потім НВО знімали у Польщі серіал… Старався зніматися в тих короткометражних фільмах, які мені цікаві.

Мені пощастило, тому що у нас було багато часу. Бо буває інакше. Перед Одеським кінофестивалем я записав проби, і мені дзвонять: «Прийдіть на канал». Говорять, що мене затверджують на головну роль у серіалі, який стартує буквально через два тижні. І я готовий був відмовитись. Я розумію, що серіал — це зовсім інше виробництво, але мені це мало цікаво. Я не встигаю проробити багато речей, які для мене важливі. Спрацювали лише попадання в типаж і те, що перетинається з особистим. Я погодився. Але прийняти це рішення і зрозуміти, що у тебе всього два тижні, — після «Памфіра» це був для мене шок.

А взагалі вам цікаво змінюватися заради ролі, наприклад набирати — скидати вагу?

Абсолютно цікаво експериментувати зі своїм організмом. Будь-що. Голий, не голий — це для мене не має ніякого значення. Для мене має значення зміст, який картина буде нести, наскільки вона буде порушувати важливі теми тощо. А тіло я віддаю повністю. Тіло — це для мене інструмент.

Коли ти мігруєш в іншу країну, — а зі мною це відбувалося не раз — ти маєш здатність адаптуватися до того чи іншого суспільства, до тої чи іншої місцевості. Виробляється, видно, в організмі щось таке, що тебе загартовує.

Я досить комунікабельна людина, тому мені легко зачепити будь-кого, з ним спілкуватися. Коли я вчив іспанську мову, мені один іспанець дав таку пораду. Каже: «Коли вчиш мову, не стидайся цього, обов’язково дивися прямо у рот, щоб зрозуміти, як працює язик, зуби, губи. З яким спонуканням людина говорить ці фрази». І коли знаходишся вже у Карпатах, ти вдивляєшся, з якою енергією, з яким настроєм людина говорить про ті чи інші речі, воно теж по крупицях збирається і фіксується.

Ви раніше жили у гірській місцевості? Наскільки вона для вас близька?

У Верховину я поїхав вперше, до цього 6–7 років назад був у Буковелі. Також у нас була експедиція на декілька тижнів, коли ми їхали спілкуватися, дивитися локації та набиратися діалекту. Крім того, ми ще передивилися всі ролики на ютубі, які є з Івано-Франківської області. Ходили у навушниках, щоб це вбивалося [в голову].

Я сам з заходу України, тож у мене не було таких складнощів, як у людей, які весь час розмовляли російською до цього. Чутно, коли людина вперше намагається говорити, набравшись якогось мінімального діалекту. Також чутно, що апарат ще не звик до такої вимови, але мені здається, що всі впоралися.

Це ж такий стереотип, що всі, хто живе на заході України, бували у горах. А ви, виходить, ні. А де саме ви проживали?

Я жив за 30 кілометрів від Польщі, це Львівська область, Скальський район, смт Жвирка.

Поруч із кордоном? Виходить, ви фактично грали у фільмі ту версію самого себе, яка могла б бути, якби ви залишилися жити у Жвирці й не стали актором?

Я не можу зараз відкривати карти, але що більше потрапляння енергетично у роль, то краще для фільму. У мене дуже багато перетинів із Памфіром — релігійних, енергетичних — та є подібна історія. Я теж їздив на заробітки всю свою юність. Я знаю, що таке дитина, коли ти за кордоном. Деякі відчуття складно зіграти, коли ти їх не пережив. Звісно, ти можеш прочитати декілька книг, щось ти набереш, але не проживеш ці моменти. Ти розумієш ціну тому. Тут вже і грати нічого не треба.

Ви їздили не на акторські заробітки чи вони були пов’язані з професією?

Так-так, я взагалі у професію прийшов у 29 років. Я повністю змінив своє життя. До цього я їздив у Київ, потім у Москву, потім у Португалію та Іспанію. Я всюди побував і повернувся додому, коли зрозумів, що я кудись не туди йду. І все, що в мене було, я вклав у навчання.

А як ви вирішили стати актором? Бо якби достатньо було лише здатності до адаптації, то чимало людей, які були на заробітках, робили б уже акторську кар’єру.

На шкільному рівні я завжди цього боявся. Я в школі виступав на якомусь святі, і це була для мене катастрофа. Але завжди всередині щось сиділо, щось воно не вийшло. Якийсь такий клубок енергетичний.

І коли я поїхав на заробітки, там щось заробив, покупляв екскаватори, якийсь бізнес старався замутити — все нібито йде, але ти розумієш, що весь час щось не те відбувається. Про це я розповів одній дівчині, яка у мене була, і вона мені порадила піти на — був такий проєкт — «Україна сльозам не вірить». Я найняв репетитора, загорівся, але не пройшов. З цього щось почалося. Я зрозумів, що той адреналін, який я отримав вперше на виступі, — це воно.

І потім почалась історія з набором у Москву до Мірзоєва. Місяць нас готували перед від’їздом, були такі акторські курси, й там я розчинився. Я не можу передати ці відчуття, коли ти знаходиш те, що твоє. З того моменту досі немає жодного дня, щоб я не думав про кіно, тому що кожен день, навіть коли ти стоїш із хлопцями в кафе, ти спостерігаєш, як людина рухається, як моргає, як вона говорить. Воно потрошку складається і колись тобі знадобиться, як ті ж заробітки. Це прожите у твоєму житті, й воно йде у скарбничку. Ти можеш завжди з неї витягти момент, емоцію, рух, трохи відшліфувати й щось з цим зробити.

