«Шмальгаузен» – театрально-іронічне дарк-кабаре, що у 2020 році вийшло зі стін Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. КарпенкаКарого. Його актори – справжні мультиартисти, які нині формують нову українську сцену. Вони грають музичні вистави, дають перформанси, озвучують фільми для спецпоказів у Будинку кіно, об’єднують та розвивають навколо себе аудиторію нового культурного наративу часів війни. Квитки на їхні концерти розлітаються за декілька днів, а фрагменти виступів мають тисячі переглядів у соціальних мережах та на стримінговіх платформах. «Шмальгаузен» вже можна без зайвого пафосу назвати феноменом народження нової культури. Актори театрально-музичного об’єднання Владислав Михальчук, Михайло Матюхін, Георгій Ярмоленко, Роман Дебрін, Євгеній Запояско та Кирило Липко розповідають про творчість колективу.
Як і коли почала складатися ваша група?
Михайло Матюхін: Cпочатку ми всі зібралися на одному курсі, нас було п'ятеро: Владислав Михальчук, Кирило Липко, Андрій Ширко, Євгеній Запояско і я. Одним з акторських завдань було написати власну пісню, що ми й зробили спільними зусиллями. Коли представляли її, зрозуміли, що вийшло щось гідне. Тоді ж подумали, що можна створити таку собі мінібанду й грати власні пісні. Назва гурту виникла раптово. Під час показу пісні наш майстер Андрій Самінін сказав: «Пацани, давайте драйв-кураж, тут має бути шмальгаузен!» Так закріпилася наша назва й пішло-поїхало. Ми почали залучати у колектив цікавих нам людей з інших курсів нашого Карпенка-Карого – Жору Ярмоленка, Валіка Білоконя, Романа Дебріна, Ярика Сьомкіна.
Якими були ваші перші виступи?
Михайло Матюхін: Спочатку це була студентська вечірка, де виступали різні гурти з театрального середовища. А згодом ми почали збиратися в аудиторії вже меншим колективом майже в такому складі, як зараз, щось грали. Потім стався ковід, і коли не було можливості всім зібратися, писали пісні вдома.
Якось батьки наших друзів попросили щось їм зіграти. У нас тоді не було готових аранжувань, але ми зробили квартирник – просто зібралися і зіграли.
Потім був благодійний концерт, де ми збирали гроші на лікування матері нашого саксофоніста Артемія Зеленського (учасник гурту, помер 20 березня 2022 року. – Прим. ред.). Юра Колесник організував нам виступ просто посеред поля на Троєщині. Ми завезли туди апаратуру, яку нам допоміг зібрати батько Артемія, все необхідне обладнання, навіть біотуалет. Від метро була побудована логістика, щоб глядачі комфортно дісталися на концерт. Ми тоді зібрали близько 200 глядачів. Дату цього концерту, 9 липня 2020 року, вважаємо офіційним днем народженням гурту. Потім Юра сказав, що можна виступити на ВДНГ, у павільйоні, де раніше був «Кураж Базар».
Ми виступили й заплатили тільки за світло, за що дуже вдячні. А незабаром сталася повномасштабна війна. Змінився склад гурту – додався Рома Дебрін, а пів року тому до нас долучився Георгій Ярмоленко.
Ви одразу зрозуміли, хто чим буде займатися в команді та на сцені, хто які ролі гратиме?
Михайло Матюхін: Кожен із нас щось уміє. Приміром, Влад Михальчук – чудовий поет. Зараз і Кирило Липко пише вірші, я почав писати музику. Андрій Ширко більше розумівся на стилістиці – як усе можна вибудовувати, як поєднувати. Женя Запояско побачив контрабас та сказав, що буде грати тільки на ньому. Тому певний розподіл ролей стався полюбовно, від щирого бажання щось робити.
Кожен розуміє, в чому він може бути яскравим, і ми всі разом це поліпшуємо. Тобто можна говорити, що «Шмальгаузен» – це організм, в якому немає одного чи двох учасників, які на собі все возять. Кожен із нас – повноцінний член команди.
