Жахи війни неможливо забути. Жителі Маріуполя одними з перших почули вибухи та на власні очі побачили ракети, які нищили все навкруги: станом на березень 2022 року в місті не залишилося жодної не пошкодженої зброєю чи її уламками будівлі.
З продюсеркою фільму «20 днів у Маріуполі», польовою кореспонденткою та героїнею обкладинки L’Officiel Spring 2024 Василисою Степаненко ми зустрічаємося під час знімання в Національному художньому музеї. Вона майже не випускає камери з рук, впевнено почуваючи себе й по інший бік об’єктива – досвід у моделінгу, безперечно, нагадує про себе. В її очах – сміливість і страх, боротьба й емпатія. У нашому діалозі ми не раз пересвідчимося: навіть війна не зможе вбити людину в людині.
На початку фільму «20 днів у Маріуполі» ми неодноразово чуємо, що російські військові не стріляють по цивільних: уже за декілька хвилин перегляду стрічки глядачі запевняться в протилежному. Чому для вас було важливо поділитися цими історіями з усім світом?
Ми щиро сподівалися, що такого не може статися. Я взагалі не вірила в подібне. Проте все відбувалося набагато страшніше, ніж я могла собі уявити: місто перебуває в оточенні, а в цій пастці залишаються сотні тисяч людей. У фільмі ми намагалися показати найтрагічніші події, які нам вдалося зафіксувати в Маріуполі. Я й гадки не мала, що війна може бути настільки жорстокою. Потім, коли я зустрічала людей з Маріуполя по всьому світу, показуючи фільм, чула жахливі історії, які ми не змогли вже зафіксувати.
Топ і спідниця, ALEXANDRE VAUTHIER (SPAZIO), взуття, BEVZA
У Маріуполі люди ніколи не залишалися наодинці з бідою – постійно хтось був поруч, хтось підтримував. Тому і посеред цього жаху маріупольці не просто виживали, а й знаходили любов і жагу до життя – у щоденних вчинках людей. У тому, як лікарі рятували сотні поранених за день, у тому, як поліціянти діставали людей з-під завалів, у тому, як кожен щодня здійснював свій подвиг.
Ми хотіли показати, що, по-перше, війна – трагедія, але це життя людей і любов попри все.
На момент знімання стрічки Маріуполь залишили міжнародні журналісти, але не ви з командою. Згодом ваша робота вплине на хід війни та врятує десятки тисяч місцевих жителів, чого ви завчасно не могли передбачити через відсутність інтернету та будь-якого зв’язку. Як ви з командою ухвалили рішення залишитися попри величезний ризик для життя?
Я пам'ятаю той момент. Ми, як й інші журналісти, базувалися в одному з готелів Маріуполя. Перші кілька днів після початку повномасштабної війни паркінг готелю все ще був повністю заповнений автомобілями міжнародної преси та інших медіа. Одного дня ми повернулися до готелю, а на паркуванні вже не було машин. Залишалася тільки одна – наша. Тоді ми вирішили нікуди не їхати. У місті залишалося дуже багато людей: ми просто були з ними, як і досі. У себе вдома, куди прийшла війна. Хоча моє рідне місто Харків, Маріуполь став для мене другим домом. І, звісно, я не могла його залишити. Зараз я взагалі не відчуваю кордонів міст. Це все – мій дім.
Сукня, BEVZA
Діти та літні жінки потребували підтримки, водночас лікарі та держслужбовці зверталися з закликом зафільмувати страшні наслідки збройної агресії. Як ви знаходили баланс між зніманням надважливих кадрів та допомогою людям у моменті? Що відчували, коли були змушені вибирати одне, жертвуючи іншим?
Головне для мене – це людяність. Втрачати її не можна, адже тоді ти перестаєш розуміти ці історії. Ти завжди відчуваєш, коли людині потрібна підтримка. І разом із тим намагаєшся продовжувати працювати. Знайти в собі сили, взяти камеру, знімати, говорити. У Маріуполі з нами часто траплялися такі моменти Водночас, коли ми працювали на місці трагедії, а поруч були фахівці, приміром, медики чи поліціянти, які професійно надавали допомогу людям, ми просто документували події. Адже, на жаль, могли зробити тільки гірше, якщо втручалися б у їхню роботу. Знаходити цей баланс було важко, але можливо. І ми постійно його знаходимо. Це було в Маріуполі, в інших містах, де ми далі працювали, і зараз, на лінії фронту. Ти завжди відчуваєш цей баланс серцем.
