Десятою книжкою Наталки Сняданко став роман «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма». Естетична історія члена імператорської родини Габсбургів — Вільгельма, в Україні відомого як керівник стрілецької сотні Василь Вишиваний. На написання роману авторку наштовхнув австрійський режисер, що попросив написати сценарій для документального фільму про ерцгерцога. Зараз кіно вже знімається, навіть спільно австрійцями та українцями. Але окрім сценарію Наталка Сняданко вирішила написати ще й роман. До речі, уже в цій історії ерцгерцога Вільгельма важко назвати головним героєм. Тут важливішими постають жінки та місця, особливо львівські.
Але це не обов'язково той очікуваний Львів, що хоче з'явитися в уяві читача заздалегідь: з пляцками, кавою і традиційною надмірністю. Окрім габсбурзького походження, вишуканих імператорських смаків і нетрадиційної орієнтації Вишиваного, авторка описує, за що особа з такими вподобаннями могла полюбити Львів, Україну, інший, неоднозначний побут і навіть жінок, з якими хочеться мати спільну справу. Ми поговорили з Наталкою Сняданко про це, гуляючи різними львівськими місцями, описаними у романі.
Про роман «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма»
Софія (одна з головних героїнь роману) — вигадана, тому її образ цілісний. Така, як дома, — така і на публіці. Це дуже нехарактерно для львівської ментальності. Львівська ментальність закрита і провінційна в тому, що старається ліпити свій зовнішній образ. При тому, напевно, розуміє, що він виглядає нещиро, але так прийнято. І це не є пережитком тільки радянським. Тут ще має вплив релігійний дорадянський консерватизм.
У романі Софія не була консервативною греко-католичкою, якою би вона, швидше за все, дійсно мала вирости у Львові. В її образі мені хотілося поєднати протилежності. Це жінка, яка надихає, знає традиції, має смак та водночас є раціональною і мудрою. Такої бабусі Софії у мене не було, тому я її собі придумала. Мені цього бракує у багатьох поколіннях. Це наш такий традиційний шлях: все, що ми маємо здобувати дома, механізми формування психологічних стосунків, реляцій між поколіннями — переважно в нас усіх формуються якось викривлено. Найчастіше ми навіть не знаємо батьків своїх прадідів, не говорячи вже про побут їхніх стосунків.
Я теж читала відгуки на «Охайні прописи», де пишуть, буцімто навіщо це потрібно — в історичному романі писати про побут. Тобто література, яка хоче говорити про щось серйозне, не має права опускатися до дрібниць, неважливостей і так далі. Це теж знецінення так званої жіночої сфери існування. І це теж є причиною відсутності в українській літературі жіночої мемуаристики. Або коли ми читаємо їхні мемуари, то в гендерному колі питань це дуже традиційний, консервативний світогляд. Жінки, які все життя реалізовувалися всупереч тиску, перші, хто цей тиск підтримують. Тобто страшенно розвинена мізогінія (жінконенависництво), як і в ставленні до себе, так і в ставленні до інших. По суті, у їхніх мемуарах можна прочитати про національні ідеї, але і про те, що горілка та махорка (для чоловічих потреб) завжди важливіші за прокладки й інші жіночі речі такого типу. Це психологічна, інтелектуальна й побутова самоцензура. Мене вона страшенно вражала у процесі дослідження матеріалів для книжки, і що ще важливіше, взагалі в житті.
В «Охайних прописах» не так багато мого досвіду особистого. Тут йшлося про реконструкцію спільної пам’яті, тяглого нормального сімейного виховання, свого естетичного різного Львова, з його поляками, українцями та євреями. Мені хотілося відчути себе вдома, у своїй історії. Спроба уявити, що от я виросла у такій родині, де багато збереглося, хоча й багато пошкодилося. Але складова сімейної пам’яті є менш спотвореною, а більшим є зв’язок із тим хорошим, що має традиція, з тим правильним і природним.
