Початок повномасштабної війни художник Павло Маков, як і багато українців, провів під обстрілами. Перед доленосними, трагічними подіями знаменитий харківський митець, роботи якого зберігаються у музеях Нью-Йорка, Осаки та Києва, якраз завершив інсталяцію «Фонтан виснаження. Aqua Alta». Проєкт одного з небагатьох у світі художників, який працює в традиційній техніці офорта, члена Королівського товариства живописців та графіків Великої Британії, був готовим до відправки на 59-ту Венеційську бієнале. Проте на одну з найвизначніших виставок проєкт прибув частинами – кураторці Марії Ланько вдалося вивезти лише 78 бронзових лійок. «Приїзди, будь ласка, будемо робити проєкт», – із такими словами вона звернулася до Павла Макова.
Тож попри масштабні воєнні дії кінетична інсталяція представила Україну на експозиції. Інтерпретація ідеї фонтану у вигляді системи лійок, у які подається вода, трансформувалася крізь десятиліття. На торішній бієнале «Фонтан виснаження» символізував втомленість демократичного світу. Вже після Венеції роботи митця вирушили у Францію, Австрію та Німеччину, а його серія «Абракадабра», що відображає усвідомлення війни, почала експонуватися у Варшаві. Напередодні нової експозиції у Польщі ми поспілкувалися з Павлом Маковим про роль мистецтва та його підтримку державою, осмислення війни в роботах і благодійні збори для військових.
Чи здавалося вам після повномасштабного вторгнення, що ви вже ніколи не зможете повернутися до мистецтва?
Так, здавалося. Напевно, як і більшості моїх колег. Я не дуже був готовим повертатися до мистецтва. На мою думку, річ у тім, що воно не змінює світ, принаймні швидко. Мистецтво – це такі собі гомеопатичні пігулки. Якщо воно змінює світ, то протягом покоління. Певною мірою сенси мистецтва втратилися, і, як на мене, мої колеги інколи перебільшують значення мистецтва в житті людства. Воно є, воно було завжди з людством, але не треба перебільшувати. Будь-яке мистецтво – моє чи музика, література – це не культура, а її інструменти. Культура – це те, як поводиться суспільство, і мистецтво інколи допомагає дещо скоригувати його. Проте Україна, скажімо, ще не встигла дорости до розуміння того, що мистецтво – це інструменти, які треба використовувати. Серед наших можновладців немає нікого, хто б зрозумів сенс цієї так званої м'якої сили. Це розуміє росія, яка протягом століть вкладала в мистецтво шалені гроші, або будь-яка розвинута країна. Сьогодні ми зіштовхнулися з проблемою, що західні інтелектуальні й мистецькі кола не можуть відвернутися від мистецтва росії. Вони кажуть: «Добре, путін поганий, війна – це зло, але ж російська культура хороша». Ми можемо любити чи не любити Достоєвського, Толстого чи Чайковського, але вони вплинули більше на культуру Західної Європи чи Америки, аніж на культуру росії, і сьогодні це звіряча країна, що не має меж у своєму звірстві. Хіба Ґете врятував Німеччину від Гітлера? Ні, не врятував.
Після 24 лютого 2022 року ви дали багато інтерв’ю іноземним медіа. Чи був основний меседж про війну, який хотіли донести?
У Венеції я дав більш ніж 3000 інтерв'ю на тему інсталяції «Фонтан виснаження». Головним запитання було: «Це Україна така виснажена?». Ні, це західне суспільство виснажене. Війна в Україні розпочалася через його виснаженість, тому мій проєкт стосується загалом світової ситуації, стану так званого демократичного світу, що надто м'який, надто зневажливий до ситуації. Якби Київ взяли за три дні, то лідери західного світу сказали б: «Нам шкода, але будемо продовжувати з росією якось домовлятися». Ми чекаємо на зброю вже дев'ять місяців, а за цей період росіяни вже встигли побудувати три-чотири лінії оборони. Гинуть наші хлопці й дівчата. Дев'ять місяців Європа чухає потилицю: «Давати чи не давати?». Виснаженість демократичного світу є об'єктивною. Ті самі росія чи Китай не виснажені. Вони знають, куди йти, завдяки чому та як. Проте Україну від них відрізняє передусім наше ставлення до свободи та цінності людського життя.
Ваша серія робіт «Абракадабра» – це осмислення війни. Які сенси вкладені в неї?
Спочатку варто згадати сенси проєкту «До По» – авторської книжки, присвяченої двом світам, транзиту між ними та їхній боротьбі. Світу, де все врегульовано й вирішено, але немає свободи, і світу хаосу, де є свобода. Цей проєкт, який я розробив у 2017 і 2018 роках, – про турбулентність світу, перехід ним певної межі, після якої неможливо повернутися назад. Сама назва проєкту це відображає – до того й потому.
