Французько-бельгійський архітектор та урбаніст Мартін Дюплантьє проєктує будівлі по всьому світу, але його зв'язок з Україною вже давно виходить за межі суто професійної цікавості: від створення концепції нового музею Марії Примаченко в Іванкові до глибокого захоплення українською життєствердною енергією. Про те, як архітектура формує смак, чому Заходу варто повчитися в українців мистецтва знаходити вихід із будь-яких ситуацій та в чому полягає справжня, неприкрашена краса – у нашій розмові.
Ваше бюро працює в різних країнах, однак зв'язок з Україною для вас уже давно виходить за межі одного міжнародного проєкту: ви викладаєте тут, працюєте з українськими містами й регулярно повертаєтеся сюди. У який момент Україна перестала бути для вас просто ще однією точкою на професійній карті?
Україна від самого початку була для мене особливою. Мене дуже вразив Майдан і той молодий, творчий, культурний вибух, який переживали Київ та інші міста. Мене цікавили й політична, і культурна його сторони – політичну я розумію в первинному значенні слова: polis, тобто «місто» давньогрецькою. Я бачив величезний потенціал країни, тоді як на Заході, схоже, ніхто не придивлявся до того, що тут відбувається. Крім того, що коріння моїх дітей теж тут, мене так міцно прив'язує до цієї країни енергія, яку мають вона і її люди. Коли я кажу «енергія», я маю на увазі емоції, жагу свободи, прагнення віднайти власне коріння і любов до цієї землі — землі ріки та Карпат.
Ви француз, і французька культура, безумовно, сформувала ваш погляд. Чи буває так, що, повертаючись до Франції, ви дивитеся на неї трохи «українськими» очима?
По-перше, я француз і бельгієць, а це трохи змінює справу: я маю ще й погляд із набагато меншої (багатомовної і непростої) країни – Бельгії. Але так, звичайно: Україна дуже вплинула на те, як я дивлюся на світ. Моє українське серце й очі не дозволили б мені дивитися на світ інакше. Кожен звук мотоцикла, кожен запах кропу чи буряка, але й кожна геополітична подія, навіть рівень обслуговування в паризькому ресторані – Україна змінила те, як я все це сприймаю. Це стосується і проблем, з якими стикається Захід: українська творча débrouillardise, як ми кажемо французькою (англійською – resourcefulness, але це слово не таке соковите), – неймовірний підхід, якому Заходу варто повчитися.
Ви виросли між різними культурними контекстами, навчалися бізнесу, архітектури й урбаністики, працювали в різних країнах. Чи відчуваєте ви сьогодні, що ваша ідентичність як архітектора сформувалася саме на перетині цих досвідів – чи є все ж таки щось, що ви безумовно назвали б у собі французьким?
Я твердо вірю, що, як і дерево, людина має знати своє коріння і не дозволяти відтинати себе від нього. Це дає змогу проєктувати себе в багатьох напрямах і вимірах, поєднувати різне й формувати власну ідентичність. Моє географічне коріння здебільшого сягає південного заходу Франції та сходу Бельгії, але шлях моєї родини був непростим і нелінійним: від Конго до Аргентини, Німеччини та інших країн. Це завжди давало мені відчуття множинності й розуміння того, що можна належати до різних культур водночас.
Архітектору необхідно розчинитися в контексті, зрозуміти місцеві проблеми й культуру. Але я залишаюся європейським архітектором із європейським поглядом. Зараз я починаю проєкт на Карибах і з нетерпінням чекаю на роботу з останнім корінним племенем регіону. Я намагаюся будувати культурні мости й підсилювати специфіку місця та його ідентичність, а не копіювати глобальні стандарти. Ми, архітектори, маємо обов’язок підтримувати різноманітність, творити через контекстуальний підхід і уникати цього безликого глобального «майонезу», який просувають великі студії та штучний інтелект.
У своїй роботі ви багато говорите про контекст – про те, що архітектура має народжуватися з конкретного місця, його матеріалів, історії та способу життя. Наскільки цей самий принцип працює і щодо людського смаку? Чи можна, на вашу думку, відокремити те, що нам подобається, від місць, у яких ми жили?
Мені пощастило пожити в різних контекстах і місцях. Я походжу з архітектурної родини, де смак виховувався через сімейні подорожі, малюнки, розмови… і через те, що ми будували собі домівки щоразу по-різному, залежно від місця: від грецької кам’яної пастушої хатини – до хатини на пляжі серед дерев, зведеної в дусі Міса ван дер Рое.
Щодо впливу архітектури на людей, які в ній живуть, моя відповідь була б: так, відокремити те, що тобі подобається, від місць, де ти жив, можна. Смак можна виховувати все життя: поєднувати досвід, подорожувати, відкривати, спостерігати. І смак розвивається. Але, звісно, дім закладає і певну основу, яка тобі або імпонує, або ні. Це залежить ще й від людей, з якими ти ділиш цей простір.
Ви багато подорожували і працювали в дуже різних культурних контекстах — від Європи до Африки та Азії. Чи був у вашому житті досвід, який докорінно змінив ваш погляд на те, що ви вважаєте красивим?
Краса є всюди. Україна сповнена нею. Часто це лише питання того, щоб її розкрити.
Я поїхав жити в пустелю Сахара, у Ніґер, щоби будувати школи й інші громадські будівлі разом із племенами туарегів. Єдиний матеріал, який ми могли використовувати, був просто в нас під ногами – утрамбована земля. Перед поїздкою ми пройшли навчання, щоб опанувати дуже давню будівельну техніку з Нубії, що на півдні Єгипту. Ідея полягала в тому, щоб збудувати школу й навчити робітників у Сахарі цієї нової для них навички під назвою «нубійське склепіння». Вона дає змогу зводити простори лише із саману (цегли з утрамбованої землі) і без жодних риштувань.
Коли ми прибули на місце в пустелі, нашій групі довелося копати яму в землі, щоб добути воду, а їжу ми привезли із собою на весь час будівництва (консерви, а також живих свійських тварин). Ми спали на розкладних ліжках і працювали із шостої ранку до шостої вечора в шалену спеку. Важкі умови, неймовірне місце. Результат був чудовий: будівля кольору землі, внутрішнє приміщення якої цілодобово тримало 25 °C, тоді як надворі температура коливалася від 10 до 50 °C. Будівництво коштувало лише 1000 євро. Тоді я зрозумів, що краса – це і шлях, і результат. Що вона може бути гранично простою і не потребує зовнішніх прикрас. Краса виходить далеко за межі зовнішньої естетики речей – важлива саме внутрішня, втілена краса.
У своїй роботі ви постійно створюєте простори для інших. А яким є простір, у якому ви самі почуваєтеся найбільш собою?
Простий, щедрий і відкритий природі. Мій літній будиночок у Греції, мабуть, і є тим простором, де я почуваюся найбільш собою. Зв’язок зі стихіями природи, свобода руху, широкий краєвид на море.
Але насамперед він має експериментальний задум: усередині розташовані лише чотири спальні. Усе решта – просто неба (кухня, вітальня, ванна, вбиральні тощо), і це робить його унікальним. Ми весь час проводимо надворі, під великою перголою. Це можливо лише тому, що це Кіклади й літо, але це неймовірно класно! І для дітей також. Цього літа в нас вийшла з ладу сонячна станція, тож цілий місяць єдиним джерелом світла були свічки. Повне відключення від благ цивілізації і абсолютне возз’єднання з природою. Можу сказати, що так було навіть веселіше, а спогади залишаться назавжди!
Якби довелося обрати одну пісню, книгу чи фільм, що найточніше описує вас як людину, — що б це було й чому саме?
Я б назвав «Едемський сад» Гемінґвея, де герої мандрують контрастними місцями – від розкішних готелів до диких узбереж, – створюють мистецтво просто на ходу й переживають первісні, майже язичницькі ритуали. До того ж події відбуваються в моєму рідному регіоні, Країні Басків, яку вам обов’язково варто відвідати!
Зараз ви працюєте над концепцією відновлення Іванківського історико-краєзнавчого музею, який до повномасштабного вторгнення зберігав роботи Марії Примаченко. Коли ви вперше познайомилися з її творчістю — і що в ній вас зачепило?
Я вперше побачив її роботи в книжках задовго до повномасштабного вторгнення. Але в самому Іванкові не був, коли цей невеличкий музей ще стояв. Її барвисті персонажі і звірі, ця наївна манера випромінюють таку енергію, таку первісну, щиру красу, що я закохався в них миттєво. Мені також відчулося, що її творчість глибоко пов’язана з українським народним мистецтвом і вернакулярною архітектурою, а це невичерпне джерело натхнення.
Марія Примаченко має настільки впізнавану візуальну мову, що будь-яка спроба створити простір навколо її спадщини ризикує або надто буквально її цитувати, або, навпаки, повністю від неї дистанціюватися. Як ви шукаєте баланс між цими двома крайнощами?
Архітектура музею не має перетягувати всю увагу на себе. Вона існує, щоб увиразнити твори мистецтва і, за можливості, довкілля. Будівля має забезпечувати плавний досвід відвідувачам, бути зручною для персоналу й надавати місцевій громаді простір для подій.
Ми пропонуємо архітектуру, яка повертає до життя історичні матеріали та будівельні техніки: Україна значною мірою втратила традицію дерев’яного зодчества, і ми прагнемо повернути її для громадських споруд. Те саме стосується і несучих кам’яних стін. Ми хочемо, щоб цей проєкт став пілотним і продемонстрував неперервну тяглість української ідентичності сучасною архітектурною мовою. І з проєкту цілком зрозуміло, що краєвид на ліс і річку буде додатково розкрито й підкреслено. Подібно до музею «Луїзіана» біля Копенгагена, музей в Іванкові прагнутиме провести відвідувачів крізь діалог ландшафту, історії цього місця та його митців.
Коли архітектор працює з настільки потужною культурною спадщиною, де проходить межа між власною авторською мовою та необхідністю зробити крок назад і дати самому матеріалу говорити за себе?
Я досить чітко бачу, де має проходити ця межа. Музей – це простір для мистецтва, збудований у конкретному контексті. Тож він має як забезпечувати високу якість експозицій, комфорт відвідувачів і функціональність службових зон, так і бути органічно інтегрованим у середовище. В Іванкові музей розташований у прекрасному парку на березі річки Тетерів. Було нескладно виявити сильні сторони цієї ділянки та її топографії: відкрити панорамний краєвид на долину і водночас розташувати твори мистецтва в захищеній частині споруди.
Чи змінило знайомство з творчістю Марії Примаченко щось у вашому власному уявленні про красу?
Краса українського села беззаперечно заслуговує на значно більшу увагу й турботу! Вірю, що дедалі популярнішим ставатиме відновлення старих хат із доглянутими городами та гарними дерев’яними парканами… Якщо цим не займатися, сільська Україна ризикує занепасти ще більше, а це стало б колосальною втратою.
Працюючи в Україні, ви багато говорите про необхідність не просто відбудовувати зруйноване, а формувати нові точки тяжіння для життя, освіти й культури. Якби завтра у вас була можливість реалізувати в Україні будь-який культурний простір без жодних обмежень — що б це було і для кого?
Архітектура народжується саме з меж і обмежень, тому відповісти непросто. Але якби міг, я спробував би адаптувати бразильський досвід центрів SESC: вони об’єднують під одним дахом освіту, охорону здоров’я, дозвілля, культуру та зони медичної допомоги. Вони стали справжніми урбаністичними каталізаторами й орієнтовані на всі верстви населення, оскільки є безкоштовними й неприбутковими. У Сан-Паулу є дивовижні зразки таких центрів у всіх районах міста, спроєктовані Ліною Бо Барді чи Паулу Мендесом да Рошею. Українська молодь і суспільство загалом мають неймовірний заряд енергії, і такі простори допомогли б посилити цю динаміку в усіх куточках країни. Переконаний, що це ще і служить демократії, забезпечуючи рівний доступ до медицини, культури, відпочинку та економічних інкубаторів.
Ви урбаніст не менше, ніж архітектор, і часто говорите про Україну не лише як про країну, яку потрібно відбудувати, а як про місце, де зараз можна заново поставити фундаментальні питання про те, як ми хочемо жити. Як, на вашу думку, зміниться саме уявлення українців про хороше місто через двадцять років?
Перехід останніх 30 років від радянського планового міста – функціонального, монотонного, розділеного на суворі зони (для сну, для праці тощо) – до хаотичного міста сучасності з мінімальним регулюванням чи повною його відсутністю, будівельними спекуляціями, браком інфраструктури та стратегічного бачення змушує шукати правильний баланс. Баланс між регулюванням та органічним зростанням. Між діалогом і централізованими рішеннями. Між високими амбіціями щодо українських міст і суворою реальністю ринку.
Ми всі розуміємо, що етап великої відбудови ще попереду й він забере чимало часу. Разом із моєю командою ми прагнемо діяти на випередження: чи то очищення територій від забруднень, чи то переробка відходів руйнувань, чи то творення оновленої української архітектурної та урбаністичної ідентичності. Використовуючи місцеві природні біоматеріали на кшталт деревини чи соломи, запроваджуючи нові геотермальні енергетичні системи, відновлюючи зв’язок міст із їхньою географією та ландшафтом, ми пропонуємо ґрунтовну дорожню карту, яку можна адаптувати до будь-якої ситуації.
Я бачу українське місто завтрашнього дня як «відремонтоване місто»: значно інклюзивніше; зеленіше й тісніше інтегроване із сільською місцевістю; місто, де старі будівлі реновують, адаптують і використовують повторно; місто, що перебуває в авангарді кліматичної адаптації і залишає простір для творчості, культури та доступного житла. Проте все це безпосередньо залежить від того, куди зміститься загроза від нашого нинішнього агресора, адже до характеристик цих міст нам, можливо, доведеться додати статус «фортеця». І нарешті, вирішальним фактором міської динаміки залишатиметься демографія.
Якщо сьогодні Україна може навчити Європу чогось про стійкість, солідарність і здатність продовжувати життя в умовах постійної небезпеки, то що вам хотілося б, щоб через двадцять років Європа навчилася бачити в українських містах?
Ми живемо в нестабільному світі — чи то йдеться про геополітичну, чи про кліматичну нестабільність. Адаптація до цих перманентних криз стала необхідністю, і Європа неодмінно перейме багато інновацій і стратегій, які Україна випрацює в період повоєнного відновлення.
Але я мушу наголосити: відбудова може обернутися і найгіршими сторінками в історії архітектури. У Франції ми досі намагаємося виправляти помилки 1950–1960-х років, яких припустилися під час післявоєнної відбудови. Тому ми зобов’язані вимагати від тих, хто ухвалює рішення, чіткого розуміння правил гри: що робити допустимо, а чого робити в жодному разі не можна. У держави не так багато шансів закласти нову спадщину на століття вперед. Наша колективна відповідальність надзвичайно висока, і саме це стратегічне далекоглядне усвідомлення стане ключем до успіху всієї країни.
Я ж і надалі докладатиму всіх зусиль, щоб допомагати всюди, де можу бути корисним.
Герой
Мартін Дюплантьє (@martinduplantierarchitecte) — французький архітектор і урбаніст, засновник міжнародного архітектурного бюро Martin Duplantier Architectes.
Агенція
Martin Duplantier Architectes (@martinduplantier.architectes) — французьке архітектурне бюро з офісами в Парижі та Бордо, що спеціалізується на масштабних проєктах ревіталізації, сталій архітектурі та урбаністичному розвитку.
Фундація
Architecture 4 Ukraine (@arch4ua ) — гуманітарна та ініціативна платформа, створена для допомоги у відновленні та відбудові українських міст, постраждалих від війни, із залученням міжнародної спільноти архітекторів.
Простір
Kolo Community Space (@kolo.community.space) — культурно-мистецький простір у Парижі, що об'єднує українських митців, креативну спільноту та міжнародні культурні ініціативи (місце проведення зйомки).