Крістіна Нгуєн — українська письменниця, підприємиця та засновниця видавництва незвичайних історій «Біла сова». Популярна книга «Я покажу тобі Ріо» — її другий роман для дорослих, у якому авторка досліджує теми ізоляції, самотності, жорстокості суспільства та сили дружби. Редакція L’Officiel Online поговорила з Крістіною про психологічні прийоми, використані в романі, найконтроверсійніші його епізоди та значення «Я покажу тобі Ріо» для самої письменниці.
Ваша книга «Я покажу тобі Ріо» мало кого залишила байдужим та викликала неоднозначні реакції: хтось у захваті, а дехто звинуватив її у пропаганді педофілії. Як ви самі ставитесь до цього?
Я розумію, що кожен бачить світ через власну оптику, і читачі мають право на різні інтерпретації. Але важливо відрізняти особисті упередження від реального змісту книги. У романі немає жодного факту того, що це щось більше, ніж дружба. Це в першу чергу історія про двох самотніх людей, які знайшли підтримку одне в одному. Це історія про дружбу, і якщо хтось бачить у ній щось інше, це говорить не про книгу, а про оптику конкретного читача. І це сумний факт життя. Ми настільки звикли підозрювати будь-які відносини, які хоч якось відрізняються від нормотипових, що перестали вірити у дружбу.
У книзі є сцена, де Паша спостерігає за Нікою у бінокль, і деякі читачі сприйняли це як підглядання. Як ви бачите цей момент?
Тут варто зрозуміти те, що світ Паші обмежений власною квартирою, а його єдиний зв’язок із реальністю – це вікно. Він не підглядає, а спостерігає за життям, до якого не має доступу. Ніка — перша жива людина, яка його зацікавила. Спостерігати за нею - його спосіб взаємодіяти зі світом, на відстані, не виходячи за межі своєї безпечної зони. Наприклад, якщо дитина боїться виходити на вулицю й дивиться з вікна на інших дітей, чи назвемо ми це підгляданням? Ні, бо ми розуміємо, що це його спроба бути частиною світу. Так само й тут – це не про владу чи контроль, а про самотність і страх реального контакту.
Як ви бачите їхні стосунки? Чому ця дружба важлива для Паші?
Для Паші Ніка — це єдина людина, яка реально існує в його світі. Він живе у вигаданій реальності, не виходить із квартири, почувається непомітним. А тут з’являється Ніка — справжня, жива. І якщо для Ніки він — людина, яка просто слухає її, не завдаючи болю, то Ніка для нього – зв’язок із реальністю. Вона нагадує йому, що він існує, і це змінює все.
Здається, це історія про ізоляцію. Але про що вона насправді?
Для мене це історія про страх перед життям. Про те, як ми будуємо навколо себе стіни, які мали б захистити нас, але зрештою стають нашою в’язницею. Про те, як люди тікають від болю — хтось у вигадану реальність, хтось у жорстокість. І про головне питання: чи можна вибрати інше? Чи може людина, яка боїться життя, наважитися вийти за межі власних страхів?
Що означає Ріо в цій історії? Це просто мрія чи щось більше?
Ріо – це символ свободи, легкості, життя без меж. Це те, чого Паша не мав у реальності, тому створив у своїй голові. Ріо – це ілюзія, яка довго рятувала його. Але коли з’являється Ніка, він починає відчувати, що справжній світ може бути ціннішим за вигаданий.
Яка сцена у книзі для вас найважливіша?
Фінальна. Відмова від операції – це його вибір. Він приймає себе таким, яким є, навіть якщо це важко. Це момент, де стикаються два світи – вигаданий і реальний. І Паша робить вибір не на користь життя чи смерті, а на користь того, що для нього здається правдою.
У книзі постійно повторюється слово «Жирний». Чому ви вибрали такий прийом, адже він може дратувати читача?
Я хотіла, щоб читач відчув цю реальність так, як її відчуває сам герой – знову і знову, до дискомфорту. Якби я використала це слово лише раз чи двічі, воно не передало б його ваги та не дало б відчути, що означає для героя. Повторення — це свідомий літературний прийом, який створює ритм та відчуття тиску. Це не просто слово, а ярлик, що став частиною його існування. Його так називали, він так звик думати про себе, і це стало його внутрішнім голосом.
Але для тих, хто справді бачив його, він завжди був Пашею. Для Тіни. Для Ніки.
І для мене теж.