А як взагалі змінився гурт за цей час – від пандемії ковіду до сьогодні? Я так зрозумів, що спочатку він був більше музичним, а нині в ньому більше акторства, театральності.
Владислав Михальчук: Трохи змінилися відсотки театральності. А в плані якоїсь ідеології змін немає. Крім того, що ми робили музичні програми, почали ставити вистави, озвучувати фільми, почали самі створювати такий собі невеличкий кінематограф. Тобто вже займаємося повністю всім процесом. Світло та звук теж робить наша команда. Ми постійно вчимося нового. Тож можу сказати, що наш ракурс не змінювався – він розширювався.
Як виникають ідеї? Цим займається хтось один із вас чи це якийсь колективний розум?
Владислав Михальчук: У цьому питанні ми найбільше довіряємо Андрію Ширку – саме він відповідає за загальний стиль, виступає в ролі режисера стилю і матерії. Євгеній Запояско: Можна сказати, що напрямом нашої стратегії займається креативний продюсер Андрій Ширко. А виконуючий продюсер – Валік Білоконь. Але це все наші друзі, а не якісь дорослі нудні дядьки. Як виникають ідеї ваших вистав і перформансів? Владислав Михальчук: Розповім на прикладі створення вистави Augusto & Gustav, яку ми зараз даємо в червоній залі Будинку кіно. Торік 12 лютого ми з хлопцями сиділи у «Вавилоні» (ресторан у Будинку кіно. – Прим. ред.). Я запропонував зробити щось до Дня закоханих 14 лютого, зіграти якусь акустичну програму. Потім ми з Михайлом посиділи, пограли акустичні пісні, які вже в нас були, і прийшов Андрій, додав між піснями якоїсь драматургії, додав тексту, взявши за основу швейцарського письменника Роберта Вальзера. І так ми за день зібрали програму.
Нам з Михайлом сподобався такий формат і матеріал, але ми вирішили, що одного дня дуже мало. Тож витратили на це ще трохи часу і зробили повноцінну виставу та почали крутили її в тому ж ресторані «Вавилон».
Потім була ще одна ідея до Нового року. А згодом я запропонував хлопцям перенести її з «Вавилону» в червону залу. Тож виставу, яку ми спочатку грали на 65 глядачів, вже зараз даємо на 650.
Роман Дебрін: Коли Андрій захотів поставити виставу Silence to Silence за Семюелем Беккетом, всі чітко знали, що ми робимо. Він як режисер підготував уривки з новел і великих оповідань, а ми їх грали.
Згодом кіноспілка й Будинок кіно запропонували нам озвучування старих фільмів українською. Сергій Гаврилюк, Станіслав Сокуненко – представники старої гвардії кіноспілки – навчили нас цього.
Михайло Матюхін: Є чудовий український поет Микола Вінграновський. Я давно вже писав пісні на його вірші і якось про це сказав у Будинку кіно. Зустрівся з Едуардом Тімліном (український кінооператор, сценарист, заслужений діяч мистецтв України. – Прим. ред.), який повіз мене у архів кінохроніки. Ми там знайшли дуже багато матеріалу з його дипломних фільмів, бо він теж навчався у Карпенка-Карого, був чудовим актором. Так ми зрозуміли, що можемо зробити з цього програму. Тож ідеї виникають і втілюються у життя від азарту та бажання кожного розвиватися і робити щось нове.
Які фільми озвучуєте?
Владислав Михальчук: У прокаті наразі немає фільмів саме з нашим озвученням. Їх можна побачити на закритих показах, на яких ми самі й презентуємо фільми. Крайня наша робота – «Набережна туманів» Марселя Карне, дуже круте французьке кіно 30-х років. Це неймовірний досвід, коли розумієш, що молодь може побачити світове кіно саме українською! Вже відбулося десь три чи чотири покази.
Повернімося до вашого зв'язку з Будинком кіно.
