"Я допомагаю": Волонтери з різних міст України розповідають про свої дії під час війни

Інтерв'ю
09.03.2022
ПОДІЛИТИСЯ
Серія матеріалів про українських волонтерів
ПОДІЛИТИСЯ

Мільйони людей по всій Україні залишились у своїх містах чи поїхали до інших, аби бути корисними й допомагати. Що саме вони роблять і як стають воїнами без зброї в руках, ми розповімо в нашій серії матеріалів про волонтерів. Ми поставили кожному з них всього три питання: "Як ви допомагаєте?", "Як проходить ваш день?", "Чому вирішили лишитись в Україні?"

Оля Сидоріна-Вілкінс, зараз допомагає у Львові

Наразі моя робота в основному координаційна. Хтось щось шукає або потребує. Я долучаюсь до пошуку і з‘єдную людей, які можуть одне одному допомогти. Наприклад, сьогодні вранці треба було знайти когось, хто зможе забрати новонароджене немовля з бомбосховища в Києві й евакуювати з міста. Я пишу цей коментар одразу після того, як мій чоловік знайшов водія. Також беру участь в ініціативах з інформаційної протидії, які робить моя компанія. Команда працює за трьома тематичними напрямками: підтримка моралі, інформування міжнародної спільноти про події та можливості допомогти, розповсюдження антипутінської риторики на російських сайтах. В кожному напрямку — кросфункціональні команди: райтери, дизайнери, маркетологи, розробники.

Ми також зробили сповіщення для всіх наших російських і білоруських клієнтів із правдивою інформацією, за що були заборонені Роскомнаглядом (поки пишу, приходять пуші про ракетні атаки на Київ). Я намагаюсь збирати потреби, теми та креативи з інших волонтерських чатів та передавати в нашу команду для розповсюдження. Мій чоловік-іноземець збирає гроші на закупівлю амуніції для українського війська і багато спілкується з пресою для розповсюдження інформації про те, що відбувається в Україні й чому це стосується кожного. З невіртуальних активностей: ми з чоловіком перевезли мати з дитиною через кордон у Варшаву. Також підібрали пасажирів на шляху назад, в Україну.

Кожного дня прокидаюсь після короткого сну, цілую чоловіка й одразу беру телефон. Перевіряю новини й чати. Вже є якісь нагальні потреби, з якими я намагаюсь допомогти. Я сиджу на нашому надувному матраці, на підлозі красивого офісу, де нам дали прихисток друзі, ще декілька годин, бо не можу відірватися від повідомлень. Ближче до обіду, я розумію, котра година і як на мене чекає мій пес. Снідаю. Веду собаку на коротку прогулянку, в форматі воєнного часу. Мені здається, він розуміє, ніколи не жаліється. Потім я повертаюсь додому і до повідомлень. Крім волонтерства, я намагаюсь повертатися і повертати мою команду до роботи й наших задач. Бізнес має працювати, аби фінансово допомагати армії та підтримувати економіку країни. Я продовжую роботу до самого вечора. За 30 хвилин до комендантського часу я вигулюю пса. Потім щось їм і повертаюсь до повідомлень. Я засинаю приблизно о 2 ночі.

Коли ми лише думали про те, що війна може початись, ми проговорили з чоловіком, що хочемо лишитись в Києві, хай там що. Але коли місто почали бомбити, нас накрило потужною хвилею адреналіну, ми взяли собаку, якісь речі й сіли в авто. Ми їхали на захід, не маючи чіткого плану. Коли шок минув, я думала тільки про те, щоб повернутись, але не могла прийняти це рішення. В результаті ми доїхали до Берліну, тому що там живуть родичі мого чоловіка, є де зупинитись. Але знаходитись там, коли рідну країну розривають кровожерливі зомбі, було просто нестерпно. Серцем здавалося, що чим більше людей покинуть Україну, тим вона слабше.

Хоча розумію, що, якщо я не воюю зі зброєю в руках, тоді моя присутність в країні мало що вирішує. Мабуть, це щось тваринне, щось, що у крові. Прадавній поклик. Тож ми зібрали речі й на наступний день поїхали назад, в Україну. На кордоні в нашому напрямку було лише 3 машини. На задньому вікні автівки перед нами, пальцем по тонкому шару пилу було написано: "Додому". Я відчувала жах і щастя.

Максим Плєва, зараз у Києві 

Мене звуть Максим, ми з моїм другом Олександром Дорошенком не покинули місто, бо були хворі на ковід, а потім вже вирішили, що бігти немає куди та й тікати з Києва також немає сенсу. Ми вдвох на електровелосипедах зробили доставку ліків для волонтерської організації. Запропонували свою допомогу на постійній основі, та вони вже були укомплектовані персоналом. Наступного дня, це було 27 лютого, я зрозумів, що більшість волонтерських організацій у нашому місті більше зосереджені на допомозі ЗСУ та ТРО, а пенсіонери та діти лишаються в більшості випадків без допомоги. Написав кільком друзям і за годину зібрав перші 4000 грн. Поїхали до найближчого великого супермаркету та закупили продуктів. В різних групах в телеграмі відслідковував інформацію, кому в моєму районі, з людей похилого віку, інвалідів, дітей, потрібна допомога. Так ми роздали перші 7 пайків допомоги. Кошти надалі почали шукати вже й наші знайомі, через поширення в інстаграмі та телеграмі. 