Якщо втратити людяність, можна втратити все.
Як ви стримували емоції під час фільмування? Журналіст у стані нервового зриву не зможе віддатися роботі на повну, проте перш за все ви – людина…
У мене не було досвіду військового кореспондента. Я з Харкова, працювала на місцевому телебаченні, навчалася та жила в мирному місті. І вже з першим днем повномасштабного вторгнення зрозуміла, що не дозволю собі бути слабкою, а робитиму все для того, щоб якось допомогти людям, щоб розказати їхні історії.
Я була в команді з набагато досвідченішими журналістами: Мстислав Чернов і Євген Малолєтка працюють як кореспонденти з 2014 року. Вони розуміли, що таке війна, я – ні. Я просто прийняла все. Це вже відбувається. І не дозволяла собі піддаватися емоціям, плакати.
Сукня, BEVZA
Зараз все, що я можу зробити, – це дати голос людям, розповісти світу, що реально відбувається. Це моя журналістська місія – не дати цим історіям бути забутими та не дати цим смертям стати статистикою.
Також рятувала величезна любов до своєї професії. Я розуміла, що як журналіст, несу відповідальність перед людьми. Так, небезпечно, так, боляче, але це моя робота. І, напевно, саме це врятувало мені життя. Адже щодня, навіть коли ми прокидалися від вибухів, після складної ночі, все одно розуміли, що треба робити свою справу. Навіть коли не могли виїхати з лікарні через сильні обстріли. Ми йшли та просто записували інтерв'ю по коридорах з людьми, які там перебували. Навіть не знаючи, чи зможемо це надіслати, чи хтось колись побачить наші кадри. І все одно продовжували працювати. Допомагала команда та відданість людям.
Мені так приємно, що я відчуваю тепло від людей навколо. Ми маємо цей зв’язок. І всі нинішні визнання свідчать про те, що люди нам довіряють. Це для мене головне, мій шанс бути корисною.
Як проходив відбір матеріалу? Як показати все та не оминути важливе? Розказати історії всіх неможливо в хронометражі навіть повнометражного фільму.
Ми почали працювати над стрічкою, коли зрозуміли, що історія Маріуполя має назавжди залишитися в пам’яті людей. Завдяки лінійному сюжету нам вдалося показати, як лише за 20 днів світ може перетворитися на пекло. За 20 днів можна зруйнувати величезне місто та долі тисяч людей.
Над монтажем працював Мстислав Чернов разом із монтажеркою, кінопродюсеркою із США Мішель Мізнер. Я пам’ятаю, як вона пропонувала додати в фільм наші історії, але ми взагалі не хотіли про це говорити. Адже наша робота фокусується на людях, і вони в центрі, це їхня історія. Це реальне життя. Мстислав ніколи не вимикав свою камеру, він знімав усе, що відбувалося. І тому ми змогли показати в фільмі навіть ті моменти, що були за кадром. І це, гадаю, дуже важливо.
Мстислав ніколи не вимикав свою камеру, він знімав усе, що відбувалося. І тому ми змогли показати в фільмі навіть ті моменти, що були за кадром. І це, гадаю, дуже важливо.
Серед найтрагічніших моментів, які нам вдалося зафіксувати, – сцени життя та любові. Стрічка дає людям розуміння того, що таке війна. Це коли ми втрачаємо людей. Коли гинуть діти. Тож «20 днів у Маріуполі» – історія багатьох українських міст і всієї країни.
Жакет, LITKOVSKA, сукня, BEVZA
Про всі жахіття Маріуполя ми дізнаємося тільки після деокупації. Нині тисячі батьків досі не знають долі своїх дітей. Тисячі дітей не зможуть віднайти місця поховання батьків. Кожен із нас чув не одну таку історію з перших вуст. Переглядаючи фільм «20 днів у Маріуполі», я мимоволі шукала очима свою знайому, зберігаючи якусь надію. Чи зверталися до вас раніше з проханням переглянути відзнятий матеріал, аби знайти рідних?