Євгеній Запояско: Це прекрасне місце, в якому сконцентрована творчість. Коли заходиш – на вході бачиш Параджанова. Бачиш приміщення кіноспілки, її монументи. Підіймаєшся вище – і дивишся на роботи українських художників. Ще вище – кадри з фільмів, ще вище – атмосферна кінозала. У колишньому ресторані Будинку кіно, коли в нас там вистави, є тепер трохи театру. Це просто великий будинок творчості, і нас дуже тішить, що вона тут живе, квітне.
Владислав Михальчук: Насправді не тільки ми працюємо у Будинку кіно. Сюди почали приходити люди, яким хочеться влаштувати й провести саме тут літературний або музичний вечір. Цей майданчик насправді доступний для початківців, які можуть прийти й показати свою творчість. Тому у Будинку кіно ти завжди можеш побачити щось нове, і це чудово.
Місце справді легендарне. Ти дивишся кадри тих років і розумієш, що вони зроблені там, де ми з вами стоїмо сьогодні. Це неймовірно. Якщо вдуматися: цими коридорами ходив сам Параджанов!.. Ми маємо змогу побачити справжніх метрів нашого кіно, які нині живі та яких вже лишилося так мало. До прикладу, побачити й почути Романа Балаяна – це не просто подія, це одна з найважливіших зустрічей у твоєму житті.
Наскільки важливі оці конвенційні старі інструменти комунікації артистів через медіа з аудиторією?
Владислав Михальчук: Для нас не має значення, як саме дізнаються про «Шмальгаузен». Важливо, щоб люди, які побачили нас, зацікавилися цією творчістю і захотіли дізнатися про нас більше. І коли детальніше познайомляться, вони потраплять у окрему країну творчості. Мені здається, ми не нехтуємо інструментами. Так, кожен із них гарний, ефективний, але головне – спочатку дати глядачу змогу дізнатися про нас. А далі він вже сам відчує, що ми пропонуємо йому і театр, і кіно, і музику, об'єднуючи ці види мистецтва, розширяючи творчі горизонти.
Що стосується соціальних мереж, то нас дивляться і слухають стільки людей, скільки ми заслуговуємо. Ми не маємо якогось там доброго дяді-продюсера, який би нас спеціально просував. Той самий тікток ми не знімаємо під тренди. Знімаємо те, що хочемо.\
Але ви є в цих трендах. І Микола Вінграновський.
Можливо, ми розвінчуємо той міф, що тренд – тільки тренд. Тобто що він існує сам по собі, а ти маєш його розвивати і на цьому набивати собі глядача. А виходить так, що наші тіктоки не повторюють загальні теми, а показують щось зовсім інше та нове, чого досі не було.
Якщо ви бачили відео, що викладають наші глядачі з концертів та виступів, то розумієте, що вони самі знімають ті моменти, які їм цікаві. Здебільшого відео з нами в інтернеті – це якраз справа рук наших поціновувачів.
Наскільки пов'язані ваші прихильники з аудиторією вистав театру ім. Івана Франка? Якщо це люди, що мають спільне мистецько-інформаційне коло, чи можна говорити, що саме «Шмальгаузен» об`єднує людей?
Михайло Матюхін: Мені було б ніяково визнавати це, але є момент моєї особистої відповідальності, оскільки я працюю у театрі ім. Франка. Театральний критик Сергій Винниченко якось висловився, що «Конотопська відьма» стала настільки популярною зокрема через «Шмальгаузен», тобто молодь прийшла у театр. Мабуть, це працює так, що ти бачиш щось від «Шмальгаузена», а потім тобі в рекомендаціях дають театр ім. Франка. Шкода, звісно, що ця історія не відбувається з усіма театрами. Приміром, є театр на Лівому березі, але до нього не всі доїжджають. Є Малий театр, але до нього мало хто доходить. Хочеться сподіватися, що ми насправді стали рушійною силою, магнітом для тієї аудиторії, якій цікавий театр. Ми всі живемо в часи, коли люди звикли до ґаджетів і забули, що таке живі емоції, якими дуже важливо ділитися, особливо зараз, під час війни.
