Что: Діалоги: «Ми різні — ми рівні». Платформа рівних можливостей. Діалог перший. Тема: «Діти, яких немає, або Що ми знаємо про інклюзію»
Где: «Мыстецкий Арсенал»
Почему: потому что на встрече спикеры обсуждали, как можно сделать большой город более комфортным для всех. Потому что целью диалога являлось создание интернет-платформы для обсуждения актуальной проблематики. Потому что, пока взрослые решали сложные вопросы, дети пили чай, ели печенье и увлекательно проводили время на специально созданной площадке «Мыстецкого Арсенала».
Даша Заривная, шеф-редактор L’Officiel Online
Ми зібралися в рамках проекту діалогів «Ми різні — ми рівні» на платформі рівних можливостей, і сьогодні у нас перший діалог у серії діалогів, які будуть відбуватися в найближчому часі, називається він наступним чином: «Діти, яких немає, або Що ми знаємо про інклюзію». Інклюзія — це тема нашої сьогоднішньої бесіди, і зібралось тут багато людей, які мають що сказати, мають думки, якими хочуть поділитися.
Основна мета всього цього заходу — це звичайно об’єднати зусилля організаторів та створити певну платформу для обговорювання даної проблематики, подумати, яким чином ідеї, думки та рішення можуть бути втілені в життя, і формування прогресивних поглядів на ставлення суспільства до дітей з інвалідністю. Власне, у кожного зі спікерів сьогоднішнього нашого заходу буде три хвилини для того, щоб сформулювати свої думки з наступних трьох тез: перша — це інклюзія, очікування та реальність, друга – це формування сприятливого навколишнього середовища для людей з інвалідністю, і третя – це світовий досвід. Буде добре, якщо на прикладах світового досвіду ми зможемо напрацювати певні рішення, які можна екстраполювати на Київ та на наше середовище.
Десь три тижні тому на нашому сайті вийшов проект, ініційований письменницею Катериною Бабкіною. На жаль, її зараз немає, але це була її ідея. Ми зробили модну зйомку з дітьми-аутистами. Вона була зроблена по всіх канонах глянцевого видання, це були діти – Єва, Максим, Єремія, Матвій. Я дуже зраділа тому, що цей матеріал став найбільш клікабельним, найбільш відвідуваним за останній рік на нашому сайті. Коли матеріал про дітей-аутистів виходить, наприклад, на «Українській Правді» в розділі «Життя», скоріше за все, його побачать ті люди, які в цій темі розбираються, вони цим цікавляться. А тут стало очевидним, що сьогодні люди втомлені від політики та від матеріальних питань, їм хочеться більше соціальних історій.
Олеся Островська, генеральний директор НКММК «Мистецький Арсенал»
Ми би хотіли, щоб «Арсенал» був приязним до абсолютно різноманітних аудиторій, нікого не виключаючи, наскільки це можливо. Друга причина, чому ми хочемо сьогодні говорити про інклюзію, або про дітей з особливими потребами, — це власне фокус на проблемах, ми злегка хочемо на цьому сфокусуватися, на проблемах, котрі тривожать сьогодні українське суспільство. Майже все, що ми намагаємося зараз робити, пов’язано з такими тривожними питаннями.
Олеся Яскевич, керівник ГО «Бачити серцем»
Мы не делим детей на «такой — не такой, а этот чуть-чуть не такой»… Мы хотим, чтобы все дети имели возможность быть вместе. Когда у одного ребенка помимо основного заболевания, например ДЦП, есть еще эпилепсия, слепота, умственная отсталость, то эти дети, как правило, выключены вообще из социума. Они не ходят в школу, максимум, что может предложить школа, — это индивидуальное обучение, два раза в неделю к ним приходит учитель. Все остальное время ребенок сидит дома с мамой.
Вот даже сейчас, если вы обратили внимание, у нас проходит мастер-класс. На мастер-класс мы не звали детей с инвалидностью или обычных детей, мы звали ВСЕХ детей. Даже если ребенок может просто сжать или помять бумагу, он уже часть этого процесса.
И еще очень важно, для меня как для мамы, чтобы у меня был выбор. У нас, у родителей, у кого достаточно сложные дети, у нас нет выбора. Нет выбора – куда я могу пойти с ребенком, нет выбора у моего ребенка – может он пойти в театр, на каток или еще куда-нибудь, потому что там нет условий, и я не говорю сейчас о доступности, я говорю про ментальное отношение к детям.
Недавно был такой яркий случай: мы ехали с Матвеем в метро, он ехал с длинной тростью, потому что незрячий, и девушка сидела напротив, смотрела-смотрела и потом сказала мне: «Навіщо ти його народила? Ну навіщо ти його народила!? Ти будеш мучатися, він буде мучаться!». И это в Киеве в 2016 году! Надо менять такое отношение. И это притом что у Матвея нет отличия внешнего от других детей. Я знаю достаточно дикие истории, когда родители не имели возможности гулять днем с ребенком, потому что физически он отличался, и они гуляли ночью или уезжали гулять куда-то за город. Это не потому, чтобы напугать, это действительность, с которой мы сталкиваемся, выходя на улицу.
Олексій Краснощоков, голова ГО «Підмога_info», громадський діяч
Наша організація в основному працює з бійцями АТО, які втратили кінцівки, ми займаємося питаннями протезування. Пізніше дійсно побачили – це велика психологічна травма для людини, і ми зрозуміли те, що наше місто і взагалі українські міста не пристосовані для людей з інвалідністю.
Було дуже багато розмірковувань стосовно того, як спілкуватися з людиною з інвалідністю. А як з людиною взагалі спілкуватися? Вибачте, яке ми питання зараз ставимо? Так само, як з усіма, тобто це взагалі не проблема. Коли ми починаємо задавати питання, як спілкуватися з людиною з інвалідністю, ми вже її відокремлюємо від суспільства. І саме тому потім хлопці, які втрачають руки, ноги, думають: «Я не такий, як всі, я не можу навчатися, я не можу працювати, в мене будуть проблеми, до мене буде ставлення не таке, як до всіх інших». Саме цим ми створюємо ще один додатковий бар’єр.
