Анастасія Богдан відновлювала ікони з іконостасу ЮНЕСКО в Дрогобичі, рятувала експонати з прифронтових музеїв та представляє українську реставраційну школу на міжнародному рівні. Анастасія працює у відділі реставрації творів темперного живопису Національний науково-дослідний реставраційний центр України. В ексклюзивному інтерв’ю для L’officiel розповіла про найскладніші виклики на роботі, унікальний досвід та глобальну місію своєї діяльності.
Як ви почали свій шлях у реставрації?
Я навчалася в Київському державному художньому ліцеї імені Т.Г. Шевченка, тож здобула фундаментальні навички у малюнку, композиції та відчутті форми.
Коли настав час обирати спеціалізацію в Академії, я зрозуміла, що хочу спрямувати свої знання не лише на творче самовираження, а й на професію, яка має глибший сенс. Так я прийшла до реставрації — сфери, де мистецтво стає відповідальністю за минуле й дарує йому нове життя. Реставрація для мене — це велика відповідальність, адже робота з історичними творами означає стояти на межі між минулим і майбутнім. Від рішень реставратора залежить, чи збережеться мистецький об’єкт для наступних поколінь, тому кожен крок вимагає максимальної уваги й обережності. 
Як війна вплинула на вашу реставраційну практику? Чи доводилося працювати з пошкодженими об’єктами культурної спадщини після конфлікту?
З початку повномасштабного вторгнення я активно брала участь у відрядженнях ННДРЦУ в межах програми допомоги музейним установам України під час воєнного стану. У 2022 році працювала у музеях міст Лебедин, Охтирка, Тростянець, Суми, Путивль та Чернігів, розташованих поблизу зони бойових дій.
В 2022 році Охтирський краєзнавчий музей було зруйновано. Я їздила в команді з колегами ННДРЦУ забирати на реставрацію вцілілі експонати в червні 2022 році. І вже в Києві відреставрувала ікону «Христос в темниці», яка була пошкоджена війною.
У грудні 2023 року в команді ми підготували понад 500 музейних предметів до евакуації в Одеському національному художньому музеї, виконуючи першочергові консерваційно-реставраційні заходи.
Відтоді робота над реставрацією для мене стала частиною боротьби за пам’ять і спадщину, яку ми не маємо права втратити.
Розкажіть про проєкт в Україні, яким ви пишаєтеся?
Реставрація ікон з іконостасу церкви святого Юра в Дрогобичі, що входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Цей величний п’ятиярусний іконостас, створений у 1658–1667 роках, дійшов до нашого часу повністю закритий шарами різночасових поновлень та перемалювань. Упродовж 2020–2024 років проводилася ретельна й складна робота з його відновлення. Процес вимагав значних зусиль, часу та високого рівня професійних знань, аби зберегти всі тонкощі й деталі та розкрити первісний вигляд живопису XVII–XVIII століть.
Я працювала над реставрацією чотирьох ікон: «Апостол Фома», «Хрещення», «Усікновення голови Георгію» та «Трійця». Особливо цінною є ікона «Трійця» з центрального ряду іконостасу, адже на ній добре зберігся авторський підпис у нижньому правому куті. Для мене велика честь і вдячність, що саме цю роботу довірили мені як фахівцю.
Для мене це не просто професійне досягнення, а й особиста гордість за внесок у збереження української культурної спадщини на світовому рівні.
Розкажіть про ваш український та міжнародний досвід — у яких країнах ви працювали або навчалися, і як це вплинуло на ваш підхід до реставрації?
Мій професійний шлях у реставрації розпочався у 2012 році, коли я почала працювати з приватними замовленнями. З 2019 року я приєдналася до команди Національного науково-дослідного реставраційного центру України, де отримала можливість працювати з унікальними пам’ятками національного значення: кілька знакових барочних ікон для Національного художнього музею України «Христос» з Медведівського монастиря Чигиринського повіту, «Богоматір з Немовлям». Окремим, надзвичайно цінним досвідом для мене була робота з темперним живописом XVII–XVIII століть під час реставрації ікон Дрогобицького іконостасу, внесеного до списку ЮНЕСКО.