Роман Дебрін: Коли ми їздили у крайній тур, помітили, що наші виступи почали відвідувати дорослі люди. Також ми завжди раді бачити військових. Подібні зміни можемо відзна чити тільки на живих концертах і виставах, але ж це тільки відсоток – ми все одно не бачимо всієї нашої аудиторії.
Нині, у кризові для суспільства та країни часи, театральна і культурна сцени почали відроджуватися. Що саме, на вашу думку, сприяє цьому процесу?
Євгеній Запояско: Аудиторія хоче більше українського. Звісно, що після 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення у людей розвинулася відраза до всього російського, яким нам дуже довго засмічували голови.
Звісно, люди хочуть бачити своє, українське, прагнуть більше дізнаватися. Приміром, я дізнався про художницю, дисидентку Аллу Горську, тільки коли в «Українському Домі» відкрилася присвячена їй виставка. А так про неї, напевно, дізнався б ще не скоро. Тож спочатку дізнаєшся, потім вже читаєш історію та приймаєш це маленьке зернятко, що потім в тобі проростає.
Аудиторії хочеться бачити більше українського театру – нового чи старого. Більше української музики, кіно, художників, поетів. На жаль, подібні процеси якраз і відбуваються саме на зламі епох, у важкі часи. Тому зараз відродження українського неймовірно актуальне. Насправді хочеться, щоб це було дійсно якісне відродження, а не швидкоплинний процес, але час покаже.
Кирило Липко: Зараз грань між модою і справжнім відродженням тонка. Моду можна спрямувати до відродження, але не на 100%. Додам до слів Євгенія, що у людей впали звичні окуляри. Сподіваюся, ці окуляри зняли всі українців, які любили й поважали російське, тягнулися до нього, вибравши собі такий вектор. Це стосується і театру. А вже коли виникає відраза до всього ворожого, коли це починаєш буквально ненавидіти, то хочеш дізнаватися: а що ж у нас було? І тут з’ясовується, що у нас це було ще крутіше, ще яскравіше. А йому просто не дали вижити, вбили.
Михайло Матюхін: Також скажу трохи про популярність та моду. Вона зараз стала головною оцінкою творчості. Але дуже важливо, щоб разом із цим з'явилася правильна інституція критики та журналістики. Звісно, це зараз є, але воно абсолютно непопулярне. Хтось читає сьогодні кінокритику? Ні. Хтось читає про український театр? Ні. Такого майже немає. Більшість рецензій можна узагальнити до «я нічого не зрозумів, тож мені це не сподобалося». А як взагалі таке може бути? Театральний критик Олег Вергеліс, якого вже, на жаль, немає серед нас, завжди писав такі речі, від яких глядач міг розуміти, піде він на подібну виставу чи ні. І глядача сам міг порівнювати. А зараз, якщо людина завітає у театр ім. Франка, а потім на виставу «Шмальгаузена», то не дуже зрозуміє різницю. Бо ніхто не здатен пояснити, в чому вона полягає. А вона величезна.
Повернімося до Вінграновського. Чи виникала проблема з авторськими правами? Ви не можете випустити пісні на вірші Миколи Степановича, бо син поета не надає вам такого права?
Владислав Михальчук: Ми вже працювали над цим матеріалом, маємо певну кількість творчих, дуже цікавих експериментів. Автор надзвичайний, і велика честь взагалі до нього доторкнутися, зануритися у його поезію, але хочеться, щоб дійсно все було офіційно. Нічого, ми звикли працювати чесно. Просто наразі не маємо можливості звʼязатися із сином поета. Та продовжуємо робити все для того, аби в майбутньому з'явилася програма Вінграновського.
До прикладу, якщо говорити про Тараса Шевченка, то на нього авторське право вже не поширюється, його твори можна використовувати. Стосовно класиків, які пішли у засвіти нещодавно, до них треба, грубо кажучи, достукатися через авторське право.
На якому зі своїх виступів ви зібрали найбільшу аудиторію?
