Роботи Романа Михайлова представляли в Saatchi Gallery, Ludwig Museum та Мистецькому арсеналі, а тепер у паризькому KOLO Community Space відкривається Bad Form — його перша персональна виставка у Франції. Напередодні відкриття Андрій Сігунцов спеціально для L’Officiel online поспілкувався з художником про мистецтво й життя під час війни, роботу під обстрілами та відповідальність, що з’явилася з народженням доньки.
Якщо подивитися на твій шлях від перших проєктів до сьогодні, як змінилося твоє розуміння того, навіщо ти займаєшся мистецтвом?
Це, мабуть, найскладніше питання для художника: навіщо і для чого він займається мистецтвом? Я багато про це розмірковував і думав, але можу сказати, що якоїсь конкретної відповіді так і не знайшов. Можна уявити собі якісь цілі, поставити перед собою певні завдання, але мені здається, що все це однаково буде нав’язаним.
Бо коли ти вже дуже довгий час займаєшся мистецтвом, сам факт того, що ти продовжуєш це робити, говорить про те, що, можливо, це і є твоє призначення в житті. І тому нічим іншим ти просто не можеш займатися. Навіть якщо намагаєшся займатися чимось іншим, це тебе банально не задовольняє. Є потреба робити мистецтво. І є потреба в тому, щоб його бачили.
Тобто це певне висловлювання, яке комунікує з людьми — на рівні форми, на рівні зображення, на рівні чогось, що людина має спостерігати, дивитися, осмислювати. І тому мистецтво, власне кажучи, — це певна соціальна модель поведінки.
Після 2014 року війна стала центральною темою твоєї практики, але з початком повномасштабного вторгнення ти говорив про бажання відійти від прямого зображення травми й дати глядачеві надію. Що сьогодні ти хочеш залишити людині після зустрічі зі своєю роботою?
2014 рік можна вважати переломним моментом у моїй творчості. Якось так сталося, що саме тоді я почав асоціювати себе з тим, що я художник. Це відбувалося в контексті того, що сталося в країні: почалася війна, я закінчив художній інститут і вже був, можна сказати, вільним художником.
Найважливішим для мене на той момент було показати те, що відбувається в Україні. Те, що в Україні війна. Те, що Росія напала на Україну. І мені здавалося важливим говорити про це саме через мистецтво, тому що тоді ще не було того медійного розголосу, який виник після 2022 року.
Тому всі мої сили були спрямовані на те, щоб донести до глядача — особливо до європейського — що в Україні відбувається не якийсь локальний конфлікт, а саме війна.
Що стосується 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення відбулася певна зміна. Художники, умовно кажучи, поділилися на два типи: одні просто оніміли від шоку того, що відбувається, а інші, навпаки, отримали певний імпульс і почали робити нові проєкти.
Про себе я можу сказати, що все, що я хотів сказати безпосередньо про війну, я вже сказав у період з 2014-го по 2020 рік. Після 2022 року ці самі теми просто набули більшого контексту, більшого сенсу. Все стало глобальнішим. Але по факту війна залишається війною. Війна — це вбивства і втрати. Але зараз я відчуваю інше. Я відчуваю якийсь момент стійкості і хоробрості. Спроби, всупереч усьому, що відбувається, продовжувати робити, продовжувати жити. Тому, можливо, після 2022 року мені більше хочеться говорити не про війну, а про те, що існує всупереч війні.Власне кажучи, про життя.
У проєкті TOY ти обмінював дитячу зброю на авторську шовкографію та говорив про покоління дітей, які зростають із реальним досвідом війни. Як змінилося твоє ставлення до цього проєкту після 2022 року?
Проєкт «TOY», перш за все, був дуже пацифістичним проєктом. Він почався з того, що, читаючи іноземні мілітаристичні видання, я побачив, що насувається велика війна. Я бачив, як у різних країнах нарощуються темпи озброєння, як на це виділяється дедалі більше грошей. І в мене виникло відчуття, що війна може захопити наш світ, наші думки, наш фокус, нашу увагу.
А війна — це щось таке, що не про життя. І не про мистецтво. Тому разом із фондом «Ізоляція» був створений цей проєкт. «Ізоляція» була захоплена у 2014 році в Донецьку, а на території культурного фонду росіяни зробили катівню. Після цього фонд переїхав до Києва, і вже там ми працювали над цим проєктом.Він був спрямований у майбутнє. Це був певний жест, який мав дуже інтернаціональний характер. Він був не тільки про Україну, а про весь світ — про те, що може відбутися з усіма нами, якщо війна стане головним фокусом людства.