Сьогодні ми також перебуваємо між примарним минулим і ще більш примарним майбутнім, яке неможливо уявити. Вже згодом в «Абракадабрі» з'явився наратив про людство, яке без навколишнього середовища не зможе прожити. Проте довкілля спокійно проживе без людства. Наша дача розташована за вісім кілометрів від кордону, туди зараз можна дістатися з довідками і перепустками. Коли ми там перебуваємо, чуємо звуки нашої артилерії. Поля біля цих ділянок заміновані, їх ніхто не обробляє, поряд із ними не ходять люди. З одного боку, це страшно, адже все поросло бур'янами. З іншого боку, міни природу не дуже хвилюють, принаймні на них не підриваються середні й маленькі тварини.
Слово «Абракадабра» має багато значень, але для найменування цієї серії я вибрав найпростіше й найбільш розповсюджене. Абракадабра – це коли незрозуміло, що коїться. Як людина, а не лише митець, я не можу відповісти на жодне запитання. Розумію, що ми перебуваємо в якомусь котлі, але що вариться й куди вариться – не розумію. Саме тому я звернувся до природних мотивів, тому що в цих квітах і рослинах є свобода. І вона помножена на якусь прагматичну стабільність.
Як сьогодні працює благодійна організація Front-Art, у роботі якої ви берете участь?
Я вважаю, що у мистецтва є дві ролі. З одного боку, це формування так званої м'якої сили або принаймні основи для неї. Без держави ми її не сформуємо. З іншого боку, у мистецтва з'являється прагматична роль: у мене купували роботи здебільшого за кордоном, я переказував гроші, і потім ми всім мистецьким колективом купували машини для Збройних Сил України. Ігор Абрамович (артдилер, куратор й ініціатор створення Front-Art. – Прим. ред.) просто пише: «Ми купили машини, купили дрони, те й те». А також він каже, скільки грошей нам треба зібрати, і кожен робить свій внесок. Наразі ми придбали 49 автівок для ЗСУ. На початку вторгнення ми доставляли багато машин швидкої допомоги з Іспанії. Три, наприклад, були знищені в перші два місяці вторгнення, тоді загинули медики. Дивна річ, що ти дізнаєшся такі речі: на війні живуть довше ті машини, котрі нижчі, так само як і військові. Нижчу машину складніше побачити на полі бою.
На вашу думку, яка роль митців під час повномасштабного вторгнення?
Є практична, як уже було сказано. Я роблю мистецтво, для цього мені потрібні голова й дві руки, більше нічого. Митець працює як особистість. Те, що він робить, залежить від його бажань, а також особливостей роботи. Я людина, в мене є родина, мама, дружина та діти, мене звати Павло Маков, і я громадянин України. От моє самоусвідомлення. Зробити з митців саме ту м'яку силу має держава. Інколи це розуміють так, наче держава має давати гроші митцям, музикантам і літераторам. Ні, я сам заробляю свої гроші.
Ми дивимося в очі людині, щоб зрозуміти, чи хочемо з нею співпрацювати або сидіти поруч. Ці очі потрібно підкреслити так, щоб їх побачили у світі. Зараз бачать наші мужні м'язи. Потрібно довести, що Україна – це не лише сміливість. В Італії відверто дивувалися, що я приїхав з України та розмовляю італійською, навіть такі маленькі речі їх дивують. Це рівень незнання нашої держави.
Наведу приклад: у 50-х роках, після Другої світової війни, американці зрозуміли, що в них немає свого бренду візуального мистецтва. Цю проблему доручили розв'язати Центральному розвідувальному управлінню США. Вони зрозуміли, що відсутність бренду візуального мистецтва – це небезпека для країни. Так з'явився pop-art, імена Раушенберґа й Розенквіста.
Уявімо собі: війна закінчилася, ми перемогли. Зацікавленість нами впаде до нуля відразу, вона вже падає. Тієї уваги, яка була до нас рік тому, немає і близько. Проте ми ще маємо це вікно можливостей, але сьогодні воно заповнюється приватними ініціативами. Однак цим мають займатися на вітчизняному рівні, адже саме держава може організувати масштабні проєкти й програми. Коли люди кажуть, що краще купити дрони, я не зовсім погоджуюся. Дрони – це, безумовно, важливо, і ми купуємо їх. Проте так само важлива увага до мистецтва, яке є однією з гарантій щасливого майбутнього нашої країни.