«Я б хотіла, щоб цих фотографій ніколи не було» – такими словами відкривається проєкт української фотографки Юлії Кочетової, яка стала однією з переможниць найавторитетнішої світової премії для фотожурналістів World Press Photo 2024. Її мультидисциплінарна робота «Війна – це особисте» об’єднує світлини з передової, прифронтових територій і тилу, поезію та музику. Такий проєкт вкотре нагадує: за кожною знеособленою цифрою у статистиці стоїть людина з її болем, втратами, любов’ю та надіями. Говоримо з Юлією Кочетовою про те, наскільки цінні під час війни саме людські історії.
Юлія Кочетова – перша українська фотографка, що перемогла в конкурсі World Press Photo. Раніше за висвітлення повномасштабного вторгнення вона здобула престижну американську відзнаку «Еммі» та була нагороджена президентом Володимиром Зеленським орденом «За заслуги» III ступеня. Її світлини публікують провідні іноземні ЗМІ, як-от The Guardian, Reuters, Zeit, Bloomberg, Der Spiegel, Vice News. Роботи Юлії Кочетової – це не лише свідчення викликів і трагедій, з якими щодня стикаються українці, а й уособлення стійкості та сили.
Ви висвітлювали Євромайдан, початок війни у 2014 році й повномасштабне вторгнення… Коли зрозуміли, що ваша місія – закарбовувати події історичного масштабу в Україні?
Завжди сприймала те, що роблю, як частину шляху. Наша держава не вирішувала бути в стані війни: ми нація, яка захищається. Я ніколи не вибирала знімати вороже вторгнення – воно в моїй країні. Я була на Євромайдані під час розгону протестувальників. У найкривавіший момент перебувала не на площі, але неподалік із моїм хлопцем. Коли ми підійшли, то побачили, як мітингувальників б’ють силовики. Тієї миті зрозуміла, що особисто для мене, студентки, яка приходить сюди вночі співати гімн, надзвичайно важливо діяти, і я можу робити щось інше – фіксувати. Як слово «любов» має дієслово, так і будь-яка криза вимагає від тебе вчинків, тому що бездіяльність так чи інакше веде до поразки.
За декілька днів до початку повномасштабного вторгнення в мене було портретне знімання з клієнткою, яка запитала: «Чи знаєш ти, що робитимеш, коли почнеться велика війна?» Я відповіла: «Зніматиму». Не було жодних сумнівів щодо того, що маю робити. Це мій вибір учасника української історії – говорити за допомогою камери. І я відчуваю, що це важливо.
Ви фіксували воєнні реалії з першого дня повномасштабного вторгнення. Як вам вдалося зорієнтуватися й одразу документувати головне з того, що відбувається навколо?
Наприкінці 2021 року мені почали писати редактори іноземних медіа, з якими раніше співпрацювала, говорили про те, що буде війна. Я дуже скептично до цього ставилася й продовжувала жити. Ми тоді працювали над кіно, а саме був етап монтажу, під час якого ти взагалі перебуваєш в іншому просторі.
У січні (2022 року. – Прим. ред.) декілька джерел, яким я довіряю, почали говорили про конкретні дати повномасштабного вторгнення. Наприкінці лютого я поїхала на схід, аби знімкувати для німецького видання, тому 24 число зустріла на Донеччині, звідки й почала документувати події. Загалом була впевнена, що основні бойові дії розгоратимуться там. Я не очікувала атаки росіянами всієї країни. Згодом евакуаційним потягом повернулася до Києва, потім ним же до Одеси, а тоді була Харківщина й знову Донеччина. Загалом перші дев’ять місяців повномасштабного вторгнення провела в дорозі. Напевно, зараз усі ці поїздки я зможу простежити винятково завдяки фотоархіву.
Пам'ятаю, як поїхала знімати до Кривого Рогу. У нас був один вихідний, адже ми чекали дозволу на роботу на території одного із заводів. Тоді я пішла в магазин і придбала там червоний костюм. Зовсім забула те відчуття, коли купуєш щось не тому, що воно необхідно тут і зараз, бо може врятувати твоє чи чиєсь життя… Пам'ятаю, який мала вигляд у тому костюмі, не розуміла навіть, куди його вдягати, але усвідомила: дуже важливо іноді повертати собі себе.
Багато моїх друзів, близьких долучилися до лав Збройних Сил України, тож нескінченні збори й підтримка цих людей вже стали базовими речами. Я намагаюся бути чутливою до реальності, слухати, що вона говорить мені. Спочатку не всі важливі для мого серця історії потрапляли на новинні шпальти, проте згодом ситуація змінилася, оскільки під час роботи я відчула, що в тому чи іншому місці потрібно затриматися. Наприклад, у мене є фотографія зі школярками з Вознесенська на Миколаївщині. Там ми знімали гуманітарне розмінування, і у дітей був урок, присвячений цьому. Коли залунала повітряна тривога, діти побігли в підвал, де почали позувати мені для портрета.
Зараз розумію, що це фото «сталося», тому що я затрималася та дослухалася до світу навколо. Зазвичай я працюю з іноземними ЗМІ. Історій про Україну вже було так багато, але їх все одно недостатньо. Ми точно не можемо кількісно змагатися з російською машиною пропаганди просто тому, що в них більше людей і виробничих потужностей. Проте маємо змогу відповідати точковими, але надзвичайно професійними документальними проєктами. Коли є «20 днів у Маріуполі», всі ці ігрові фільми росіян про Бучу й Маріуполь нівелюються.