Я можу сказати, що на той час, мабуть, я був пацифістом. Але зараз, після початку повномасштабної війни, після 2022 року, я вже не можу сказати про себе те саме. Неможливо жити в Україні і залишатися пацифістом. Тому що, яким би гуманістичним не було питання, яке ми піднімаємо, реальність виявляється іншою. На жаль, реальність — інша.
Українське мистецтво за кордоном часто очікують побачити через війну, травму та руйнування. Чи не перетворюється наш біль на продукт, якого західна аудиторія вже звикла від нас чекати? І чи може український художник відмовитися від цієї ролі?
Так і є. У 2014 році було дуже важливо показувати біль, страждання, руйнування — те, що відбувається в нашій країні. Але вже на п’ятий рік повномасштабного вторгнення, мені здається, мають підніматися трохи інші питання. Питання стійкості.
Бо ми не можемо презентувати Україну лише через страждання. Це може працювати якийсь час, але далі ми маємо розвиватися, виходити за межі цієї ролі й показувати також інші наші сторони, якими ми володіємо. Так чи інакше, все одно все буде сприйматися через призму війни. Бо зараз інакше неможливо. Але тема війни, якщо говорити про неї безпосередньо, настільки масштабна і потужна, що вона просто заглушає всі інші теми, потреби, всі інші голоси. Мені здається, що зараз треба відшуковувати, відкопувати якісь більш внутрішні теми. Бо саме вони є справжніми.
Через обмеження на виїзд твої роботи можуть перетинати кордони значно вільніше, ніж ти сам. Як ця нерівність впливає на твої стосунки з міжнародною артсценою та власним відчуттям професійної свободи?
Так, дійсно, останній раз я виїжджав з України у 2022 році, коли робив персональний проєкт у Тбілісі. Далі вже самі картини, можна сказати, почали перетинати кордони без мене. Я багато беру участь у виставках, робив ще один персональний проєкт у Тбілісі, постійно беру участь у групових виставках в українській галереї «Серпень» у Берліні. Зараз — персональна виставка в Парижі.
Звісно, обмеження на перетин кордону впливають на художню творчість. Для художника дуже важливо змінювати оптику — іноді фізично відволікатися від соціального контексту, в якому ти живеш. Не для того, щоб втекти від нього, а для того, щоб після цього повернутися і побачити його інакше. Іноді саме дистанція дозволяє набагато яскравіше сприйняти реальність, а потім точніше відтворити її й передати через художній твір.
Питання вільного пересування для мене важливе перш за все тому, що це питання професійної спільноти. Це мої друзі, люди, з якими я спілкувався, з якими ми разом створювали мистецький продукт. Люди, які дуже багато зробили для українського мистецтва, але через війну зараз живуть в інших країнах. В Україні не так багато митців, і тому ми не можемо дозволити собі просто втрачати людей із власного культурного контексту через те, що вони опинилися за межами країни-
Якщо художник не може приїхати в Україну, то хоча б його роботи, його твори мистецтва мають бути показані тут. Його творчість, його думки мають продовжувати бути присутніми в українському культурному просторі. Бо культурний продукт не повинен зникати разом із фізичною можливістю людини перебувати в Україні.
Як життя в Києві під час війни змінило твій ритм, концентрацію та саме відчуття масштабу?
Для мене працювати в поганих умовах — під час блекаутів, у холоді — не є чимось новим. Я, можна сказати, завжди працював у таких умовах. Одна з моїх основних майстерень знаходиться в гаражі, і там скрутні умови були завжди. Зараз у мене є ще одна майстерня в центрі міста — квартира, де, звісно, значно комфортніше. Тому, коли почалися блекаути, не було світла, було холодно, потріскалися батареї, а температура всередині була фактично такою самою, як на вулиці — близько мінус десяти, а іноді й мінус п’ятнадцяти градусів, — це на мене особливо не вплинуло. Я просто звик до таких умов. Цього року, коли в майстерні було дуже холодно, я почав малювати пальми. Щось таке абсолютно штучне, вигадане.І в цьому для мене є певний жест: посил до того, чого ти не можеш отримати, чого ти зараз не маєш. Ти не можеш фізично опинитися в іншій реальності — і тому починаєш її створювати.
У 2015 році твоя «Крихкість» поступово руйнувалася на фасаді церкви Сен-Меррі навпроти Центру Помпіду. Одинадцять років потому ти повертаєшся до Парижа з першою персональною виставкою у Франції. З якою версією себе ти повертаєшся тепер?