Владислав Михальчук: У Львові, коли презентували програму «ТвійВіль». Там було близько тисячі людей – більше вже просто б не розмістилися через обмеження. У Дніпрі теж продали квитків на 1100 місць (це був театр опери і балету). Але потім через повітряні тривоги багато хто не зміг повернутися на перенесену дату.
Тобто якщо ви захочете зібрати, приміром, палац «Україна», то зробите це?
Кирило Липко: Для нас важлива якість. Те, що ми зберемо палац «Україна», не дає гарантії, що це буде якісний за нашими мірками виступ. До того ж у нас є програми, розраховані на певну кількість людей.
Владислав Михальчук: Уявімо НСК «Олімпійський». Ми ж перш за все театральний гурт. Якщо грати якісь саме театральні сцени, не кожен зможе побачити їх на власні очі, якщо це буде величезний простір. Багато залежить від майданчика для виступу. Він має нам подобатися, адже ми представляємо театральну дію, тут дуже важлива атмосфера.
Роман Дебрін: У Києві ми граємо у Caribbean Club, де нам дуже комфортно. Це для нас такий собі джаз-кабаре-клуб. Тож для нас краще зібрати декілька «Карібіанів», але щоб нам це подобалося, ніж один величезний палац.
Як, на вашу думку, артистам сьогодні комунікувати з аудиторією у контексті війни?
Євгеній Запояско: Ти не можеш мовчати про війну, тобто робити щось у своїх рожевих окулярах, радіти життю і не зважати на те, наскільки це важкі часи.
Владислав Михальчук: …Або мати певну медійну силу і перейматися, що в тебе у сторіз впаде статистика, охоплення, якщо ти ще один збір виставиш. Ми вибираємо комунікувати. Вважаємо, що це правильно.
Кирило Липко: Так складається, що ми не маємо змоги щодня відповідати в директі. За певний час, тиждень-півтора, ти все збираєш і знаєш, що сядеш відповісти усім, не оминеш збори – репостнеш всі, що треба. Так, я теж бачу, коли охоплення падають. Але це наша аудиторія, і я дивлюся на реакції людей і розумію, як вони допомагають. Маємо від них неймовірну підтримку, взаємообмін енергією та любов’ю. Але то все велика відповідальність. Хочеться порадити іншим не забувати, що якщо вибираєш такий шлях, то це перш за все велика відповідальність, а не джерело постійного дофаміну.
Чи є артист, якого ви хотіли б запросити до колаборації зі «Шмальгаузеном»?
Євгеній Запояско: На рахунок три всі говоримо… Елтон Джон!
Георгій Ярмоленко: Насправді це якщо була б така можливість. Просто не знаю, що саме має статися, щоб ми зробили якусь, як ви кажете, колаборацію з Елтоном Джоном. Це взагалі був би якийсь розрив аорти особисто для мене. Це просто мрія, яка, швидше за все, ніколи не здійсниться. Але якщо…
Владислав Михальчук: Якщо так, то ми ще дуже любимо один лондонський колектив – The Tiger Lillies. Це просто боги включення акторського на сцені! Нам із Михайлом пощастило побувати на їхньому виступі. Я теж не знаю, чи це концерт, чи вистава. Просто ти дивишся – і не можеш від них відірватися. У своїх шалених образах вони не вимикають акторське ні на секунду! Один трек може тривати вісім хвилин, і він тобі не набридає. Навпаки, люди ще більше заводяться, в тому числі й ті, хто не знає англійської.
Чи розкажете нашим читачам про новий альбом чи наступний реліз?
Михайло Матюхін: Наш новий альбом – як весна: поки що у своїх маленьких бруньках і тільки готується народжуватися і розквітати. А от стосовно майбутніх релізів, то це буде «Вербова дощечка», створена на честь століття від дня народження Сергія Параджанова.
Альбом буде, реліз також буде, а от що створиться між ними – для нас і самих загадка. Але, запевняю вас, ми десь на перекурі обов’язково придумаємо, щоб ще таке цікаве зробити.|
Минулого тижня «Шмальгаузен» представили новий кліп «Порцелянові очі», який вже доступний до перегляду в Мережі. Дивіться ролик нижче: