Рекомендує режисер: 10 улюблених фільмів Марисі Нікітюк

ПОДІЛИТИСЯ
Для тих, хто любить цікаве і складне кіно
ПОДІЛИТИСЯ

Передивившись вже всі можливі і неможливі фільми з наших списків, ми вирішили звернутися до професіоналки за порадою. Режисерка Марися Нікітюк, авторка естетичної драми "Коли падають дерева" (2018), склала свій топ-10 фільмів, які варто подивитися, поки є вільний час на карантині. До кожної картини Марися написала власний мініогляд для поціновувачів кінематографа.

“Маяк” Роберта Еггерса 


Минулого року цей фільм був презентований в Каннах в Двотижневику режисерів, де отримав приз кінокритиків ФІПРЕССІ. Це абсолютно дивовижний чорно-білий фільм-божевілля: на одинокому маяку посеред моря сходять з розуму в ізоляції герої Уільяма Дефо і Роберта Паттінсона. Задум Еггерса дозволив цим двом акторський кураж найвищого рівня, рідко де можна побачити гру на такій високій ноті. Візуально ж весь фільм — це просто амброзія для очей. Композиція, мізансцени, чорно-білі фактури – кожен кадр наче картина з глибин страшного і самотнього підсвідомого. І все це здобрено пияцтвом до білочки, сексом з русалками, убивствами чайок, гіпнозом маяку в незмінному супроводі параноїдальних стогонів протитуманної сирени. Світ в безвісті і в ізоляції, що завершується безумством.

“Монос” Алехандро Ландеса

Фільм розказує про зграйку колумбійських дітей в рядах повстанців, що на горі Монос стежать за американською заручницею і коровою. Спершу діти вб’ють корову, а потім почнуть вбивати одне одного. В тому, як страхітливо та абсолютно безрефлексійно розвивається тваринний соціум дітей, з першого ж погляду вгадується роман Голдінга "Повелитель мух". Історія, наскільки вона драматична і страшна, настільки ж знята без тіні рефлексій: діти вмирають, вбивають, люблять, зраджують, вибудовують ієрархію сили під час війни в джунглях, наче так і треба, наче вони були народжені вбивати і вмирати. Кіномова — окрема річ: камера оператора Джаспара Волфа заворожує з перших же кадрів красивого безмежжя гір і джунглів, але в той же час так поетично і безтактно втручається в світ юних обійм і поцілунків, убивств і криків про допомогу. Акторська гра за межами крутизни. Для фільму було відібрано 30 дітей з усієї Колумбії, які спершу проходили акторську підготовку, а потім військову муштру в джунглях. З них 8 стали головними героями фільму. Сценарій так побудований, що одного головного героя нема, ми поступово, по ланцюгу любові, болі і зради, переходимо від правди одного персонажа до правди іншого. Це колумбійський "Апокаліпсис. Сьогодні". Апокаліпсис, на який ми заслужили. 

“Імперія почуттів” Нагіши Ошіми

Надчуттєвий фільм про любов як фізичну залежність. Цей фільм також входить до переліку стрічок, де актори реально займалися сексом і це видно. В кадрі геніталії, розкриті роти, що захлинаються в екстазі, дуже багато тілесності і дуже багато краси. Це кіно якраз для карантину, в ньому герої повільно поглинають одне одного, стають все ближче, ближче і ближче, коли не лишається вже іншого виходу, окрім смерті. Це небезпечне, але красиве божевілля взаємозалежності.

"Малиновий рейх" Брюса Лабрюса

Безумство, сатира, нестримний треш і невтримні веселощі. Це неймовірний зразок кіноманіфесту, чи скоріше пародії на кіноманіфест, чи просто пародії на будь-який маніфест і кіно одночасно. Герої стрічки — терористи, що оголошують гомосексуальну інтифаду і борються проти тиранії гетеросексуалізму, що дорівнює гегемонії капіталізму, шляхом гомосексуальної революції. Героїв навертають насильно в гомосексуалізм, а вони не дуже-то і проти. Гра акторів підкреслено аматорська і "топорна", що споріднює стилістично це кіно з німецьким порно і аматорством гри в ньому. В цьому фільмі все прекрасно: від гейського орального сексу, що прикривають цитати Буша, розписані на весь екран, до лівацько-терористичного виховання матір’ю немовляти. Фільм настільки смішний, наскільки ви зможете собі дозволити розслабитися і простібати все, що вам відомо. Адже, як відомо, нічого святого нема, а "Малиновий рейх" – це регочучий техно-танець на гробу вашої моралі.

“Атлантика” Маті Діоп

Ще один фільм з минулорічного Каннського кінофестивалю. Сенегальська історія чи то про трагічну любов, чи то про померлих, що прагнуть соціальної справедливості для своїх живих, вселяючись в них по ночах. Це повільний, дуже красивий фільм, де кожна дівчина в кадрі виглядає як супермодель з обкладинок паризького "Вог" і де дуже багато океану. “Атлантика” – це всюдисуща стихія води, вона неймовірно прекрасна, і вона ж неймовірно жорстока. Попри весь сюжет і містику, режисерка ніби вмонтовує між кадрів цей водяний всепоглинаючий наратив, що створює абсолютно гіпнотичний ефект. Дивишся фільм — і стаєш водою.

“Систем Крашер” Нори Фіншельд

Німецький фільм-бунт. В центрі фільму дівчинка Бені 9-ти років з проблемами психіки: акцентована дитина, яка не контролює свою агресію. Бені відправляють з одного притулку в інший, вже не лишилося такого, звідки б її не попросили, і в решті її планують відправити в притулок для складних дітей в Африці. А сама Бені більше за все хоче повернутися до своєї матері, але і та не витримує агресивний характер власної дитини. Фільм дикий, в швидкому темпі, з рваним монтажем, судомний, як сама головна героїня, він розказує про “інших” людей, незручних, некомфортних, і як сильно їм потрібна любов. Це дуже щемка історія, яку неможливо дивитися без сліз, неможливо не проасоціювати себе з вразливою істеричною Бені, якій ніде нема місця, хіба що, мабуть, в Африці...

“Діамантіно” Габріеля Абрантеша і Даніеля Шмідта

Фільм двох португальських гіків про футбол, а точніше про все на світі, про Європейську кризу, про кризу з біженцями, про кризу людяності, і все це через історію про дуже доброго, але дуже тупого футболіста Діамантіно. Батько вчив Діамантіно, що  раніше були великі художники, які розмальовували храми, тепер же справжнє мистецтво живе на стадіонах і Діамантіно — сучасний Мікеланджело. Коли ж Діамантіно грає, він уявляє, як веде м’яч на полі з солодкої вати між гігантських цуценят-пекінесів. Повірте, цей сюр треба бачити. А сам же Діамантіно носить в вухах брильянтові сережки, а вдома обнімає подушку зі своїм портретом. Кажуть, що він списаний з футболіста Роналдо.

Фільм починається з того, що улюбленець всієї Португалії Діамантіно не забиває вирішального м’яча на світовому чемпіонаті, і його відразу всі починають ненавидіти. Батько вмирає від нервів, а злі сестри, звиклі до надприбутків Діамантіно, продають його націоналістам, які ставлять на Діамантіно досліди, щоб створити футбольну команду клонів, аби під гаслом “Зробимо Португалію великою знову” вийти з Євросоюзу. Це дуже смішне кіно, коли режисери, актори і вся знімальна команда гонять біса, з дуже серйозними обличчями.

Touch me not Адіни Пінтіліє

Це кіно стане серйозним випробуванням для українського глядача, того, хто наважиться його подивитися. Переможець позаминулорічного Берлінале, дебют румунської режисерки Адіни Пінтіліє – це напівдокументальне, напівхудожнє висловлювання на тему фізичності, тілесності. Це фільм-роздум, фільм-провокація і фільм-терапія. Хворі на ДЦП люди, трансвестити, звичайні люди в депресії розказують про свою тілесність, показують її, вивчають її разом з глядачем. Головна ж героїня несе через весь фільм свій страх доторків як новітню фобію, що виросла на розриві соціальних зв’язків, що сьогодні під час карантину дуже актуально. Героїня і герої вчаться бути людьми, вчаться торкатися одне одного як тілами, так і душами, вчаться бути добрими. Цей фільм-роздум не дає вичерпних відповідей, зате ставить масу питань про нас самих. А коли, як не під час світового карантину, зазирати у власні безодні? 

"Згадуючи про вбивство” Пон Чжуна Хо

На мій смак, саме за цей фільм режисеру “Паразитів” мали б дати "Оскар". “Згадуючи про вбивство” – поетичний поліцейський детектив. Жорстокі вбивства проходять наче на другому плані, на перший же план виходить майже комічна історія. Місцеві поліцейські, ідіоти і розумник, який щойно приїхав з академії на стажування, намагаються розкрити серію убивств в тихому невеликому містечку. Крізь гумор, абсурдні ситуації проступає ледь вловима людяність. Це дуже щемкий і дуже красивий фільм, коли магія кінематографа постає між кадрами і її неможливо не відчути. 

“Пісні з другого поверху” Роя Андерсона

Шведський режисер Рой Андерсон зняв свій перший фільм “Шведська історія любові” в звичному для нас з вами наративі: є головні герої, є другорядні, є сюжет. А потім довго-довго працював в рекламі, став незалежним від усіх фондів і аудиторій і почав знімати унікальні кінокакофонії, полісюжетні полотна про шведське суспільство, збайдужіле, залякане, постаріле і загалом дуже нещасне. “Пісні з другого поверху” – саме такий фільм. Герої — маленькі люди, що повторюють одні і ті ж робочі, сімейні та інші соціальні ритуали з дня в день. Їм важко нести тягар суспільства, тож посеред фільму весь вагон метра починає сумно співати, виспівуючи свою тугу. Всі мікросюжети часто схожі на анекдоти, переплітаються в фільмі як мозаїка і створюють одне полотно, одне авторитарне режисерське висловлювання" "жизнь — боль" і люди її заслужили". Це ще один доволі складний фільм для перегляду з моєї добірки, але він вартує всіх тих нейронних зв’язків, що ви напружите під час його перегляду.

Читайте также: Франция, Аргентина, Япония: 6 фильмов о путешествиях

ПОДІЛИТИСЯ
На сайті доступні аудіозаписи статей, підкасти і рекомендації стилістів в аудіо-форматі. Такі матеріали відмічені відповідним знаком(зліва).