Метри журналістики та критики у світі моди, Анджело Флаккавенто й Александр Ф’юрі, нещодавно мали відверту розмову про вплив останнього десятиліття на global fashion world, його зміни та виклики. Маючи безкомпромісну репутацію, неабияку пристрасть до своєї діяльності, Флаккавенто і Ф’юрі здатні критично проаналізувати сучасні контексти моди, надати авторитетний погляд на нагальну проблематику.
Обидва фешн-журналісти висвітлюють сезонні покази для провідних видань у своїх країнах: Ф’юрі – для Financial Times, Флаккавенто – для ІІ Sole 24 Ore. Анджело пише відомі критичні огляди тижнів моди для Business of Fashion, а Александр працює директором відділу моди в журналі Another.
Їхній шлях до вищих ешелонів моди збігся з появою в індустрії смартфонів і соціальних мереж, культури скасування й грінвошингу, активного зародження трендсетерів і модних інфлюенсерів. Аналізуючи індустрію ще з епохи міленіуму, фешн-журналісти зібралися разом, аби поглянути на останнє десятиліття з експертної точки зору, дати характеристику сучасним тенденціям та майбутнім апокаліптичним проявам.
Демна на останньому показі Balenciaga залишив промовисту записку: «Мода стала своєрідною розвагою; часто ця частина затьмарює її [моди] суть, яка полягає у формах, об'ємах і силуетах, а також у тому, як одяг має здатність змінювати нас».
Відчувається, що мода й справді поступово перетворюється на розвагу. Який ефект це має?
Анджело Флаккавенто: Що мені найбільше запам'ятається з останнього Тижня моди в Парижі, так це крики дітей, що лунали за межами показів. Я не розумів, чому вони кричать, хоча, можливо, це тому, що я відірваний від світу TikTok, K-Pop, рок-зірок і так далі.
Александр Ф'юрі: Це як у тій сцені з фільму «У ліжку з Мадонною», коли вона підходить до вікна готелю, і ви чуєте всі ці крики. Упродовж тижня моди ви могли б проходити повз Crillon або Ritz і побачити на вулиці натовпи дітей, що просто галасують. Знаєте, 20 чи 30 років тому можна було побачити фанатів Готьє чи Гальяно, які відчайдушно намагалися потрапити на покази, але сьогодні натовп просто дивиться, як люди заходять і виходять, і не надто переймається одягом.
Анджело: Те, що ми вважаємо «одягом» під час тижня моди, змішалося зі все більш дивними образами, які люди носять за межами показів. Що, звичайно, має менше спільного з модою, стилем чи одягом, а більше з «подивіться на мене, сфотографуйте мене». Я бачив когось у костюмі лева на виході з показу Margiela! Я маю на увазі, що вони просто хотіли сфотографуватися.
«Я бачив когось у костюмі лева на виході з показу Margiela! Я маю на увазі, що вони просто хотіли сфотографуватися», – сказав Анджело Флаккавенто.
Александр: Демна має рацію: мода перетворилася на розвагу, хоча як представники індустрії, я думаю, ми досить довго опиралися цьому. Люди запитували мене про це, і я завжди казав: «Ні, тиждень моди – це славетна виставка, як автосалон; ви йдете туди [на покази], щоб подивитися на одяг, і це не повинно бути розвагою». Але, звичайно, це саме те, на що він перетворився.
Як результат, мода є скрізь, її статус підвищився. Сьогодні водії таксі в Парижі знають, коли тиждень моди; не лише тому, що люди з індустрії їздять на таксі, але й тому, що ви можете відчути вібрації моди по всьому місту.
«У Нью-Йорку в цьому сезоні було багато галасу навколо цих величезних червоних чобіт MSCHF! Я дивився на них і думав: «Це буквально смерть моди», – зазначив Александр Ф’юрі.
Чи доцільною є думка, що периферійний шум змінив підхід дизайнерів до своїх колекцій і показів?
Анджело: Нещодавно я розмовляв з піарником, який сказав, що деякі дизайнери насправді хочуть хаосу за межами свого показу; вони створюють його, розміщуючи інформацію про місце проведення за день до показу.