Про гендерний дисбаланс
Гендерний дисбаланс шкодить не тільки жінці. Він шкодить обом. Традиційні ролі, очевидно, не можуть підходити всім. Західний консерватизм є чіткішим. Якась несвобода жінки закінчується у момент, коли вона виходить з дому і починає працювати. В нас, натомість, ще завдяки радянській складовій, яка є спільною не тільки для України й усіх її регіонів, є так званий, трохи інший вид гендерного дисбалансу. Декларативно жінка є рівною з чоловіком: жінка має право працювати. Але всіх інших обов’язків ніхто в неї не забирає. Тобто жінка, яка працює, — це нормально і навіть добре. Проте вся домашня робота абсолютно автоматично залишається на ній: виховання дітей, менеджмент сімейного життя — абсолютно жіноча справа.
Відтак, до школи на батьківські збори приходять дуже мало чоловіків, а ще менше серед них можуть дати відповіді на певні практичні питання, стежити за оцінками та збирати дітей до школи. Такі випадки, звісно, є. Коли є люди із середовища освіченого, яке їздить, буває за кордоном, читає не тільки українською і російською, відповідно спілкується з людьми, то швидше ці процеси відбуваються. Але, наприклад, мого сина в школі запитували, чи з його мамою все гаразд, бо зазвичай за ним приходить тато.
Я дуже добре помічаю, як розмовляють зі своїми дітьми мої однолітки, наприклад, німкені. Вони це роблять абсолютно просто, спокійно й інтуїтивно. Ті ж форми, які інтуїтивно вириваються в мене, є дуже авторитарними, недієвими, абсолютно такими, що ніяк мені не допомагають. Це і є той багаж з дитинства, домашнього, шкільного, університетського. Вміння реагувати нормально, так, щоб вести до діалогу, а не до конфлікту, є базовим вмінням, якого страшенно бракує. Дуже важко в дорослому віці навчитися цьому, практично неможливо. Все одно постійно реагуємо спонтанно, інтуїтивно.
Про специфічне сприйняття жіночого образу на Галичині
Більш консервативний регіон у ставленні до жінки, ніж Галичина, складно знайти. Львівська пані — це міфологізований образ. Тут його дуже часто люблять і прагнуть показувати. Але за цим бездоганним міфічним образом завжди вишуканої та елегантної галичанки ховається інший — приватний. Тобто, по суті, це одразу два образи. Один є публічним, а другий — домашнім. Справа в тому, що ми можемо довідатися про другий, що є за публічним. Де маємо цензуру, а де — образ, який відповідає очікуванням.
Це страшенно нам шкодить, тому що процес зміни ставлення до жінки все повільніше і більш неохоче відбувається. Наприклад, зараз Різдво, і про що будуть питати публічних чоловіків і жінок? Ніхто ж не питатиме в нашого мера, як він варить кутю. Але я абсолютно припускаю, що жінок, які займають аналогічні посади, про це будуть запитувати.
Ось і є елемент глибокого консерватизму. Це ідеалізована галицька ментальність, яку ми всі тут так любимо. Знаємо з книг, до того ж не тільки українських, а й польських і австрійських. Уся література на галицьку тематику має ідеалізований образ жінки, в якому жінки, насправді, немає. Натомість є жінки-схеми: натхненниці, соратниці, прикраси, оздоби. Але їх самих як повноцінних особистостей, зі своїми пріоритетами, поглядами, світоглядами — їх немає. Немає у публічному просторі, літературі, але вони є в житті.
Теж часто, коли ми зустрічаємо успішну постать жінки, яка чогось досягла у бізнесі, політиці, де завгодно, ми бачимо, як наполегливо вона намагається уникати слова «феміністка». Як наголошує на тому, що також має сім'ю. Бо має почуття провини. Бо ж попри те, що має сім'ю, дозволяє собі таке глупство, як своя кар'єра, тобто самореалізація. Я абсолютно розумію, чого жінки так роблять. Вони шукають успішного сценарію. Сценарію, який не буде їх змушувати весь час почуватися винними.