Ви згадали екскаваторний бізнес. Що саме ви робили?

У мене було 24 бобкати, такі маленькі екскаватори, у Львівській області. Ми копали різні траншеї, фундаменти. Коли я вже в Київ на ці [акторські] курси поступив, я все продав. У мене були певні заощадження, та за 4 роки вони пішли на навчання. Але я не жалію. До кінця навчання, вже в росії, мені довелося десь підробляти паралельно з навчанням. Якісь кошти, щоб довчитись і взагалі жити.

Не знаю, чи вам знайомий Мірзоєв, він в опозиції до путіна і робив багато вистав, які говорили про те, до чого призведе цей режим. І в нашому інституті я брав участь в одній виставі, і мене ректор викликав, а він пропутінський. Чи хотів заборонити, чи що, але зрозумів, що з того нічого не вийде. Це був ще той далекий 2014 рік, коли почалася війна, вже всі розуміли, що залишатися далі у цій країні, навіть якщо і брати участь у певних заходах, які можуть достукатися до умів росіян, стало неможливо.

Ви довчилися чи все-таки кинули?

Так, я довчився і паралельно брав участь у цих виставах. Отримавши диплом, поїхав в Україну.

Взагалі, виходить, що ви були там два роки, коли вже тривала війна. Як вам було перебувати в росії?

Якби ми вчилися і майстер був пропутінський, напевне, всі б розвернулись і поїхали. Але перебувати в лігві ворога й опиратися зсередини, боротися, — це теж викликає немалу складність.

Ви ж знаєте, що зараз взагалі ніхто не любить росіян, навіть опозиційних. Як ви зараз дивитеся на Мірзоєва та той свій період?

Це дуже складне запитання, тому що в мене зараз алергія на все руське. Причому абсолютно все. Я намагаюся думати про те, що там теж є люди, які стали жертвами цього режиму, але… Треба щось робити. І навіть того, що вони виходять на вулиці, мені чомусь зараз замало. Може, я й егоїст в якомусь плані. Я зараз скоріше намагаюся розібратися, що зі мною відбувається, хоча і розумію, що це не ті люди, які мовчали та мовчки підкорялися режиму. І є така всередині війна з собою. Я не знаю, до чого вона призведе, не знаю, який висновок буде з усього цього. Одним словом, у мене алергія на все руське і я не можу зараз нічого більше про це сказати.

Добре. Зараз війна, яка сильно змінила реалії кіновиробництва. Наскільки ви взагалі вірите у те, що будете зніматися, і які перспективи бачите для себе?

Я не знаю, як відповісти на це запитання. Я знаю, що буду зніматися. Знаю, що я без кіно жити не буду. У мене нещодавно була така думка, що, напевне, не варто розглядати ту чи іншу професію як кінцеву станцію. Я розумію, що, якщо прийде час і мені акторство чи то допоможе, чи то відкриє можливості до чогось нового, я не буду цьому опиратися. Але зараз, сьогодні, я живу кіно.

Я вірю, що війна закінчиться, ми переможемо і в Україні буде зніматися в десятки разів більше, ніж до того. Дай боже, щоб більшість з цього була україномовною. Але боротися з тим, що людина все життя говорила російською мовою, — я не радикальний у цьому плані. Я розумію, що це поступово треба робити й донести людям, чому саме вони говорять російською. Бо десятки років усе робилося саме для того, щоб картина виглядала таким чином. Тому важливо донести до людей інформацію, а не забороняти їм говорити російською.

Але культура ж має бути україномовною чи ви допускаєте російськомовні твори?

Україномовною, звісно. Інколи треба вчиняти радикально.

А ви дивитеся кіно зараз?

Я за весь період змусив себе подивитися один фільм. Я дуже люблю творчість Хав’єра Бардема, і вийшов один фільм, де він грав. Зараз я не можу нічого дивитися. Розумію, що я можу грати, але це залежно від того, наскільки це допоможе зараз Україні. Наприклад, я не проти показати одну зі сторін страхіть, які відбуваються сьогодні.

Дай боже, щоб війна закінчилася швидше, але якщо вона триватиме, напевне, ми адаптуємося до неї та зрозуміємо, як робити кіно. Бо кіно належить до культури, а культура — це найголовніше. Це треба робити, щоб у нас було…

Майбутнє?

Я хотів складніше сказати. Патріотизм — це добре, але коли людина знає більше, ніж відчуває, це допомагає. Це допомагає бути розумною нацією, а не просто кричати лозунги, які тримають дух, але все одно не працюють на довгу перспективу. Патріотизм має бути підкріпленим у майбутньому.

Ви як актор опинилися у Каннах, це мрія, мабуть, кожного виконавця. Водночас зараз триває війна. Що ви відчуваєте з цього приводу?

Я відчуваю, що зараз це не на часі. Якщо особисто про мрію побувати в Каннах, як одиниця ти скасовуєшся. Ти розумієш, що не ти зараз їдеш у Канни, а їде певний меседж, який треба донести. У нас гинуть люди, у нас відбуваються жахіття, і треба якогось добитися результату. В такі моменти треба об’єднуватися всім.

 

Читайте також:

У Києві та Львові пройде кінофестиваль «Нова українська хвиля»

ПОДІЛИТИСЯ
На сайті доступні аудіозаписи статей, підкасти і рекомендації стилістів в аудіо-форматі. Такі матеріали відмічені відповідним знаком(зліва).