Дуже велику кількість продуктів передали в один мікрорайон на околиці міста. Скажу чесно, хвилювався, що можуть бути шахраї, але за кілька годин вони надіслали мені фотозвіт, як роздають їжу родинам з малими дітьми. 

Мій день починається зі сніданку (посміхається), а потім — до супермаркету, відстояти чергу та закупити харчів. Потім — формування пайків та розвезення. Робимо все вдвох на своїх електровелосипедах та з кур’єрськими рюкзаками. Мій друг в мирний час працював в Glovo, а для мене це новий досвід. Сьогодні приєднались до волонтерів Червоного Хреста, вони надали нам багато олії, яку ми перевезли та роздали на своєму районі. Вже з’являються знайомі солдати на блок-постах, оскільки ми по чотири-п’ять разів за день проїжджаємо.

Київ не моє рідне місто, я родом з маленького містечка на півдні. Там моя мама та мої два сини. Місто наразі окуповане. Але покидати Київ, тікати, сумління не дозволяло. Я в студентські часи мав досвід волонтерства, тому і тут зрозумів, чим можу бути корисним. Можливо, це карма, але я щиро сподіваюсь, що хтось, там на Херсонщині, підтримає моїх рідних, бо ми — українці, ми разом.

Ольга Бабенцова, волонтер у Києві

На фото: Ольга (справа)

 

Ми годуємо різних людей, починаючи від ЗСУ і ТО і закінчуючи школами та нашими сусідами. Мій день проходить в постійному конекті з різними точками, куди ми відправляємо готову їжу, й іншими волонтерами. Ми шукаємо продукти й людей, які можуть долучитись до готування їжі.

В мене немає відповіді на питання, чому я лишилась, щось всередині мене ще до початку війни чітко знало, що я лишусь тут, що мені треба лишитись. Тут і зараз я розумію, що це все було не дарма і ми з командою допомагаємо людям.

 Костянтин Худов, наразі в Києві 

Останні два тижні я співпрацюю з редакцією видання The Washington Post. Ми почали роботу ще до нападу Росії, робили матеріали про те, що відбувається в Україні, про територіальну оборону і т. д. 

О 7 ранку 24 лютого ми мали виїжджати в Бородянку і знімати сюжет про українського ЛГБТ-військового, провести з ним весь день у військкоматі. Але, звісно, в цей день ми займались іншими справами й лишились у Києві. Що я роблю? Я працюю журналістом на війні, допомагаючи редакції висвітлювати події саме з Києва. У The Washington Post також є представники редакції в Харкові (наразі команда з Харкова переїхала до Одеси), є у Львові. В мене є журналістський бекграунд і я насправді давно випав з професії, тож для мене це дуже неочікуваний камбек.


День починається по-різному, залежить від кількості сирен (посміхається) і де саме я сплю. Я намагався спати у сховищі, але це складно зробити. Зранку ми одразу починаємо працювати, швидко реагуючи на події ночі, аби американські читачі, прокинувшись, вже мали фотовідеорепортаж з місця подій. Ми прямуємо туди, де влучила ракета, або загинули люди. Ми курсуємо містами та спілкуємось зі свідками, героями репортажів стають реальні люди.

Закінчується мій день дуже пізно, бо я моніторю всі новини для київської редакції, безкінечні  телеграм-канали, щоб вони мали реальну картину того, що відбувається, і перед тим, як лягти спати, вже приблизно знали свій розклад роботи на наступний день. Але це зазвичай працює лише на 30%, бо за ніч стається дуже багато нових атак. Планувати дуже важко.

Батьки не можуть виїхати з Чернігова, сестра до недавнього часу була в Києві з племінником (зараз вже у Львові). Тому для мене було зовсім нелогічним їх лишати. По-перше, їхати нема куди, є друзі, знайомі на Західній, але там вже дуже багато людей. Я не хочу полишати місто, бо працюю тут зараз і те, що я роблю, важливо для мене: іноземна редакція не знає ані української мови, ані російської, тому їм треба допомагати з перекладом.



В мене є розуміння, що якщо тут у столиці стане вже гаряче, мені доведеться виїхати. У виданнях такого рівня, як The Washington Post, є спеціальні наглядачі з безпеки. Вони уважно слідкують за подіями й будуть зобов’язані вивезти усю команду, якщо ситуація стрімко погіршиться. Загроза життю є і зараз, але я лишатимусь у Києві до останнього, аби зробити якнайбільше.

Сергій Шварц, волонтер у Києві

Я координую доставку продуктів та продуктових наборів у київському волонтерському штабі.
Цілий день треба зводити різних незнайомих людей між собою: тих, кому потрібні продукти, тих, хто везе гуманітарну допомогу, і тих, хто завантажує, розвантажує, складає набори, розвозить. Це велике комунікаційне навантаження, особливо під час постійних повітряних тривог. Але допомагає продюсерський цивільний досвід.

Чому я не поїхав? Це мій дім, моє місто, мої сусіди, друзі тут. Я відчуваю себе тут потрібним. В мене вже зовсім немає страху!

ПОДІЛИТИСЯ
На сайті доступні аудіозаписи статей, підкасти і рекомендації стилістів в аудіо-форматі. Такі матеріали відмічені відповідним знаком(зліва).