В 2015 ми з Марком Лівіним запустили флешмоб #bookchallenge_ua, метою якого було заохотити людей читати більше книжок. Просто поставивши собі задачу прочитати по 200 книг за рік і розповідаючи про це публічно, ми залучили більше 5 тисяч постійних і сотні тисяч ситуативних учасників і загалом охопили більше трьох мільйонів унікальних користувачів українського Інтернету. Найбільшим челенджем в цій історії для мене стало те, що більше половини свого читацького року я провела за кордоном, зокрема майже чотири місяці – безперервно. Возити з собою українські книжки з розрахунку 5 штук на тиждень було б звитяжним вчинком, достойним окремого хештегу. Я вирішила обійтися без цього.
Так шляхетна мета привела мене на слизьку стежину пошуку українських електронних книг в Інтернеті. Чотири сайти та один мобільний оператор готові були продати мені їх на різних засадах – хтось поштучно, хтось за передплату. Я спробувала все. Щоби не опускатися до неприємних подробиць, скажу, що дочитати до кінця в такий спосіб мені вдалося три книжки. Завантажені в спеціально встановлені додатки файли зникали, передоплачені книжки закінчувалися за 10 сторінок до реального кінця, куплені онлайн примірники скачувалися в форматі, котрий не відкривається, чи в форматі, якого взагалі не існує, чи не скачувалися. Гроші з картки списувалися з якимись нереальними складнощами, транзакції проводили з айпі-адрес в неймовірних країнах, але суми були номінальні, а нерви заспокоювали сіцилійські пляжі чи віденські музеї, тому я змирилася і зробила, як могла: написала знайомим видавцям і попросила в них PDF-файли. Мені ніхто не відмовив, а я, в свою чергу, жоден з цих файлів не розповсюдила нікуди поза собою.
І ось два роки по тому я випадково винесла на публічне обговорення телеграм-канал, який публікує український книжковий контент, захищений копірайтом. Серед 1500 підписників проводився краудфандинг – по 5-10 грн люди збирали, щоби купити електронний примірник обраної книги та викласти її в відкритий доступ. Символічно, що першою книжкою, яку виклав піратський канал, була «Економіка. Інструкція з використання» корейського фахівця Ха-Юн Чанґа; там на пальцях пояснюють, як попит та обсяг продажів піднімають ринок, а від цього залежить ВВП і життя особисто кожного.
Спочатку завдяки публічному обговоренню і статтям на тему кількість підписників каналу зросла з 1,5 тисяч до 2,5 тисяч за день, і його модератори почули за собою силу і з великою кількістю граматичних помилок стали погрожувати правовласникам, журналістам і юристам, які включилися в процес. Та за два дні канал, звісно, закрили за copyright violation, бота, якого створили модератори каналу, щоби роздавати примірники краденого контенту всім, хто надішле запит, видалили, люди, які скидалися для купівлі книжок, почали хто лайкою, а хто благально, - просити видалити скріншоти з їхніми особистими даними, а керманич всієї історії Максим, котрий стверджував, що за телеграм-каналом стоїть ціла організація з своїми цілями та задачами, яку він фінансує, - видалився з соцмереж і зник, тому що в країні, в якій він живе і працює в невеличкій компанії таксі, за таку діяльність, котру він сам підтвердив своїми словами, передбачена цілком конкретна адміністративна і в окремих випадках кримінальна відповідальність. Просто люди забули, що Інтернет уже нікому не дає залишатися анонімним, гугл знає про нас більше, ніж ми б хотіли, всі на світі досяжні через шість (п’ять? три?) рукостискань і за свої дії так чи так доводиться відповідати напряму.
І півтори, і дві з половиною тисячі – навіть на фоні кількості читачів на українському ринку це цифра, що прямує до нуля і дуже близько до нього знаходиться. Не сталося нічого суттєвого в масштабах всесвіту ані з появою цього каналу, ані з його закриттям. Однак ситуація дозволила артикулювати три серйозні проблеми:
По-перше, ніхто насправді точно не знає, де починається і закінчується копірайт і на що він розповсюджується з того, що лежить під кожним кущем в Інтернеті без реєстрації та СМС.
По-друге, велика кількість українців думає, що все, що їм здається задорого і що не можна взяти в руки і, приміром, зважити, вони мають право отримати безкоштовно. I готові це право обстоювати, бо, на їх думку, на створення копій фільмів, треків, книг чи програм ніхто не витрачає грошей і вони, отже, нікого не обкрадають: мовляв, вони не вилучають об’єкт у власника, а просто беруть собі ще один такий же, і власник лишається з чим був, нікого не окрадено і все окей.
По-третє, українського контенту обмаль, а ресурсів, які зручно, надійно, доступно та легально його розповсюджують, – ще менше. Про книжки я вам уже розповіла, а те, як я намагалася легально передивитися онлайн нагороджений в Каннах фільм «Плем’я», потягне на окрему історію. Це стимулює ходити за цим контентом на ресурси, які розповсюджують його нелегально, іноді такий вихід не просто найзручніший, а єдиний.
Інтернет і контент в ньому існують в нашому житті порівняно нещодавно – і я говорю тут не лише про пострадянський простір, а про весь світ. Відповідно, правила поведінки з цими речима ще не до кінця виробилися, а ті, що виробилися, – не вкорінилися. 2014 року 51 % дорослих і 72 % підлітків з ЄС користувалися нелегальним контентом. Українців ніхто не досліджував, але, думаю, ця цифра буде 100 %. Часто, коли я качаю ноти для фортепіано, я навіть не знаю, чи легально вони розміщені на ресурсі, який здався мені найбільш зручним. Фільм «Плем’я» теж гуглиться дуже легко, і я не уявляю, звідки він взявся на тих сайтах, де він є, на яких засадах його можна подивитися онлайн.
Музика, серіали, програмне забезпечення – всі ми знаємо, де беруть ці речі, ми часто користуємося ними, навіть не замислюючись, що це – продукт чиєїсь праці і за користування ним потрібно заплатити. А мали би.
Про книжки українські видавці кажуть чесно: електронних книг нема і не буде, тому що їх неможливо продати – вони одразу опиняються в відкритому доступі. Крім того, переважна більшість читачів щиро не розуміє, чому потрібно платити за книжку, на яку не витратили паперу, обурюються, сердяться на видавця. В потоці різних опіній стосовно закриття телеграм-каналу хтось навіть написав, що коли правовласник вимагає коштів за кожну електронну копію книжки, то це якби виробник дивану вимагав платити за кожен раз, коли на нього сідають. Це свідчить про глибоке нерозуміння того, що таке авторське право і оце нематеріальне право власності – на слова, на зображення, на звук, на картинку, на переклад, на редагування, верстку і макетування тощо. Можна взяти в руки редагування? Ні. Значить, і платити за нього не треба.
Викорінити це, здається, не можна ніяк. Система ставлень ще формується, чинне законодавство є, і я завжди за те, щоби на нього зважати, але багато хто вважає його застарілим і недосконалим – мережа і контент в ній розвиваються швидше, ніж їх поведінку регулюють законодавчо.
Навіть в країнах, де за легальністю розповсюдження контенту, який має право- чи просто власників, дійсно слідкують, люди знаходять способи користуватися торентами. Можливості мережі і варіації способів користування майже безмежні.
Але можна змінити ставлення до чужої праці і необхідності за неї платити. І забезпечити зручний і зрозумілий спосіб придбати те, що звикли «брати так». Коли в буденне мислення проросте розуміння, що купувати – логічніше, ніж брати, всі від цього виграють. Мені здається, робити це – варто.