Сьогодні український театр переживає свій ренесанс – маємо дефіцит квитків, черги та аншлаги. Зірки театральної сцени Іван Уривський та Олена Коляденко у спеціальному проєкті «L'Officiel Україна» розмірковують про інтерес до постановок, говорять про перспективи українського театру і виводять формулу його успіху.
Іван Уривський – заслужений артист України, режисерпостановник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. До 2020 року – головний режисер Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька. Цьогоріч режисер став лавреатом Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка у номінації «Театральне мистецтво». Говоримо з ним про творчість та розвиток сучасного мистецтва.
Чому ви вибрали саме режисерську стежину? Що надихнуло вас?
Напевно, головний імпульс був від мого майстра Ніни Миколаївни Гусакової. Загалом я хотів бути актором, але вона запросила мене на свій режисерський курс, хоча тоді я мало на цьому розумівся. Під час навчання Ніна Миколаївна виховувала в мене любов до справи, самовідданість. Також, звісно, на мій вибір вплинули вистави та люди навколо мене, як і багато інших чинників. Але найголовніше в усьому цьому – те, що я мав змогу отримати знання й зробити перші кроки саме під керівництвом такого чудового майстра.
Яка сьогодні основна мета режисера в українському театральному середовищі?
Це досить інтуїтивна річ. Мені хочеться займатися людиною, вивчати її, вести діалог. Я хочу говорити про Україну та про людей, які в ній живуть. Хочу продовжувати робити вистави, причому так, щоб вони щоразу ставали якіснішими, і все заради того, щоб наш театр був дуже потрібним як в Україні, так і за її межами.
Говорити лише про одну конкретну мету мені складно. А от головна вимога очевидна – любити свою справу. Гадаю, потрібно гостро відчувати, які наразі потрібні вистави, яким має бути сьогоднішній театр, вчитися та перебувати у постійному пошуку. Ось саме це для мене нині головне. В такі важкі часи хочеться якнайбільше відчувати людей, робити вистави на різні теми.
Чи існують конкретні теми або проблеми, які особливо привертають вашу увагу? Як ви їх інтерпретуєте на сцені?
Я працюю здебільшого з класичними творами й тими текстами, яким сто або й більше років, і в них є актуальні для сьогодення теми. Будь-яка класична історія може бути адаптованою до сучасності, та й головні теми – вічні. Тож деякі твори гармонійно вписуються у контекст сучасних подій – приміром, п’єса «Хазяїн» з темою корупції або «Калігула», що змальовує диктатуру.
Звісно, в будь-якій хорошій п’єсі багато різних тем, на які можна говорити із сучасним глядачем. Вони можуть бути популярними або не дуже. Якщо, до прикладу, взяти теми любові чи сім’ї, то на перший погляд вони можуть видатися банальними, але якщо задуматися, скільки ще не розкрито в них! І скільки ще можна говорити про любов, сім’ю, життя загалом, шукати якісь нюанси, нові ракурси, відкривати це через нові призми та, звісно, розповідати про людину! Будь-який персонаж може представляти безліч різних тем, їх можна досліджувати й ставити п’єси ще сотні років, при цьому знаходячи щось завжди нове або забуте старе.
Як ви визначаєте критерії для адаптації шкільних творів української класики до сучасного контексту?
Це дуже відповідальне завдання – адаптувати класичний текст. Звісно, я багато працюю зі шкільною програмою, для мене це дуже важливо. Свого часу, коли я навчався у школі, дуже багато пропустив, мало вивчав українську класику, тому завжди уважно підходжу до будь-якого класичного твору. Інколи на наші вистави приходять школярі, і для мене дуже важливо, щоб вони хотіли залишитися в театрі, мали бажання повертатися до нього. Мені завжди цікаво працювати зі шкільною програмою, хоча я роблю вистави, більше розраховані на дорослу аудиторію. Проте, приміром, виставу «Тіні забутих предків» в Одесі дуже часто відвідували школярі, ми робили для них спеціальні покази. Це був дуже важливий досвід.
Гадаю, після театральної постановки школярі краще розуміють історію з книжки, та й потім самі хочуть перечитати цей та інші твори. Тобто це все так чи інакше популяризація української літератури. Хочеться вірити, що вона завжди буде актуальною, потрібною. І ми будемо відкривати в ній якусь нову енергію, особисті для себе речі, надихатися й пірнати в неї все глибше.
Чи змінюється з часом сприйняття ваших вистав?
Театр – живе мистецтво, і це завжди миттєвість. Кожна вистава не може бути схожою на іншу, хоча й грають одні й ті самі актори у тих самих мізансценах. Це завжди якісь зміни, нові нюанси, тож, звісно, час дуже впливає і на вистави, і на їх сприйняття. У виставах, які йшли до 24 лютого 2022 року, після повномасштабного вторгнення зчитуються зовсім нові сенси, все по-іншому сприймається. І це природно – змінилися усі ми, і це не може не впливати на театр.
Вистава – живий організм, і вона піддається впливу часу, це треба усвідомлювати. Постановки, які ми робимо вже зараз, дуже відрізняються від попередніх не тільки за темами, а за енергією. Театру потрібно відчувати час і якось потрапляти в контекст сьогоднішнього глядача.
Яка, на вашу думку, головна таємниця успіху нової вистави «Конотопська відьма»? І яка тема провідна у цій постановці сьогодні?
Я дуже часто чую це запитання, і у мене немає на нього відповіді. Я просто хотів зробити виставу з хорошими акторами, хотів трішки змінити у ній стиль. У чудовій повісті Григорія Квітки-Основ’яненка є і гумор, і важливі повідомлення для нас, нащадків.
Для мене це вистава з передчуттям війни, наближенням якоїсь катастрофи, хоча історія запакована трохи в іншу, більш іронічну обгортку. Проте, на мою думку, вона несе певні важливі меседжі. Однак глядачі можуть цього і не зчитувати, сприймати її як комедію чи мюзикл.
Гадаю, що, так би мовити, секретом цієї вистави є те, що вона потрапила в глядача. Можливо, саме такої вистави сьогодні бракувало. Подібний попит також означає, що театр зараз потрібен людям, потрібен молоді.
Як ви оцінюєте сучасний стан та перспективи українського театру?
Український театр завжди перебуває у русі. Він різний і про різне, має величезну історію, яку потрібно шанувати й працювати з нею. Наш театр адаптується під різні періоди, в нього дуже великі перспективи. Гадаю, він тільки починає набирати обертів. Сподіваюся, що в українського театру чудове майбутнє. Хочеться, що він мав більше попиту не тільки в нашій країні, а й став помітним на мапі Європи, щоб ми мали багато запрошень на європейські фестивалі та показували свої вистави по всьому світу.
Для цього неодмінно потрібно багато працювати та поліпшувати театральну мову, якість вистав, вибирати правильні теми. Нам є над чим працювати. Але ми робимо це. Скільки працюю в театрі, то завжди відчував його розвиток і стрімкий рух уперед.|