Ця війна з нами надовго. Ми маємо продовжувати говорити про Україну: шукати нові способи це робити. З повномасштабним вторгненням я зрозуміла, що хочу говорити про персональний досвід проживання війни. Десь між аналізом, мапами та цифрами загиблих ти просто втрачаєш те, ким є людина. Наша робота – розповідати історії людей: немає нічого важливішого за них, навіть під час найважливіших історичних подій, коли йдеться про масштабний національний спротив.
Підходи закордонних та українських кореспондентів щодо війни в України можуть відрізнятися. Коли йдеться про твій народ і землю – це інше. Що може показати крізь свій об’єктив вітчизняний фотограф, але не побачить іноземець?
Колись я сформувала для себе приклад, що російськоукраїнська війна – це дуже гучний звук для всього світу. Наші міста руйнуються, люди гинуть під завалами, «шахеди» летять, поранені кричать, військові вирушають на завдання чи стрибають у човни й проводять операції на морі. Коли ти українець і бачиш відео із завалами або стоїш на них, ти точно знаєш, що кричать люди під уламками, розумієш, кому просить подзвонити поранений, якщо він не виживе. Це змінює те, як ти розповідаєш історії та дивишся на світ. Бути українцем – це великий дар, але й велика відповідальність.
Проєкт «Війна – це особисте» постає у вигляді мультидисциплінарного щоденника. Що спонукало вас вибрати саме такий формат?
Я зрозуміла, що фотографія не працює: світлина може передати зображення, але досвід – не повною мірою. Війна на всіх рівнях чуттів: ти маєш бачити, чути, відчувати її на смак, запах і доторк. Саме це створює спогад, від якого неможливо втекти, коли ж фотографію можна забути. На жаль, таке часто трапляється із зображеннями смерті, на які накладаються попередження про «чутливий контент». Крім того, я свідомо вибрала форму чату в месенджері Signal, щоб у людини з будь-якої точки світу, коли вона бере телефон, було відчуття, ніби їй приходять ці повідомлення (проєкт фотографки супроводжує листування, що є рефлексією на українські реалії. – Прим. ред.). Від такого дуже важко відсторонитися: ти розумієш, що це твій телефон і твоя війна.
Уся моя поезія й тексти, які я пишу, документальні. У них немає вигадки: це реальність і моє життя. Автобіографічний підхід – завжди певний виклик, якщо ти як авторка настільки відверто ділишся своїми болями та радостями. Не вірю, що можна передати особисті переживання та не бути вразливою. І так, у цих текстах я дуже вразлива.
Під час війни перед журналістом стоїть вибір: допомогти людині або фіксувати події навколо. Якими орієнтирами керуєтеся ви в такі моменти?
Якщо ви єдиний, хто здатен допомогти, то маєте це зробити. Немає фотографії, яка варта здоров’я чи життя людини. У мене була історія, коли на переході через зруйнований міст з Ірпеня стояв розгублений чоловік, що не знав, «куди далі». На землі стояли ноші, на яких лежала малесенька, худесенька жінка. Я зрозуміла, що це його мати. Поруч стояли декілька фотографів, які курили, ліниво фотографували ту жінку, адже основна маса людей, що тікали з напівокупованого міста, вже залишили його. Я розізлилася і сказала: «Цій жінці не потрібні ваші фотографії. Тому чоловіку необхідна ще одна рука, щоб перенести її через річку. Я хочу, аби ви це зробили, й одна з рук буде моя». Ми перенесли жінку. У таких ситуаціях насамперед треба залишатися людиною.
На вашу думку, які історії, задокументовані вами, мають найбільшу силу?
Найбільшу силу мають тихі історії, ті, що неочевидно розповідають про війну. Сьогодні зранку я показувала колезі знімок військового Дениса, з яким ми познайомилися на стабпункті (місце для надання допомоги пораненим. – Прим. ред.). Його з побратимами вивезли з міста, проте, зі слів чоловіка, не змогли забрати тіло їхнього командира. Він почав плакати. Для мене в цьому набагато більше війни, аніж у зображенні роботи артилерії. У такій фотографії я вбачаю важливість, бо серед хаосу та гулу вона зберігає людину.
Що ви понад усе мрієте зафіксувати у своєму об’єктиві?
Повернення наших полонених і вкрадених дітей. Я хочу побачити тисячі людей, автобуси й чути вигуки: «Слава Україні!» Мені важливо бути з українським народом в той момент, коли ми зможемо повернути всіх своїх.
Чи уявляли ви, якою буде ваша перша світлина після Перемоги?
Коли військові запитували мене про день Перемоги, я розповідала про іконічний знімок поцілунку (світлина моряка й медсестри, котрі перебували на Таймс-сквер у день завершення Другої світової війни. – Прим. ред.) і казала їм: «Того дня не хочу знімати, а хочу цілуватися!» (Сміється.)
Проте, гадаю, що я буду мовчати. Поїду на кладовище. Захочеться помовчати з тими, кого вже не зможеш обійняти.
Інтерв’ю: ІРИНА ЗАДОРОЖНА
Фото героїні: ВІКТОР БАКІН
Стиль: ЄВГЕНІЯ СЕМЕНЕНКО
MUAH: ДІАНА КОВАЛЬ