У 2015 році інсталяція на фасаді церкви Сен-Меррі прямо говорила про те, що відбувається в Україні, про те, що в Україні йде війна. Тоді я бачив свою мету в тому, щоб говорити про це і доносити цю інформацію до світу.Зараз я більше сконцентрований на мистецьких питаннях, на питаннях, які знаходяться безпосередньо в області мистецтва.
І, можливо, тут є навіть певна парадоксальна зміна. У 2014 році я спеціально палив папір як художній жест. А зараз частина робіт, які їхали на виставку, була просто знищена. Вони згоріли після російських ударів по логістичних центрах України та Києва. Тобто те, що тоді було художнім жестом, зараз стало фізичною реальністю.
Як виникла ідея Bad Form, як відбувалася підготовка виставки та яку роль у цьому процесі відіграла кураторка Ксенія Ульянова?
Коли я почав працювати над виставкою для Франції, це якраз співпало з початком жорстких балістичних обстрілів Києва. Вночі я з родиною перебував у метро, а вранці мав їхати на студію і працювати. У мене через ці обставини було дуже мало часу на те, щоб робити виставку. І мені чомусь стало соромно, що я не можу приділити їй достатньо уваги. Хоча, якщо подумати, саме обставини диктували умови, в яких я працював. Я не міг працювати так, як працював би за інших умов. Тому звідси й виникла основна ідея виставки — розмірковування над темою сорому. Над соромом як таким: нав’язаним нам суспільством, державою, батьками, або просто тим соромом, який дійсно існує всередині нас. Я обговорив цю ідею з кураторкою Ксенією Ульяновою. Після цього вона запропонувала назву — Bad Form. Мені вона дуже сподобалася. Є ще один важливий момент. Коли художник щось проговорює, щось робить, він наче вже це зробив. Але потім дуже важливо це завершити, допрацювати, довести до кінця. І тут співпраця з Ксюшею була для мене дуже важливою. Вона потім, десь протягом тижня, переконувала мене, що все добре: що в мене хороша тема, хороші роботи і хороша назва. І це було дуже важливо. Я відчув максимальну підтримку своїх ідей.
Назва Bad Form означає і «погану форму», і поведінку, що порушує соціальні правила. Чий сором ми насправді відчуваємо — власний чи нав’язаний державою, суспільством і родиною?
Власне кажучи, це і є основне питання цієї виставки: чий сором ми відчуваємо? Чому нам соромно? Де цей сором нав’язаний нам державою, суспільством, батьками, а де він дійсно є справедливим і нашим власним?
Не знаю, чи актуальне це питання зараз. Але мені здається, що так. Воно актуальне в контексті того, що зараз відбувається безпосередньо в країні та у світі, у контексті зв’язків між людьми, зв’язків між людиною і владою. Я не хочу тут заглиблюватися в роздуми й давати якусь остаточну відповідь. Мені достатньо просто запустити цю тему у світ — для того, щоб вона стала предметом обговорення.
Що сьогодні залишається для тебе головним обмеженням — і що дозволяє продовжувати працювати?
Знаєш, зараз основним обмеженням для всього в Україні, по-перше, залишається війна. А для мене найважливіше — просто мати сили й можливість продовжувати працювати в мистецтві, створювати мистецький продукт у будь-яких умовах, попри все.
Як народження доньки змінило твоє ставлення до страху, сорому та майбутнього? Чи почав ти інакше думати про те, що твої роботи одного дня розкажуть їй про тебе і про час, у якому вона народилася?
Народження доньки — мабуть, одна з найголовніших і найважливіших речей, які відбулися зі мною за останній час. Я можу сказати, що став більш відповідальним. Почав потроху по-іншому дивитися на життя і на себе. І, мабуть, моя найголовніша задача зараз — зробити так, щоб моїй доньці ніколи не було соромно за те, що робить її батько. За те мистецтво, яке він створює. Бо колись їй розкажуть про цей час, про наше життя, про те, що відбувалося в країні, коли вона була зовсім маленькою. І мені важливо, щоб тоді вона могла дивитися на те, що я робив, без сорому.
BAD FORM. Роман Михайлов
Кураторка: Ксенія Ульянова
Вернісаж: 9 вересня, 18:30–21:30
Виставка відкрита: 10–26 вересня
KOLO Community Space
10, rue Henri Chevreau, Paris 75020
Митець — @romamykhailov
Кураторка — @xeniaulyanova
Фото — @sofiiapashchak
Простір — @kolo.community.space
Текст — @siguntsov