Так, до нас зверталися сотні людей з проханням знайти їхніх близьких. Сотні людей бачили рідних на фото та відео, які ми надсилали, і намагалися дізнатися про їхню долю. Під час перебування в Маріуполі мені теж писали мої знайомі. Але я вже не знала, що відбувається в іншому районі міста, адже він окупований.
Пересуватися було дуже небезпечно, і виїжджати на вулицю – це щоразу величезний ризик для життя. Ми мали шукати баланс для того, щоб і зафіксувати те, що відбувається, при цьому залишитися в живих. Ми намагалися надавати інформацію про близьких, коли щось знали або вже перебували поруч із ними.
Але, звісно, всім допомогти було неможливо, адже по місту не було зв'язку, крім офісу одного з мобільних операторів. Там збиралися люди й могли хоча б зателефонувати своїм рідним, сказати щось. Вони дзвонили й говорили: «Я тебе люблю, я живий». У такі моменти ми намагалися надсилати фото та відео, щоб світ побачив і дізнався про те, що відбувається.
Жакет, LITKOVSKA, сукня, BEVZA
«20 днів у Маріуполі» повернув кожного з нас у перші дні війни. Хтось прокинувся від вибухів та почав збирати речі найпершої потреби, аби знайти безпечніше місце. У когось вже був час тільки сховатися в найближчому укритті. Проте я згадую те єднання людей, коли кожен незнайомець здавався тобі чи не найріднішою людиною. Чи підтримуєте ви зв’язок з героями стрічки? Чия доля зараз відома вам?
Я весь час підтримую зв'язок з героями фільму. Нам вдалося знайти майже всіх, і це насправді диво. Вони стали набагато ближчими, можна сказати, рідними людьми для нас. Наприклад, поліціянт Володимир Нікулін, з яким ми познайомилися в день бомбардування пологового будинку. Саме він вивіз нас із Маріуполя. Ми виїжджали на його автівці, що була на той момент розтрощеною. Він неабияк ризикував власним життям і життям своєї родини, адже у своїх речах ми приховували камери та записи з них.
Зараз Володимир продовжує свою службу в Донецькій області як поліціянт. Він ні на день не припиняв своєї роботи. Кілька місяців тому під час атаки на місто Покровськ він був поранений – тоді Володимир теж приїхав рятувати людей.
Для нас була величезна честь документувати роботу цих людей, розповідати їхні історії, бути поруч із ними. Лікарі другої обласної Маріупольської лікарні – це героїчні люди, які в неймовірно складних умовах щодня рятували сотні поранених.
В якусь із ночей єдине світло, яке ми мали, було відблисками полум’я з палаючого будинку поряд. І навіть тоді лікарі до останнього боролися за кожне життя, за кожну людину, за кожну дитину. Іноді вночі, коли було дещо спокійніше, ми могли відволіктися та поговорити про щось, навіть пожартувати. Зараз ці лікарі переїхали до Києва, працюють тією ж командою та навіть відкрили власну лікарню.
Але найстрашніше і найважче довелося тим людям, які втратили своїх близьких, своїх дітей. І вони мали якось жити далі із цим болем.
Чи залишається хтось із героїв фільму на окупованих територіях?
Звісно, є такі люди. У кожного – різні причини та ситуації. З ними відбуваються жахливі речі: наприклад, арешт за відмову робити російський паспорт. Є люди, які поверталися на окуповані території, аби перепоховати своїх дітей чи близьких. Це вже не те місто, яке вони пам'ятають. Не місто їхнього дитинства…
Задля безпеки українців на окупованих територіях ми не називаємо їхніх імен та рід діяльності.
Перемога фільму на «Оскарі-2024» в номінації «Найкращий документальний фільм» – визначна подія в історії сучасної України. Як фільм сприйняла світова спільнота? Можливо, своїми емоціями з вами ділилися закордонні знаменитості?
Прем'єра фільму «20 днів у Маріуполі» пройшла в штаті Юта в межах фестивалю незалежного кіно Sundance. Я пам'ятаю, що ми всією командою дуже сильно хвилювалися, адже не знали, як люди сприйматимуть цей фільм, як вони відреагують, чи залишаться в залі. Після показу глядачі піднялися та почали аплодувати. Ці аплодисменти були для людей з Маріуполя, для Маріуполя, для українців, для тих, кого вже немає, і для тих, хто зміг вистояти, вижити й продовжити свою боротьбу.
Звісно, я пам'ятаю сльози на очах людей, пам’ятаю цю тишу.
Кейп, BEVZA, лосини, INTIMISSIMI, взуття, LE SILLA
Ми показували фільм у багатьох країнах Європи, а також у США. І завжди люди вставали та аплодували. Пам’ятаю прем’єру стрічки в Україні на фестивалі Docudays UA, яку відвідали військові, поліціянти, медики. Зала аплодувала, а для мене це був найважливіший момент – герої фільму заслуговують на це.
На «Оскарі» мені вдалося поспілкуватися з багатьма відомими режисерами та акторами. Напевно, найбільше мені запам'яталася розмова з Кілліаном Мерфі. Я одразу побачила розуміння в його очах. Він дивився фільм та рекомендував стрічку до перегляду своїм друзям. Це була надважлива підтримка, адже актори такого масштабу дійсно мають свій вплив на світову спільноту.
Що відчували ви на сцені «Оскару»?
Спокій. Коли ми вийшли на сцену, я дивилася на цих людей в залі: провідних режисерів, фільммейкерів, акторів. Вони дивилися на нас, а я думала про жителів Маріуполя. Я знала, що їхні голоси будуть почутими.
Я згадала історію з лікарні. У коридорі серед ночі поруч зі мною сиділа жінка, і вона плакала, говорила, що нас ніхто не чує, що ми тут всі загинемо. Мені хотілося сказати, що ні, нас чують, і ми будемо кричати на весь світ!..
Журналістська робота після повномасштабного вторгнення і продюсування фільму «20 днів у Маріуполі» – не всі ваші досягнення. Можна говорити про Пулітцерівську премію за репортаж із оточеного Маріуполя, серіал «Рік війни», список Forbes 30 Under 30 Europe та багато іншого.
Ми зробили дуже багато після того, як залишили Маріуполь. У день бомбардування драмтеатру нас вже не було в місті, але ми почали працювати над розслідуванням. Зібрали понад 20 свідків, які вижили та змогли звідти виїхати. Зробивши 3D-модель драмтеатру, щоб якось візуалізувати ці жахи, ми підрахували, що загинули сотні людей.
У нас була картка парамедикині Тайри, яку я провезла в тампоні через 16 російських блокпостів. Я не знала, що саме на ній, але розуміла важливість цієї інформації. Наступного дня її взяли в полон.
Після повернення в Харків ми продовжили працювати. Зранку знімали наслідки ракетних атак на місто, вночі монтували фільм. Після деокупації Харківської області ми з командою працювали над ще одним розслідуванням. Так я дізналася про місця тортур та масові поховання людей, серед яких були й мої знайомі. Я не могла уявити, що таке може статися. Кожна історія назавжди залишиться в моїй пам’яті.
Нещодавно ви перебували на Донеччині. Там ви працюєте над новим проєктом?
Ми зараз багато над чим працюємо. Це зовсім різні формати. Як штатний кореспондент Associated Press в Україні я продовжую виконувати свою повсякденну роботу. Наразі концентрую увагу на історіях з окупованих територій, де відбувається велика кількість злочинів.
Мені потрібно бути посеред подій, щоб розуміти, що відбувається там. Щоб передавати ці історії такими, якими вони є. Тому ми також, звісно, продовжуємо працювати на лінії фронту. І в Донецькій області, і на Харківщині, і в Херсонській області.
Сукня, BEVZA
Як знаходите сили не зупинятися?
Звісно, важко, але ж ти іноді повертаєшся до самої себе. Робиш якісь звичайні речі, наприклад, купуєш сукню чи зустрічаєшся з подругою. Іноді я намагаюся відчути життя. Я можу жити, зустрічати всі ранки, проводжати ночі, навіть коли обстріли. Але навіть зараз мені буває важко зрозуміти, що я жива.
Але в мене є мета, за якою я йду, – розповідати історії людей, розповідати правду.
На годиннику 17:30. До від’їзду на Харків Василиса має відвідати Бучу, аби зафільмувати процес створення муралу, присвяченого розстріляним добровольцям, які, не маючи жодного професійного озброєння, стали на захист міста. Відзняти цей матеріал її попросив батько одного з загиблих, літній чоловік, на ім'я Олександр.
Ми їдемо разом із продюсеркою. В автомобілі на нас уже чекає Євген Малолєтка, фотокореспондент фільму «20 днів у Маріуполі» та лауреат світових фотопремій, з яким наразі Василиса плідно працює пліч-о-пліч. Мені було цікаво, про що між собою спілкуються люди, робота яких зосереджена на документуванні того, що ми називаємо людським горем. По дорозі до Бучі Василиса та Євген обговорюють майбутні поїздки, проте загалом діалог швидко змінюється від дискутування військових проблем до жартів на буденні теми.
Я запитую в Євгена про перебування у Маріуполі, роботу з Василисою та прошу згадати історію, яка першою спадає йому на думку.
Євген Малолєтка: Ми пройшли разом крізь багато речей, і це неможливо залишити позаду, забути. Ти завжди думаєш про людей, які з тобою. Ти залежиш від них, а вони залежать від тебе. Важливо бути на одній хвилі з тими, з ким працюєш у команді.
Згадую історію, що сталася вже на другий тиждень нашого перебування в Маріуполі. Готель, у якому ми жили, залишився без води. «Найдорожчою» послугою в ньому було знайти воду та підігріти її, аби прийняти душ. Хтось украв нашу обіцяну воду, але вогонь ще залишився. Тож ми самостійно гріли її у касці та бронежилетах.
Василиса мила волосся в мороз у літрі води, занурюючи пасма в відро. Попри все вона хотіла мати добрий вигляд та відчути радість хоча б від звичайного ритуалу. Василиса нам дуже допомогла в цій поїздці. Часто їй доводилося брати удар на себе в таких моментах, як, приміром, спілкування з близькими.
На годиннику 19:00. Попри затори ми приїжджаємо вчасно. Олександр знаходить сили жартувати, що ми звірялися за годинником. На цьому місці сталася жахлива трагедія, один із тисяч злочинів російської армії на території України. Василиса одразу вмикає камеру, водночас обіймаючи та заспокоюючи родичів загиблих, які вже очікували на них. Мультизадачність – те, що одразу помічається в її роботі. Я розумію, що ніхто не плаче. Значить, не повинна і я. Хоча б заради того, аби не засмутити шестирічну Наталку, онучку Олександра та доньку загиблого добровольця. «Я намалювала квіти на муралі, а мама та дід не захотіли», – ділиться з нами дівчинка. Василиса знаходить час не лише для кореспондентської роботи, приділяючи увагу кожному, хто цього потребує. Ми завершуємо інтерв’ю дорогою в Київ. Залишається декілька коротких запитань.
Жакет і спідниця, COMME DES GARÇONS BLACK (THE ICON), взуття, GIAMPAOLO VIOZZI (HELEN MARLEN)
Як це – бути журналістом під час війни?
Перебувати перманентно у небезпеці, але працювати та розповідати ці історії.
Як це – бути жінкою під час війни?
На війні немає статі. Головне – залишатися людяним, знаходити в собі внутрішні сили, бути корисним. Але при цьому для мене важливо бути жіночною та пам'ятати про свої ритуали. Мені подобається купувати новий одяг, косметику та робити макіяж, коли маю таку можливість.
Що сниться вам уночі?
Іноді мені сниться війна, події, які вже сталися. Наче я кудись біжу, від чогось ховаюсь чи хоча б намагаюся зробити це. Але в мене із собою завжди є камера, тож я намагаюся все знімати…
Асистентка з макіяжу та зачіски: ВІКТОРІЯ ПУЛЄВА
Сет-дизайн: МАКСИМ ФРЕЙ
Гафер: ДМИТРО РОМАС
Читайте також: Герої нової сцени: «Шмальгаузен» для L’Officiel Ukraine.