Александр: Я думаю, що цей сезон насправді був чимось на кшталт реакції на все це. Дійсно можна відчути, що на подіумі навмисно створювалась нудна атмосфера з великою кількістю чорних або коричневих костюмів. У Нью-Йорку в цьому сезоні було багато галасу навколо цих величезних червоних чобіт MSCHF! Я дивився на них і думав: «Це буквально смерть моди». Це як той віртуальний одяг, який ви додаєте до своїх фотографій в Інтернеті; це все, що я ненавиджу. Там немає жодної взаємодії з фізичним одягом, що для когось, на кшталт мене, хто витрачає всі свої гроші на одяг, просто неправильно. Всі знають про мою одержимість Гальяно, але ви берете ці вечірні сукні в едвардіанському стилі, і їх можна просто вдягнути, як футболку. Це стосується чистоти їхнього дизайну, який, як на мене, вражає уяву.
Чи є відчуття, що ми виходимо з одного десятиліття моди й переходимо до нового?
Александр: Так, але після всього, через що ми пройшли, зміни сприймаються з трепетом. Минає кілька років, перш ніж десятиліття починає рухатися, перш ніж воно встановлює ті акценти, за які його в кінцевому підсумку запам'ятають. Vetements з'явився тільки у 2014 році з цим великим силуетом, але 2010-ті роки запам'яталися саме цим: все, що спадало з плечей і було занадто великим. Але в цьому сезоні я дійсно відчуваю, що ми повертаємося до того, що силуети стають вужчими, речі стягуються, подоли опускаються, що історично означає, що настають погані часи. Цей подовжений силует є скрізь, але чоловічий показ Saint Laurent у січні був найточнішою його ітерацією. Я не кажу, що зараз це еквівалент моменту Dior 1947 року, але це новий силует, і я думаю, що Ваккарелло впорався з ним найкраще.
«Це була епоха перевантаження. Забагато моди; фільми занадто довгі; людям вводять занадто багато силікону в тіло. Все робиться з надлишком», – сказав Александр Ф'юрі.
Яку характеристику можна надати останньому десятиліттю?
Александр: Надмірність!
Анджело: І перевантаження.
Александр: Перевантаження, перевиробництво, епоха надлишку. Занадто багато моди, занадто довгі фільми, занадто багато силікону введено в тіла людей. Одяг – це свідомість тіла, він [одяг] видозмінений, тому що все було настільки сексуалізовано. Зараз же все повинно бути більшим, щоб бути сприйнятим. А моду визначають люди, які вимагають більшого: більше одягу, показів тощо.
Анджело: Те ж саме можна сказати й про стилізацію в цьому десятилітті: все було про накопичення, про те, щоб надягати більше речей.
Александр: Алессандро Мікеле в Gucci був тотальним максималістом. Він робив це дуже добре, але коли ви подивитеся на багато інших будинків, то побачите просто купи мотлоху. Чим більше ми одягаємо, тим більше ми можемо зняти та продати. Якщо костюм складається з 47 різних деталей, то це 47 різних предметів, які ми можемо продати.
Анджело: Цей сезон був більш суворим і стриманим, менше нагромадження різних речей у кожному образі, хоча ця зміна відчувалася дещо надуманою. Це як, був період надмірності, тож тепер виникла необхідність повернення до якогось реакційного мінімалізму. Мені це здалося не дуже органічним. Такий собі кітчевий мінімалізм. Саме так, кітч-мінімалізм. Як каже Алекс, цей сезон був присвячений чорним брючним костюмам, але скільки їх можна носити? Здавалося, що за цими змінами не було особливих роздумів. З іншого боку, на показі Bottega Veneta на Тижні моди в Мілані множинність все ще була в порядку денному. Кожен образ був абсолютно відмінним від інших, тому вони назвали це «історією італійської площі» з ідеєю багатьох різних людей в одному місці. Це був свого роду розумний спосіб врятувати дуже розрізнену колекцію від вигляду зламаного пазла, надавши їй наративу, навіть якщо множинність була створена для максимізації комерційної вигоди.
