До дошки: знайомимось з п'ятіркою найкращих вчителів України

Интервью
13.10.2017
ПОДЕЛИТЬСЯ
Фіналісти премії Global Teacher Prize Ukraine
ПОДЕЛИТЬСЯ

Ми на L’Officiel Online знаємо, що краса є усюди – самі ж знаєте, що насправді вона в очах того, хто дивиться. Саме тому ми так старанно шукаємо цікаві історії та людей, які можуть їх розказати, людей, що надихають та повертають віру у людство в цілому.

Наш новий проект – саме про таких людей. За день до вручення премії Global Teacher Prize, “Нобелевської” премії для вчителів, п’ятеро фіналістів взяли участь у спеціальній зйомці для L’Officiel Online.

Серед них – Пауль Пшенічка, який за 47 років викладання фізики та астрономії випустив більш ніж 4000 учнів, Владислав Качур, який хотів би мати суперсилу, щоб вчителювати 24 години на добу та 7 днів тиждень, Наталя Гладких, тифлопедагог, що працює із дітьми із порушенням зору, Вікторія Биркович, яка мріє про дитячий будинок сімейного типу та Тетяна Веркалець, яка щоразу стає на бік учня та намагається захистити його.

Знайомтеся з ними ближче та визнайте: вчителі у нас в країні кльові. 

 

37 років
Вчителька історії у Полтавському навчально-виховному комплексі (ЗНЗ-ДНЗ) №16
Стаж: 15 років

 

Мій день починається зі сходом сонця. Встаю о пів на шосту, збираю чоловіка на роботу, а нас із донькою в школу, і йду на уроки. Ввечері, якщо вдається відпочити, люблю просто полежати у спокої і почитати, а як є сили, то вишиваю.

Якщо людина має гарні та міцні сімейні стосунки, то й поза межами родини зможе вибудувати здорове спілкування з соціумом. Я виросла в атмосфері батьківської любові і підтримки, тому вчу всіх дітей, що сім’я — це дуже важливо. 

Одного разу я прийшла зі школи з вибитим зубом. Батько був у щоці, але не ходив розбиратися, хто це зробив і чому. Наступного дня хтось інший вже приходив без зуба. Я завжди знаходила пригоди на свою голову, але й вміла сама за себе заступитися. 

Найщасливіший момент мого життя – народження доньки. Провести час із сім’єю – найкращий відпочинок. Дуже ціную, коли ми можемо навіть просто погуляти вулицею. 

Я дуже люблю солодощі – це моя слабкість, але й радість одночасно.

Мрію багато подорожувати, відкривати для себе хоча б одну країну на рік. Мрію, щоб моя донька виросла гідною людиною та була щасливою. Більшого мені не треба.

Якби я мала силу супермена, то облетіла б увесь світ просто для свого задоволення. Моя дитяча мрія стати космонавтом здійснилася б.

Мене дуже легко розчулити, і колеги кажуть, що діти цим часто користуються. Але щоб не сталося, я завжди стаю на бік дитини і намагаюся захистити її. Інколи аж занадто переймаюся. Мабуть, треба бути трохи суворішою. 

Не терплю приниження людської гідності: ні по відношенню до себе чи своєї родини, ні по відношенню до інших. Люди усі рівні і не мають права гнобити один одного за будь-якою ознакою: майновою, статевою, соціальною чи фінансовою.  

 

На Тетяні: сукня, Mango Violeta

 

29 років
Вчителька початкових класів у НВК «Ужгородський економічний ліцей, ЗОШ І-ІІ ступенів»
Стаж: 7 років

Мій день закінчується о першій-другій ночі: вранці школа, потім додому приготувати їсти, перевірити зошити, підготуватися до уроків. На вихідних я ходжу до громади ромів навчати дітей елементарному письму, читанню, допомагаю їм соціалізуватися. Щонеділі йдемо з чоловіком до церкви – це і є час, коли я відпочиваю.

Ціную в людях щирість, поважаю відвертість, доброзичливість та небайдужість до чужих проблем. Цього і навчаю своїх дітейМи так заклопотані своїми справами, що не помічаємо інших людей. Часто одягаємо маски і граємо нікому не потрібні ролі. 

Для мене найбільша цінність – це сім’я. Я знаю, як це її не мати. Ми з сестрою виросли з бабусею, бо мама влаштовувала своє особисте життя. Але завжди, коли вона приїжджала, найбільша радість була обійнятися. Щоразу, коли чули шум машини, вибігали на вулицю, сподіваючись, що це мама.

Найрадісніший спогад із дитинства — коли мені подарували першу ляльку. Вона була вища за мене, я спала з нею і ні на хвилинку не могла розлучитися.

Коли я вступила в інститут, це був переломний момент мого життя. Дуже важко дитині з села без підтримки батьків переїхати в місто: не так одягнутий, не знаєш, як себе правильно поводити. Але я закінчила виш і здійснила свою мрію — стала вчителем. Своїм прикладом я довела, що не треба здаватися і опускати руки — тільки власні зусилля мають значення.

Люблю бути на природі, дивитися в небо, думати про вічне та насолоджуватися красою. Дуже хочу подорожувати, хоч зараз немає такої можливості.

Я дуже емоційна. Раптом що — одразу плачу. Якісь погані новини — плачу, хороші — теж плачу. Хотілося б бути стійкішою.

Найстрашніша річ у світі — зрада. Принципам, цінностям, близькій людині, Богу.

Якби я була супергероєм, я б зробила так, щоб у світі було більше добра.

У мене є мрія. Хочу взяти дітей на виховання. Люди говорять, що деякі створюють будинки сімейного типу для власних потреб, щоб збагатитися. Але я хочу віддавати свою любов дітям, бо знаю, як важко було мені.

 

На Вікторії: костюм, Artem Klimchuk, берет, Covernumberone

 

29 років
Тифлопедагог (працює з дітьми, що мають порушення зору) у київській спеціальній загальноосвітній школі «Надія»
Стаж: 10 років

У мене дві роботи: спочатку школа, а потім центр реабілітації для дітей з порушенням розвитку. Ввечері я приходжу додому та дописую дисертацію — і так щодня. Але мені подобається такий ритм.

Я мрію реалізувати інклюзивну освіту для дітей з особливими потребами в Україні. Зараз діти з інвалідністю знаходяться поза межами суспільства: вони закінчують спеціальні навчальні заклади, а далі їм нікуди йти. Я хочу, щоб вони стали «видимими» та корисними і для людей, і для держави. Мене обурює, коли говорять, що такі діти нічого не можуть.

Всі думають, що я сильна, а я приходжу додому і плачу. Часом, коли навантаження в роботі або нові діти зі складними порушенням, моя психіка не витримує.

Моє хобі – танці. Я ходжу на танцювальну рухову терапію і відриваюся. У мене дуже важка професія, і якщо я не буду відновлюватися, то не зможу працювати.

Мені 10 років і я ставлю свій перший танець у шкільній виставі. Сільський клуб, хореографа немає, є тільки одна вчителька-ентузіаст, музичний центр із колонками і я, повна сил і бажання навчитися танцювати. Ми разом довго розучуємо якісь рухи і врешті-решт виходить щось схоже на танець. А потім ми святкуємо наш тріумф у мене вдома з тим самим музичним центром і дуже щасливі від того. Цей момент мені дуже запам’ятався. Виявилося, що для щастя треба так мало: просто робити те, що дуже хочеться. 

Найкращим учителем був мій дідусь, хоч я його ніколи не бачила: він помер раніше, ніж я народилася. Мама та бабуся розповідали мені, як офіцер, який пройшов Другу світову війну, виходив на вулицю і збирав навколо себе дітей та грав годинами на балалайці. Діти любили його і слухали завжди мов зачаровані. Я уявляла собі ці картини і тільки згодом зрозуміла, що саме вони надихнули мене на викладання.

Я не хочу, щоб люди покидали справу свого життя. Хочу, щоб вони йшли далі попри всі падіння і «розбиті коліна». Пам’ятаю, на випускному в 11-му класі директорка сказала про мене: «Це та дитина, яка впала, піднялася і пішла далі». Ці слова досі підтримують мене у важких ситуаціях.

Найяскравіші моменти мого життя — це обійми моєї мами. Вона живе у Донецькій області, і ми рідко бачимось, але забрати її зараз я не можу.

Найбільше у світі я боюся самотності.

 

На Наталі: сукня, Lake Studio

31 рік
Учитель англійської та німецької мов у Навчально-виховному комплексі: загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів - гімназії №6 (м. Вінниця)
Стаж: 9 років

 

«Дякую, Боже, за новий прекрасний день», – кажу я, прокидаючись о 7:00. Перебираю у своїй вчительській голові думки – «Що я мав принести Миколці?», «Треба підготувати додатковий матеріал Оленці з 5-го класу» – поспіхом снідаю і біжу до школи. Хотів би сказати, що я роблю зарядку щодня, але це не так. Мій день триває десь до сьомої вечора, бо маю 27 годин уроків (півтори ставки) та заняття з дітьми з особливими потребами.  

Відпочинок на дивані – це не про мене. На вихідних завжди зустрічаюся з друзями, і ми разом обговорюємо спільні проекти. Я ініціював волонтерський рух у Вінниці, і ми допомагаємо онкохворим дітям, сиротам, часто відвідуємо будинки престарілих, влаштовуємо благодійні ярмарки.

На першому місці у моєму житті родина. Намагаюся підтримувати її і приділяти свій час. Ми довго жили у скруті, і це об’єднало нашу сім’ю. 

Пригадую нашу собаку Джину, стафордширського тер’єра, і як ми взимку з молодшими братами давали їй в зуби мотузку, прив’язану до саней, щоб вона катала нас по снігу. Ми переверталися, падали, сміялися і дуріли — це найяскравіший епізод мого дитинства. Зараз мені дуже не вистачає спілкування з братами: один служить у Львові, другий у Хмельницькому. Найважчий момент ми пережили, коли середній брат, 24-річний Назарій, служив у зоні АТО. 

У мене своя аудіотека і улюблена музика під кожну справу: наприклад, коли писав дипломну роботу, слухав «4 пори року» Вівальді, а героїчна хорова музика Two Steps From Hell драйвила мене під час підготовки до Global Teacher Prize Ukraine.

Я дуже рідко буваю задоволений собою. Відкладаю все на останній момент, але, як не дивно, мої найшаленіші ідеї народжуються у ніч перед дедлайном. 

У мене є улюблена футболка (сувенір за участь у міжнародній освітній програмі Erasmus +) із написом «My superpower is teaching. What is yours?» («Моя суперсила – вчителювання. А яка ваша?»). Тому якби я був суперменом, я б учителював 24/7.

Я щасливий, коли відчуваю, що корисний. Я зрозумів, що знаходжусь на своєму місці, коли до мене підійшла учениця і подякувала за розмову. А я тоді тільки вислухав і сказав добре слово – вчинив так, як вчинила б кожна нормальна людина. 

Не можу прийняти зраду і байдужість. Остання – цілком неможлива річ у моїй професії.

Мені вже 31 рік і я мрію мати свою родину, дружину, дітей, і дарувати їм свою любов та турботу.

 

На Владиславі: сорочка, Pedro del Hierro, костюм, власність героя 

71 рік
Вчитель фізики та астрономії у Чернівецькому ліцеї №1
Стаж: 47 років

 

Мій день виглядає дуже просто: я прокидаюся о 5:00, роблю зарядку, щоб бути у формі, і йду у школу. Після уроків, як у фігурному катанні, є і довільна програма — у науковому товаристві «Квазар». Тут мої діти щодня працюють над реальними питаннями, бо фізика скрізь. Наприклад, звідки світло у лампі? Чому вдень небо блакитне, а вночі – чорне: хто його «фарбує» вдень і завішує вночі? Ми працюємо над тим, що цікаво дітям у першу чергу, а також над тим, щоб люди не були дикими і відрізняли астрономію від астрології, розуміли, звідки береться світло, і не боялися сонячного затемнення. 

Відпочивати я не вмію, просто переключаюся на різні види діяльності. Мені приносить задоволення писати шкільні підручники, хоча це і марудна справа, яка потребує близько року часу і постійних правок. Люблю музику, можу пограти на піаніно Моцарта. Люблю збирати гриби і ходити в гори.

Найяскравіший спогад із дитинства, коли мені чотирирічному подарували лижі. Ми поїхали у ліс всією сім’єю і сусідами, де мене просто поставили на лижі і спустили з гори. Це був великий стрес, але з тих пір я катаюся і знаю, що неможливе можливе.

Моя найперша цінність — людське життя. Друга — свобода. Одні люди завжди хочуть загнати інших у рабство. Все відбувається непомітно: спочатку ми просто толеруємо поганого керівника, а потім і президента, як то було з Януковичем. Радянська система дуже покалічила людей, тому треба по краплях вичавлювати з себе раба.

Я щасливий, коли відчуваю, що мій життєвий план виконується. Я довго не розумів вислів «Боротися та шукати, знайти та не здаватися» з роману «Два капітани» Валентина Катаєва, але тепер знаю, що «не здаватися» значить знову і знову ставити перед собою нову мету і рухатися до неї.

У мене дуже багато мрій. Перша — знайти таку суму грошей, щоб створити лабораторію світового рівня для дітей, а це 250 мільйонів доларів! Ще я хочу, щоб мені та дітям не треба було думати про дорогі перельоти на конференції у Сінгапур чи на Балі, та мрію повезти учнів у кращі технічні музеї Європи. Мрію ще про обсерваторію у центрі міста, куди могли б приходити усі охочі.

Я дуже боюся дурних людей, бо їхні дії неможливо передбачити.

Собі 15-річному я би побажав сьогоднішній розум. Підлітком робив багато дурощів, а краще б учився та працював над собою.

Люблю відкладати справи на завтра: прокрастинація – це моя найбільша слабкість, яка мені страшенно заважає.

Якби я був суперменом, я би полетів на Марс, потім на Титан, а потім зігнув би простір у дугу і полетів би в іншу частину космосу, щоб подивитися, як там.

 

На Паулі: гольф та піджак Pedro del Hierro

 

Над зйомкою працювали:

Фото: Ярослав Бугаєв
Стиль: Євгенія Скварська
Асистент стиліста: Ярославна Бондаренко
Продюсер: Діана Мельнікова

ПОДЕЛИТЬСЯ
На сайте доступны аудиозаписи статей, подкасты и рекомендации стилистов в аудио-формате. Такие материалы отмечены соответствующим знаком(слева).