Мій міжнародний досвід сформувався завдяки стажуванням та колабораціям останніх років. У 2024 році я мала нагоду стажуватись в Реставраційному центрі Пранаса Гудинаса (Литва), а також у Національному музеї Гданська (Польща), де під керівництвом реставраторів SRAL — Кейт Сімор та Джоанни Стромбек — опановувала техніку Mist Lining.
У 2025 році я отримала честь увійти до команди українських реставраторів, запрошених Національним музеєм Гданська для тритижневої спільної роботи. Цей досвід дав мені можливість побачити різні підходи до реставрації — від організації процесів до використання новітніх матеріалів і технологій.
Скільки реставраційних проектів ви реалізували на сьогодні? Які категорії об’єктів становлять основну частину вашої практики? (живопис, графіка, предмети побуту, меблі тощо)
Основний напрям моєї роботи — це живопис на дереві та полотні, рідше доводиться працювати з творами на картоні чи металі. Оскільки я працюю у відділі темперного живопису, найбільшу частину моєї практики становлять ікони
У своїй науковій роботі ви розглядаєте «Дві стратегії в реставрації творів після акту вандалізму» — що, на вашу думку, важливіше: повністю відновити втрачені елементи чи зберегти сліди пошкодження, щоб розповісти історію твору?
Завдання реставратора не в тому, щоб стерти минуле, а щоб повернути сенс і цілісність, зберігши пам’ять про пережите. Твір мистецтва має залишатися свідком своєї історії. Якщо він зазнав руйнувань, ми повинні відновити його настільки, щоб він знову був зрозумілим і промовляв до глядача, але не настільки, щоб зникли сліди часу. Адже саме вони нагадують нам про крихкість культури і про те, що її потрібно берегти. Міжнародні принципи реставрації підкреслюють мінімальне втручання, яке не зменшує автентичності. Доповнення мають бути прозорими й читабельними: глядач повинен бачити, де оригінал, а де втручання реставратора. Це не лише зберігає довіру, а й дозволяє твору розповідати свою правдиву історію. 
Що мотивує вас продовжувати працювати в галузі реставрації зараз, коли культурна спадщина України особливо вразлива?
Кожен артефакт, кожна ікона чи пам’ятка — це не лише мистецький твір, а й частина нашої історії та ідентичності, яку ми маємо зберегти для наступних поколінь. Реставрація для мене — це не просто професія, а форма служіння культурі. Водночас мене надихає міжнародний вимір роботи: українська спадщина сьогодні стає частиною глобального діалогу про збереження культури в умовах викликів і загроз. Я бачу, що наша праця має значення не лише локально, а й у світовому контексті, адже вона демонструє стійкість і цінність української культури.
Яке ваше бачення майбутнього культурної спадщини України? Як ви думаєте, що потрібно зробити для відновлення й збереження пам’яток, і яку роль у цьому можуть відігравати реставратори?
Ми володіємо унікальними пам’ятками, і їхнє майбутнє залежить від поєднання кількох важливих напрямів. Передусім потрібна системна державна підтримка та міжнародна співпраця: програми фінансування, обмін досвідом і залучення світових інституцій дадуть можливість застосовувати сучасні технології та методи збереження. Водночас пам’ятки мають бути інтегровані в сучасне культурне життя — через музеї, виставки та освітні програми, Реєстр музейних колекцій, Museum Digital Україна та ін. щоб суспільство відчувало їхню цінність і відповідальність за їхнє майбутнє. У цьому процесі роль реставраторів є ключовою: ми стоїмо на межі науки й мистецтва, і саме від нашої роботи залежить, чи збережеться автентичність творів. Реставратори не лише відновлюють фізичну цілісність пам’яток, а й стають їхніми «адвокатами», пояснюючи суспільству, чому важливо берегти оригінал, а не задовольнятися копіями чи реконструкціями.