Эксклюзив на L'Officiel: Отрывок из биографии Томми Хилфигера "Американский мечтатель"

Этим летом украинские читатели смогут познакомиться с автобиографией знаменитого американского дизайнера Томми Хилфигера, которую в нашей стране представляет издательство "Наш Формат". L’Officiel Украина эксклюзивно публикует отрывок из книги и рассказывает, почему мемуары дизайнера стали мировым бестселлером.

«Я долго не решался написать книгу о себе и своей жизни, но подумал, что лучше мне сделать это сейчас, потому что однажды я могу все это забыть. Я хочу дать людям возможность посмо­треть, что в действительности происходит за кули­сами модной индустрии», – признался Томми Хилфигер накануне выхода своей автобиографии в 2016 году. В соавторы модельер выбрал амери­канского журналиста и писателя Питера Ноблера, который общался с семьей дизайнера и его многочисленными друзьями. Их общая работа переросла в откровенный рассказ не только об изнанке моды, но и о сокровенных моментах из жизни Хилфигера. Уже через месяц после старта продаж «Американский мечтатель» вошел в список бестселлеров по версии The New York Times и с тех пор является одной из самых популярных книг о сфере моды.

«Я всегда был мечтателем», – такими словами дизайнер начинает свои мемуары, но, несмотря на это, в его книге читатель не найдет приукра­шенной действительности и поддержания иллюзии о моде как о гламурном олимпе, добравшись до которого дизайнеры, фотографы и модели прожи­гают дни и ночи на ярких вечеринках и роскошных раутах. Напротив, Томми Хилфигер, которому этой весной исполнилось 69 лет, искренне рассказы­вает о многодетной семье, в которой он родился, недопониманиях с отцом, юношеских проделках, любви, разводе и отношениях со своими пятью детьми. Хилфигер, которому всегда удавалось привлекать к сотрудничеству самых модных инфлюенсеров своего времени, откровенно пишет о своем вхождении в высший свет и с уважением говорит об общении со знаменитостями, вклю­чая домашние посиделки с Миком Джаггером или новогоднюю вечеринку у Дэвида Боуи. Более того, влюбленный в рок-музыку еще с юноше­ства, дизайнер не скрывает, что она стала частью ДНК его бренда и важным направлением многих рекламных кампаний. Чего только стоит история знакомства с Бритни Спирс в момент выхода клипа Baby One More Time, после чего они вместе попали на обложку издания USA Today! Не менее впечатляющими являются воспоминания дизай­нера о посещении роскошного ранчо Neverland и встрече с Майклом Джексоном, который хотел выпустить совместную коллекцию одежды.

Популярность книги «Американский мечтатель» объясняется еще и тем, что автор рассказывает о своем деле не только как дизайнер и визионер, но и как бизнесмен, который в начале своего пути поставил перед собой четкую цель – построить прибыльную компанию. На страницах биографии он подробно анализирует как успешные кейсы, принесшие ему новые дивиденды, так и свои неудачи и большие стратегические ошибки. «L’Officiel-Украина» предлагает читателям познако­миться с одной из первых глав биографии Томми Хилфигера, в ней он рассказывает о своем первом проекте, с которого началась его карьера и вопло­щение большой мечты.

"Американський мрійник" Томмі Гілфіґер і Пітер Ноблер

3. Місце для людей

Того Томмі, що поїхав з Ельміри в Гіаніс, більше не було. Наприкінці літа додому повернувся виряджений, як хіпі, хло­пець із волоссям до плечей і трохи посоловілими очима. Мені було 18, і я майже розпрощався із батьківською домівкою. Батько вже нічого не міг удіяти, щоб змінити мене.

У випускному класі я записався на найпростіші предмети. Учителі не хотіли знову морочитися зі мною ще рік, тому ста­вилися так поблажливо, як могли, зберігаючи номінальну роль педагогів. Я намагався якось давати раду.

Думки про коледж мене жахали. Освіта – атрибут успішного чоловіка. Батьки хотіли, щоб я став успішним, але оплатити мені навчання не могли, а стипендію я не отримав би. Як мені потрапити в коледж? І якщо вступлю, як не вилетіти? Мені треба було вигадати для себе якесь інше майбутнє.

Я не настільки зосередився на необхідності закінчити школу, щоб вряди-годи її не прогулювати. Одного жовтневого дня ми з Ларрі поїхали в Ітаку – місто студентів за 45 хвилин їзди автошляхом 13. В Ітаці були вищі навчальні заклади, космо­політні ресторани і діловий квартал – то було значно хіповіше місто порівняно з Ельмірою. Провівши літо в Гіанісі, ми з Ларрі могли відразу розпізнати круту крамницю, і на вулицях Ітаки побачили таких удосталь: крамниця шкіряних виробів (The Beginning), бутик одягу, хедшоп – чи то пак крамниця аро­матичних виробів і товарів для куріння. Хедшопу не було навіть у Гіанісі! Папір для самокруток, фіміам – студенти в Ітаці мали з чого вибирати! Ми зайшли в бутик і були вражені асортимен­том штанів кльош. Улітку я купив собі одні та беріг, як найдо­рожчий скарб. А тут їх було кілька десятків.

Ми з Ларрі прикипіли очима до джинсів.

– У нашому рідному місті такого й близько нема, – зачудо­вано мовив я.

– А звідки ви, хлопці? – спитав менеджер з-за прилавка.

– З Ельміри. Це справжня діра. Там ніде купувати одяг, – пояснив Ларрі. – Може, ви відкриєте бутик в Ельмірі? Там таких бракує.

Менеджер не планував розширюватися. Він окинув нас обох поглядом і мовив:

– То ви, хлопці, й відкрийте.

Ага, аж два рази.

Нашим третім ельмірським мушкетером був Джонатан Аллен. Я був Бегемотом, Ларрі – Стемом, а мовчун Джон – Патякалом. Наступного дня, коли ми тусувалися разом після школи, Ларрі озвучив свою ідею.

– Чуваки, а чом би нам і справді не відкрити крамницю? – сказав він. (То був наш момент Міккі Руні.) – Покажімо всім клас!

Я сумнівався.

– Як ми це зробимо? – поцікавився я.

Ларрі працював у взуттєвій крамниці свого батька The Bootery, що була розташована в торговому центрі в Даунтауні.

– Я, здається, знаю один підвальчик, який ми могли б оренду­вати, – проказав він.

– І скільки це коштуватиме?

– Не знаю. Ходімо спитаємо в хазяїна.

Приміщення було величезне. Півтори тисячі квадратних метрів. Низька стеля. Підвал – вхід тільки з паркувального майданчика на задньому дворі торговельного центру. Там було темно, і, схоже, ніхто нічого не фарбував і не підмітав років десять. Орендодавець, пан Едельман, запропонував вельми вигідні умови: 50 доларів на місяць, без страхового депозиту. І от на День подяки 1969 року ми орендували це приміщення.

Ми почали було фарбувати стіни в чорний, але півтори тисячі квадратних метрів – багацько, тому почепили на дріт мішки й відокремили 120 квадратних метрів для торгової зали, де передбачили й примірочну. Облаштування ми ще не скінчили, але час було вертатися додому на святкову вечерю до Дня подяки.

Я прийшов увесь замащений фарбою. На гостині в нас були тітка Енні й дядько Білл, і я знав, що на мене дивляться кри­тично. Тітка Енні була бездоганною ірландською католичкою: охайно зачесане волосся, доглянуті нігті, макіяж і панчохи. Вона була нашою Джун Клівер. Я любив і поважав тітку, та й старався, щоб вона ніколи не помітила в мене бруду під нігтями, а тут приперся – патлатий, замурзаний, руки в чорній фарбі. Певно, вони подумали: «Що трапилося з нашим милим племінничком Томмі?»

– Я відкриваю крамницю! – повідомив я родині.

– Яку крамницю? – поцікавилася мати.

– Щось на зразок хедшопу, – відказав я.

– А що це таке?

– Там продають фіміам, свічки й одяг для хіпі, – втрутилася одна з моїх сестер.

– О, як чудово, Томмі! – вигукнула мама.

– Ти не годен почати свій бізнес без відповідних знань про роздрібну торгівлю, – заявив батько. – Ти однозначно не впораєшся.

Ані тобі підтримки: «Яка гарна ідея! Розумно придумав» чи «Гадаю, це чудово, що ти працюєш і намагаєшся заро­бити». Батько не тішився. Він прагнув, щоб я вступив у коледж, отримав вищу освіту. Він і чути не хотів про крамниці. Якби я сказав, що застрибну в космічну капсулу й полечу на Місяць з Нілом Армстронґом, батько зміряв би мене холодним погля­дом і сказав би: «Лузер, та й годі». За всі ті роки я звик до його презирства, іншої реакції я й не очікував і був готовий до такої відповіді, та однаково зробилося прикро. Тепер я його розумію – певною мірою. Але тоді мені справді хотілося його благословення.

Після вечері ми з Ларрі й Джоном знову стрілися в нашій майбутній крамниці, дофарбували стіни та подалися в кав’ярню розробляти стратегію. Було вирішено відчинити крамницю за тиждень, 1 грудня, але спершу ми мусили знайти товари для продажу.

Ми зателефонували колишньому босові в Sunflower і наступ­ного дня поїхали на Кейп-Код купувати прикраси, що в нього позалишалися. В Ітаці ми купили 20 штанів кльош.

Тепер ми були готові.

Ми відчинилися в суботу. На той час ми вже уславилися як «ті хлопці, що геть змінилися, коли вернулися із Кейп-Кода». Друзям ми повідомили: «Ми відчиняємо крамницю!» Усі вони поприходили дивитися, що ми вигадали.

Крамничку ми назвали People’s Place («Місце для людей»).

Джон Аллен мовчки сидів на вході з коробкою від сигар, куди покупці скидали гроші, – то було задовго до тих часів, коли всі як один обзавелися кредитними картками. Ми продали весь товар – геть-чисто все, що виставили в крамниці. Наші друзі були в захваті! Треба було терміново поповнювати запаси. Ми заробили 200 доларів і замислилися, де затаритися шта­нами кльош?

У Нью-Йорку!

Через два дні ми з Ларрі застрибнули в його автівку і виру­шили у велике місто в чотирьох із половиною годинах їзди від Ельміри.

Читайте также: В Лондоне состоялся показ совместной коллекции Tommy Hilfiger и гонщика Льюиса Хэмилтона