Документальний фільм «Сліди» розповідає історії жінок, які пережили сексуальне насильство та тортури внаслідок російської агресії. Світова прем'єра відбулася цьогоріч 16 лютого на 76-му Берлінському міжнародному кінофестивалі. Відтоді, її показати на світових подіях, де її відзначили міжнародними нагородами. Зокрема, дві нагороди на польському Millennium Docs Against Gravity Film Festival, головну нагорода за найкращий документальний фільм про права людини на Bergen International Film Festival в Норвегії та головну нагороду, як найкраща стрічка на фестивалі про права людини, демократію, виживання та опір в німецькому Unlimited Hope Film Festival. Крім того стрічка потрапила до короткого списку 39-ї премії European Film Awards.
Якою була ваша перша реакція, коли дізналися, що саме «Сліди» представлятимуть Україну на «Оскарі»? Чи ви взагалі допускали таку можливість під час роботи над фільмом?
Ні, під час роботи над фільмом ми зовсім про це не думали, більше того, були великі переживання як взагалі сприймуть фільм на таку складну й чутливу тему. Тому якихось завищених очікувань у нас не було.
Взагалі історія з Оскаром почалася у квітні, коли ми отримали оскар-кваліфікаційну нагороду на фестивалі Movies That Matter в Гаазі. Вона давала можливість автоматичного потрапляння фільму у довгий список Академії у категорії документального кіно. Тоді ми вперше серйозно замислилися над оскарівською кампанією — передусім як над можливістю посилити нашу адвокаційну роботу, імпакт-кампанію.
Але коли Український Оскарівський комітет обрав саме «Сліди» представляти Україну, - для мене було таке неймовірне відчуття досягнення результату всього цього довгого шляху перетворення тиші у багатоголосся, і йшлося не лише про фільм, а й про роки роботи всередині спільноти постраждалих SEMA Ukraine. Минуло 12 років відтоді, як я сама пережила сексуальне насильство під час полону на Донбасі у 2014 році. Коли у 2016-му я вперше публічно заговорила про свій досвід, навколо цієї теми була майже суцільна стіна мовчання. У 2019 році завдяки Ірині Довгань жінки, які пережили сексуальне насильство внаслідок російської агресії, вперше об’єдналися у спільноту. А тепер, через десять років, фільм, у якому звучать голоси жінок, що пережили сексуальне насильство і тортури внаслідок російської агресії, представляє Україну для премії «Оскар» в категорії кращий міжнародний повнометражний фільм. Це передусім свідчення важливості усіх цих років зусиль та боротьби.
Ви вже говорили, що оскарівська кампанія для вас — це передусім можливість привернути увагу світу до злочинів сексуального насильства під час війни. Які конкретні цілі ви ставите перед цією кампанією?
Для мене оскарівська кампанія — це своєрідний прожектор, який може значно посилити видимість фільму та нашу міжнародну адвокацію. Власне, ще коли ми тільки ухвалили рішення створювати «Сліди», ми закладали одразу туди ж і адвокаційний трек. Фільм народився всередині спільноти постраждалих SEMA Ukraine, і ми ніколи не розглядали його окремо від місії нашої спільноти. Звичайно, ми хочемо, щоб фільм побачило якомога більше людей, але важливо також перетворити цю увагу на солідарність і конкретні дії.
Цей фільм став платформою для того, щоб говорити про злочини сексуального насильства і тортур, вчинені російськими збройними силами, про відповідальність країни-агресора Росії, про права постраждалих і необхідність підходу до правосуддя, у центрі якого перебувають самі постраждалі, їхні потреби, права та гідність.
І ще одна надзвичайно важлива для мене річ - лідерство самих постраждалих, їх агентність. Ми багато років працюємо над тим, щоб змінити сприйняття постраждалих — від образу пасивних, невидимих жертв до визнання їхньої сили, досвіду, експертності та здатності бути рушіями змін. Постраждалі мають не лише свідчити про пережите, а й брати активну участь у формуванні механізмів правосуддя та відновлення. Ми організовуємо адвокаційні покази фільму, дискусії та зустрічі з дипломатами, політиками, правозахисниками й представниками міжнародних організацій, де прагнемо привернути увагу до цих злочинів та домогтися реальних змін. І тут важлива мета, щоб голоси постраждалих не лише були почуті, а й впливали на шлях до справедливості.