Александр: Більше – це задоволення більшої кількості ринків. Тож, якщо хтось приходить і має 200 фунтів у кишені, бренди хочуть, аби цей хтось міг щось купити. У певному сенсі це добре, бо – демократично. Я пам'ятаю, як у підлітковому віці ходив по магазинах і відчайдушно хотів купити річ своєї мрії.
«Коли ви потрапляєте до вищого керівництва, то там домінують білі чоловіки з країн СНД, і ви це відчуваєте. За останні десять років це стало більш очевидним», – робить висновок Александр.
Матріархат – синонім устрою світу моди?
Александр: Чоловіки в моді – меншість. Якщо подивитися на це питання з точки зору редакторів і дизайнерів, людей, які працюють в середині модної індустрії, то здебільшого це жінки. Звісно, коли ви потрапляєте до вищого керівництва, то там домінують білі чоловіки з країн СНД, і ви це відчуваєте. За останні десять років це стало більш очевидним.
Анджело: Зараз очевидно, що єдиним «кухарем на кухні» є генеральний директор, а не креативний, тому що саме генеральний директор наймає креативного. Це створює нову динаміку, відмінну від тієї, що була раніше, коли креативні директори були богами, які мали право вимагати визнання й розголошення їхнього авторства.
«Чи будуть тут Vuitton, Hermès і Chanel через сто років? Так, безумовно. Я не знаю, чи може щось їх зупинити. Вони занадто великі, щоб зазнати невдачі», – констатував Александр Ф'юрі.
Чи вважаєте ви, що великі бренди зараз занадто великі, щоб зазнати невдачі?
Александр: Chanel, Louis Vuitton, Hermès, можливо, Dior, але я не впевнений – усі вони занадто великі, щоб зазнати невдачі. Їхні імена так багато значать за межами моди, що вони просто будуть рости й рости, тому що у них є такий імпульс. Я не знаю, чи може щось їх зупинити. Це змушує мене думати про показ осінь-зима Chanel 2014 року, що проходив у супермаркеті: всі [гості] буквально збожеволіли і в кінці рознесли це місце на шматки, хапаючи продукти з супермаркету під брендом Chanel. Це було приголомшливо.
У контексті прибутку, відомості і стійкості модних домів неможливо не згадати про Hermès. Попри загальний наратив на імплементацію трендовості, модний дім дотримується свого «мистецтва розсудливості». Проте він залишається на вершині. Чому?
Анджело: Хоча The Row можна розглядати як цікаву модну інтерпретацію світу Hermès, в Hermès є елемент «неправильності», який вирізняє його з-поміж інших. Я не знаю, як це виразити словами, але вони завжди подають себе як такі, що знаходяться трохи поза модою, або, можливо, над нею. Хоча чоловічий одяг іноді наближається до моди, грає з певними тенденціями.
Александр: Надзвичайно важливим є те, що Hermès залишається незалежним сімейним бізнесом, тому йдеться не лише про заробляння грошей, а й про спадщину. У випадку з Hermès виникає відчуття, що вони могли б заробити набагато більше грошей, якби знизили якість всього, виробляючи це десь в іншому місці. Або якби вони виробляли мільйон Birkins на рік.
Анджело: Вони не люблять хайп, вони проти хайпу.
Александр: Hermès зробили себе такими цінними, тому що цінують себе. Мене дійсно лякає, коли бренди стверджують, що їхні прибутки зросли на 50 відсотків. Тоді я маю тільки одну думку: «Ви що, робите речі з матеріалів нижчої якості на дешевших виробничих потужностях?». Тому що саме так зростають прибутки! Ви не можете просто сказати: «О, крокодил сьогодні коштує набагато дешевше, ніж раніше!». Бренди намагаються зекономити, що стимулює роздуми щодо того, як довго можна здешевлювати розкіш – доки вона не перестане бути розкішшю? Я думаю, що це дійсно вирішальне питання. І, можливо, відповідь на нього буде дана в найближчі десять років.
Публікація створена за матеріалами видання System, інтерв’ю Анджело Флаккавенто й Александра Ф’юрі за редакторства Джонатана Вінгфілда.