Що для вас було б головним результатом цієї оскарівської кампанії?
Мені здається, тут немає якоїсь однієї фінальної точки. І цією точкою точно не є отримання чи неотримання «Оскара», номінація чи її відсутність. На результати оскарівської кампанії впливає дуже багато факторів, які далеко не завжди мають прямий зв’язок із якістю, цінністю чи важливістю самого фільму.
Оскарівська кампанія — це надзвичайно складний процес і велика робота багатьох людей: нашої кінокоманди, публіцистів, консультантів, партнерів... І тут величезну роль відіграють ресурси, які стоять за фільмом, підтримка сильних дистриб’юторів, медіа, індустріальні зв’язки, можливості просування. Тому я б не хотіла вимірювати успіх нашої роботи виключно тим, чи потрапимо ми до шортліста або номінації.
Ми вже перебуваємо всередині великого процесу, і багато його результатів будуть помітні не лише тут і зараз, а й із часом.
Звісно, потрапляння до шортліста, а тим більше номінація, дали б фільму значно більшу міжнародну видимість. Але тут важливо розглядати загалом, що відбуватиметься після того, як люди побачать фільм. Чи допоможе ця увага сформувати міцнішу міжнародну підтримку нашої боротьби за справедливість? Чи зможемо ми перетворити її на конкретні дії, на підтримку постраждалих, на посилення їхньої участі в процесах правосуддя?
Усе це - окремі сходинки великого шляху. До чого вони зрештою приведуть, ми ще побачимо.
Моє напевно найбільш примітивне бажання, щоб якомога більше людей у світі через історії наших героїнь побачили справжнє обличчя зла «руского міра». І водночас - силу та гідність українських жінок, які цьому злу протистоять.
«Сліди» виросли з вашої роботи в SEMA Ukraine. У який момент ви зрозуміли, що матеріал уже має стати не лише документуванням злочинів, а саме фільмом?
Тут мабуть треба трохи передісторії, бо насправді рішення створювати фільм ми навіть ухвалювали всередині нашої спільноти. На початку 2023 року у нас з’явилася можливість отримати субгрант на документування злочинів проти людяності. І ми вп’ятьох, я, Ірина та ще троє жінок, як членкині правління SEMA Ukraine, фактично голосували, чи використати цей грант для початку роботи над фільмом. Вирішили, що так, а документування злочинів стане його першим етапом, фундаментом.
Причому на той момент я ще не знала, чи буде це короткометражний фільм, чи повнометражний, якою буде його структура. Звісно, було розуміння, що поза документуванням свідчень потрібно шукати візуальну мову, форму.
Спочатку я шукала її сама, потім запросила до співпраці Марисю, і ми вже разом багато думали, дискутували, експериментували, намагалися зрозуміти, як узагалі розповісти таку складну й чутливу історію мовою кіно, яким шляхом іти.
І що глибше ми занурювалися в матеріали, в історії героїнь, то ясніше ставало, що ми не можемо залишитися лише в темряві травми та злочину. Важливо було показати не тільки те, що ці жінки пережили, а й те, що відбувається з ними далі. Як вони виходять з ізоляції, знаходять одна одну, повертають собі голос, перетворюють пережитий досвід на дію. Поступово дедалі важливішим центром історії ставали солідарність, сестринство, колективний спротив і боротьба за справедливість.
Я не можу назвати якийсь один момент, коли документування перетворилося на кіно. Ми знімали й паралельно вже починали монтувати разом із Ніконом та Марисею. І от десь посеред цієї роботи, поступово з'явилося відчуття, що фільм починає складатися. Що ми знаходимо не лише його структуру, а й мову, форму, естетику, етику, що дозволяє говорити про страшні речі, але водночас ставити в центр людську гідність.
У фільмі ви свідомо відмовилися від частини найжорсткіших деталей свідчень. Чи було складно змиритися з тим, що певна частина правди не потрапить на екран?
Це було, напевно, одне з найскладніших питань у роботі над фільмом. Бо якби ми включили всі жахи, про які йшлося у свідченнях, думаю, люди просто потікали б із залу.
У мене тут багато в чому працював якийсь внутрішній компас. Він сформувався і з мого власного досвіду, і з років роботи всередині спільноти постраждалих. З досвіду власних ран і тієї чутливості, яку вони тобі дають. Я сама знаю, що означає говорити про пережите, наскільки це буває складно і де можуть проходити червоні лінії.
На початку ми разом з Іриною багато спілкувалися з героїнями, і це була розмова рівної з рівною. Це не була ситуація, коли режисерка приходить до постраждалої по її свідчення. Ми говорили одна з одною як жінки, які мають спільний пережитий досвід. І це створювало зовсім інший рівень довіри, чутливості та взаємного розуміння.
Але вже на етапі монтажу постало складне питання балансу й етики. З одного боку, було важливо не дозволити жаху й шоку поглинути все інше. А з іншого — не настільки обережно обійти злочини, щоб вони стали абстрактними, розмитими. Бо якщо дати глядачеві забагато болю, який він уже не здатен витримати й осмислити, він просто закривається. Залишається шок, а шок блокує емпатію, розуміння, рефлексію. Загнати глядача у стан шоку — найгірше, що ми могли б зробити.
Звісно, у нас було багато дискусій з Марисею щодо того, що залишати, а що прибирати. Марися, сама глибоко переживаючи ці історії, іноді хотіла, щоб вони били сильніше, щоб глядач гостріше відчув увесь жах пережитого жінками. Та й у мене самої були внутрішні сумніви: а чи не занадто ми десь пом'якшуємо свідчення, уникаючи найгостріших, найжорсткіших моментів?
Як документалістка ти завжди відчуваєш величезну відповідальність перед правдою і перед людьми, які довірили тобі свої історії. Але зрештою правда не вимірюється кількістю жорстоких подробиць. Іноді одна деталь, один образ, може вмістити в собі багато сенсів, передати глибину пережитого без надмірної описовості, іноді пауза, тиша, видих працюють сильніше. Тому ми весь час шукали цей тонкий баланс: не приховувати правду, але і не передавити, знайти таку кінематографічну мову, яка дозволяє її почути й витримати. Було дуже важливо не перетворити досвід жінок на каталог жахіть.
Чому було принципово важливо показати життя після злочину?
Ми в SEMA Ukraine вже багато років боремося з цими віктимізуючими наративами. І для всієї нашої команди було принципово важливо вийти за межі цієї оптики. Злочин є частиною історії цих жінок, але він не є всією їхньою історією. Травма залишає сліди, але не повинна визначати все подальше життя людини. Коли жінка повертає собі голос, відновлює відчуття власної гідності, починає діяти й боротися, вона, по суті, руйнує сам задум злочинців. У цьому сенсі вихід за межі образу жертви стає формою спротиву.
Мені тут дуже близька думка українського історика Сергія Плохія з «Присмерку імперії» про те, наскільки важливо для українців бачити у власній історії не лише трагедії та страждання, не піддаватися міфології віктимності, а й плекати етос перемоги — подолання труднощів і продовження життя. Навіть у найтрагічніших сторінках нашої історії є не лише досвід втрат, а й досвід спротиву, стійкості та здатності вистояти. Ця зміна оптики надзвичайно важлива і для того, як ми розповідаємо історії людей, які пережили воєнні злочини.
І саме це ми бачимо у «Слідах». Жінки не залишаються лише свідками злочинів. Вони підтримують інших постраждалих, документують воєнні злочини, стають правозахисницями та лідерками, займаються адвокацією, беруть активну участь у формуванні процесів справедливості. Їхні голоси, які намагалися придушити насильством і страхом, тепер стають колективною силою спротиву. Тому, як не парадоксально це може звучати, для мене «Сліди» — багато в чому історія перемоги. Не тому, що пережите можна скасувати чи що біль зникає. А тому, що ці жінки не дозволили злочинцям визначити, ким вони є та яким буде їхнє майбутнє. Це перемога людської гідності. І саме таку історію нам було важливо розповісти.
Що означають «сліди» у назві?
Коли ми вперше приїхали на Херсонщину після звільнення - ми просто опинилися посеред слідів окупації — вони були буквально скрізь. Повністю зруйновані й спорожнілі села. Ці сліди були і в самому ландшафті. Пам’ятаю неймовірну кількість цих величезних колючих будяків на полях та на прибудинкових обійстях, які виросли за час окупації. Їх уже практично неможливо було вирвати - можна було лише випалити. Все навколо ніби фізично зберігало сліди того, що тут відбулося. Але паралельно були інші сліди — невидимі, ті, яких одразу не побачиш. Те, що люди пережили під час окупації: полон, тортури, сексуальне насильство, страх. Те, про що важко говорити і чого неможливо побачити, просто дивлячись на людину.
Назва «Сліди» народилася саме тоді, з цього досвіду побаченого, і спочатку це була робоча назва. Але поступово ми з нею якось зрослися і врешті вирішили, що вона дуже точно охоплює весь фільм: фізичні сліди війни в просторі, невидимі сліди в людині, сліди в пам’яті, в тілі — і водночас сліди самих злочинів, які залишаються свідченням того, що відбулося.
У нас була одна сцена, дуже символічно важлива для мене, хоча зрештою вона не потрапила у фінальну версію. Тетяна повернулася у свій будинок на Херсонщині, де під час окупації досить довго жили російські солдати. Вони залишили після себе бруд, безлад, сміття, сморід, графіті на стінах. Вона дуже довго відмивала цей будинок, провітрювала його, намагалася повернути собі свій простір. І ось сцена, де Тетяна відмиває зі стіни залишене ними графіті й говорить: «Ми ці сліди відмиємо. А вони ніколи не відмиються від того зла, яке зробили». Для мене в цій сцені було дуже символічне значення назви. Є сліди, які можна стерти зі стіни, можна відбудувати будинок, знову засіяти поле. Є сліди, з якими людина вчиться жити. Але є також слід самого злочину — і відповідальність тих, хто його вчинив.
Чому природа стала таким важливим образом?
Природа виникла у фільмі дуже органічно, із життя самих героїнь. Але в процесі роботи я почала думати про те, що в нас в Україні є щось, що можна назвати «садами супротиву». Для мене це дуже простий і водночас радикальний жест — майже ляпас смерті. Ми знову принесемо життя туди, куди ви принесли смерть.
У фільмі багато землі, дерев, квітів, садів і городів. І це не була просто придумана красива метафора — усе це вже існувало в житті самих жінок.
Мефодіївна, наприклад, розповідала, як після деокупації повернулася додому й разом із родиною одразу почала працювати на городі: «Тут ще наші хлопці розміновували, а ми вже часник садили». Після всього, що там відбулося, після насильства, руйнування, смерті, ти знову береш зубчик часнику, кладеш його в землю і знаєш, що з нього щось виросте. Для мене в цьому простому жесті є щось фундаментальне - життя як спротив смерті. А ще є Ірина та її сад. Вона втратила свій дім і сад на окупованому Донбасі. Ще до початку роботи над фільмом вона стільки розповідала мені про нього — про дерева, квіти, про те, як усе там росло, — що в мене було відчуття, ніби я сама побувала в тому саду. А потім на Київщині, фактично на порожньому місці, вона почала створювати свій новий «райський» сад. І для мене це було дуже сильним символом: ти втрачаєш свій сад, але знову садиш його, повертаєш собі простір, здатність ухвалювати рішення, планувати майбутнє. Це ще й про повернення контролю після досвіду, в якому тебе цього контролю повністю позбавили. Є також психологічний вимір образу природи. В одній із психологічних моделей виділяють чотири етапи відновлення після травми. Перший — це своєрідне «замерзання», коли людина перебуває у стані заціпеніння, ніби скута кригою. Другий — «танення», коли це заціпеніння поступово відступає і починається повернення до життя. І я почала відчувати ці внутрішні процеси через природні цикли, майже як зміну сезонів: замерзання, танення, проростання, повернення життя.
Як змінилося ваше ставлення до героїнь у процесі роботи?
Мені, мабуть, складно говорити про це саме в такій перспективі — ніби були окремо я як режисерка і вони як героїні фільму. Бо між нами паралельно зі зйомками розвивалися дуже близькі, майже сестринські стосунки. Ірина, головна героїня «Слідів», ще задовго до початку роботи над фільмом стала для мене неймовірно близькою людиною. Ми багато років разом працюємо в SEMA Ukraine. З іншими жінками ми знайомилися разом з Іриною, поступово вони ставали частиною нашої спільноти. Поза зйомками в нас було багато спілкування, спільної правозахисної та адвокаційної роботи. Наприклад, ми з Галиною вже три роки разом є членкинями правління SEMA Ukraine. Але можу, напевно, тут навести приклад Ніни. У фільмі є сцена, де вона вперше наважується дати свідчення про пережите — це відбувається вже в другій половині стрічки. Насправді, після того я зняла цю сцену - я чекала на її рішення цілий рік. І за цей час я стала свідком неймовірних змін у її житті. Коли ми познайомилися, Ніна була в жахливому стані. Після пережитого сексуального насильства й катувань на неї випало ще одне страшне випробування — російська ракета зруйнувала її будинок. Вона жила в маленькій літній кухні, у дуже скрутних умовах. Але поступово, завдяки підтримці Ірини та SEMA Ukraine, вдалося допомогти покращити її житлові умови, вона отримала допомогу зі здоров’ям, пройшла реабілітацію.
І я пам’ятаю, як згодом побачила її на конференції в Києві, присвяченій посттравматичному зростанню. Вона була в гарному літньому платтячку і так щиро усміхалася… Після всього, через що вона пройшла, побачити цю усмішку було для мене неймовірно зворушливо. Я в той момент відчула ось цю зміну дуже чітко, цю сходинку посттравматчного зростання.
Чому Ірина Довгань стала центральною героїнею?
Насправді від початку Ірина не мала бути головною героїнею фільму. Ми думали про більш мозаїчну структуру, такий колективний мультипортрет різних жінок. Ірина мала бути радше медіаторкою — людиною, яка поєднує ці історії, знайомить нас з іншими жінками, рухається між ними. Але поступово стало зрозуміло, що її роль набагато ширша і що вона природно стає центральною фігурою фільму. Через неї поєднувалися всі інші драматургічні арки. Її власна історія починається з полону у 2014 році. І для нас було важливо показати, що ці злочини почалися ще на самому початку російської агресії на Донбасі. Але не менш важливим було те, що Ірина зробила зі своїм досвідом після цього. Вона зрозуміла, що боротися поодинці неможливо, почала шукати інших жінок, об’єднувати їхні голоси. І з цього поступово виросла SEMA Ukraine — перша в Україні організація, створена й очолювана самими постраждалими.
Після початку повномасштабного вторгнення Ірина почала їздити на деокуповані території, документувати воєнні злочини, зустрічатися з новими постраждалими, підтримувати їх. Тому через неї ми природно рухаємося від 2014 року до сьогодні, від особистого досвіду — до історій інших жінок, від одного голосу — до колективного голосу та спільної дії. Її свідчення стає своєрідною точкою відліку всієї цієї історії. Але Ірина для мене також своєрідний драйвер цього фільму, і не лише як його героїня. Ще з 2019 року, від наших перших зустрічей, ми багато говорили про необхідність створення такого кіно. Для неї було надзвичайно важливо, щоб з’явився фільм, який міг би стати інструментом адвокації, посилити голоси постраждалих і нашу боротьбу за справедливість. І зараз Ірина говорить про «Сліди» як про продовження своєї життєвої місії — домогтися відповідальності для тих, хто скоїв ці злочини. Вона каже: «Цей фільм не просто порушує глобальне мовчання — він робить це настільки гучно, що, сподіваюся, залишить чітке й тривале відлуння в усьому світі».
Чи змінилося ваше відчуття того, наскільки світ готовий слухати такі історії?
Ми дуже переживали, що сама тема сексуального насильства під час війни може відлякувати людей. Мені не раз говорили, що не наважуються подивитися фільм, бо бояться важкого, травматичного досвіду. Ірина зізнавалася, що за кілька днів до світової прем’єри на Берлінале відчувала страх побачити порожній зал. Але врешті зал на 800 місць був заповнений. А після показу до нас підходило багато людей, які говорили, що очікували важкого кіно, але натомість вийшли з відчуттям сили й надії. Часто звучало англійське слово empowering (те що дає сили). Для мене було надзвичайно важливо це почути, що глядач побачив не лише жах злочинів, а й силу цих жінок, їхню здатність до спротиву, відновлення та солідарності.
Ще одним важливим досвідом став нещодавній Нюрнберзький форум, де я виступала в історичній залі суду №600 — місці, де 80 років тому відбувалися Нюрнберзькі процеси, під час яких судили головних нацистських злочинців за воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні під час Другої світової війни. Ці процеси заклали основи сучасного міжнародного кримінального правосуддя. Для мене, як людини, яка пережила російський полон і насильство, було надзвичайно символічно говорити саме там про злочини, які Росія продовжує чинити сьогодні, та нашу боротьбу за справедливість.
Яке питання від глядачів запам'яталося найбільше?
Є одне питання, яке подорожує разом із фільмом від фестивалю до фестивалю, від країни до країни: «Чому росіяни такі жорстокі?»
І з одного боку, я щоразу думаю: Боже, на п'ятому році повномасштабного вторгнення, після Маріуполя, Бучі, Ягідного, Ізюма, Херсонщини… — це досі питання? Невже масштаб і характер російських злочинів досі не стали капітан очевидними? Це я вже не кажу про відлік від початку російської агресії на Донбасі з 2014 року. Але з іншого боку, я рада, що фільм таким чином відкриває це обличчя «руского міра» і глибину його жорстокості. Що вони її вже ніколи не зможуть «розбачити». І, можливо, наступного разу, перш ніж захоплюватися «великою російською культурою», вони згадуватимуть про «велику російську жорстокість». Але є ще один момент, який для мене особливо важливий. Це коли після перегляду розмова зміщується від запитання «чому?» до «Що ми можемо зробити?». І це вже не просто слова — люди пропонують конкретну допомогу, запитують, як підтримати постраждалих, як долучитися до нашої боротьби за справедливість. Для мене це надзвичайно важливе зміщення, бо саме в цей момент емпатія перестає бути пасивною і перетворюється на солідарність та дію.
Що відбувається паралельно з іншими проєктами? Чи працюєте над наступним фільмом?
Зараз «Сліди» займають величезну частину мого життя. Ми перебуваємо у великому міжнародному турі: фестивалі, спеціальні покази, правозахисні та дипломатичні події, зустрічі з міжнародними організаціями. Ні на що більше у мене насправді не залишається часу, це просто нон-стоп марафон, майже три місяці безперервної роботи над міжнародною промоцією фільму, його імпак та оскарівською кампанією.
Тому зараз я не працюю над жодним новим проєктом. Більше того, серйозно думаю про те, щоб в березні наступного року мобілізуватися.
Але, звісно, кілька ідей я тримаю в голові. Зокрема, маю задум ігрового фільму, який теж виростає з реальності та історії SEMA Україна, але дивиться на неї з зовсім іншої перспективи. Мене дуже цікавить, що відбувається сьогодні з міжнародними інституціями, як руйнуються механізми, покликані захищати міжнародне право, і як змінюється саме поняття справедливості у світі, де дедалі частіше верховенство права (rule of law) поступається праву сили (rule of power). Що взагалі означає справедливість у такому світі? І яку роль у її відстоюванні може відігравати громадянське суспільство? Мені здається, у цьому є дуже цікавий потенціал для ігрового кіно.
Після кількох дуже особистих і важких фільмів — чого вам зараз хочеться як режисерці?
Насправді хочу просто видихнути. Побути з родиною на Різдво. Бо лише під Різдво я повернуся з цього марафону додому до Києва. Хотілось би багато спати, дивитися кіно, читати книжки, проводити час з сином, довго пити ранкову каву, просто поіснувати якийсь час в такій родинній рутині… Це такі маленькі бажання, але в нашій екстремальній реальності особливо важливо не втрачати ці прості речі. Проте глобально бажання - це вже не те, чим я здебільшого керуюся, ти перед усім думаєш, що ти мусиш зробити, за що відчуваєш відповідальність. І ці нескінченні «мушу» витісняють усе інше. Зараз ми всі існуємо в такому режимі боротьби, де скільки б ти не робив ніколи не буває «достатньо», тому бажання відходять на другий план. Як режисерка хочу взяти перерву, думаю про те, щоб мобілізуватися до Сил оборони України.
