Давид Петросян входить у перелік найвідоміших молодих театральних режисерів. Він не любить, коли його називають модним, хоча його вистави присутні в репертуарі всіх відомих українських театрів: “Отелло” за Шекспіром – у театрі ім. Лесі Українки; “Буна”, “Візит”, “Слуга двох панів” – у театрі ім. Івана Франка; “Земля” за Ольгою Кобилянською в театрі ім. Заньковецької у Львові. Нещодавно режисер поставив “Гедду Ґаблер” Генріка Ібсена в Театрі на Подолі. У свої 33 він роки не боїться братися за серйозну драматургію, може тому, ще на початку кар’єри авторитетний театральний критик Олег Вергеліс, помітивши його потенціал, казав, що Петросян – один із небагатьох режисерів, який вміє читати тексти по горизонталі й вертикалі, від землі до Бога.
Торік в київському Театрі на Подолі поставив за романом Франца Кафки виставу “Процес”, яка отримала безліч нагород та на котру зараз практично неможливо дістати квиток. Тому, коли на честь 100 років з дня першої публікації “Процесу” у видавництві BookChef вийшов апгрейд цього роману, новий сучасний український переклад (над ним працював філолог Богдан Стороха, який зараз служить у лавах ЗСУ), а потім виникла ідея зробити аудіоформат книги, не було сумнівів, хто зможе надати новому перекладу особливих сенсів. Сім місяців від ідеї до реалізації, і результат – аудіокнига “Процес”, голосом Давида Петросяна.
В інтерв’ю для "L’Officiel Україна" режисер вперше з’являється в артпроєкті фотографки Соні Плакидюк і розповідає про свій досвід диктора, про моду на театр під час війни, творчий тонус, дружбу з акторами й про те, якою бачить вершину кар’єри.
Під час запису аудіокниги Франца Кафки “Процес” ви в студії годинами опановували професію диктора, ніби початківець. Що вам як режисеру дав цей новий досвід?
Будь-яка людина має надихатись і виходити зі своєї бульбашки. Це розширює горизонт сприйняття світу, себе та оточення. З часом нам здається, що ми пізнали світ, нам про нього все зрозуміло, а виявляється, зрозумілим лише “власний ніс”, а що за ним, виглядає досить туманно, тому новий досвід дуже важливий.
Вистава має властивість зникати, а от кіно чи аудіо мистецтво – це те, що залишиться на просторах інтернету.
Дикторський пошук в чомусь схожий з професією режисера?
Схожий. Самодисципліною та розумінням. Ти робиш це у своє задоволення, але для широкого загалу. Наприклад, фактор аудиторії виявився складним під час запису книги, я звик читати суто для себе, а тут чуєш свій голос, який тебе дратує і сумніваєшся в кожному слові й відповідно виникають думки: “А я, взагалі, маю право записувати цей геніальний твір?”
Одне діло читати улюблені книжки для себе, інше – для аудиторії. Потрібні певні навички, вміння тримати увагу, з цим виникали складнощі. Кожна людина сприймає текст по-своєму, тому важливо було записати книжку максимально просто і доступно.
Загалом, це був гарний досвід, а змагатись з професійними дикторами не було мети, мені це не притаманно.
У підтримку аудіокнижки також вийшов мистецький артпроєкт фотографки Соні Плакидюк, де ви з'являєтесь в її об’єктиві в різних мистецьких образах. Таке відчуття, що стилісти спеціально хотіли підкреслити вашу природну схожість з Францом Кафкою.
Фотографуватись мені не подобається, тому я намагався не позувати, а просто існувати в кадрі природно для себе. Але ці процеси мені не цікаві, я не отримую від них жодного задоволення.
Франц Кафка – один із моїх настільних авторів. Я перечитую час від часу його малу прозу, роман "Замок", впевнений: крім “Процесу”, який я поставив в Театрі на Подолі, ще зрежисую не одну виставу за його творами.
Що потрібно режисеру, щоб бути в професії у творчому тонусі?
Команда. Без людей ти – ніхто. Важливо оточувати себе добрими, натхненними людьми й ніколи їх не підводити. Коли я розумію, що поряд люди, зациклені лише на собі, а не на виставі, над якою ми працюємо, я відчуваю пригніченість і мрію, щоб проєкт скоріше закінчився. Зазвичай терміни постановок такі короткі, що поміняти творчу групу неможливо, але якщо є час, я прощаюсь з такою людиною.
Думка про те, що людство створило стільки прекрасного в літературі, живописі, музиці й кіно, також надихає створювати й пізнавати.
А інші режисери чи вистави вас надихають?
З досвідом стає складніше, коли дивлюсь, то розумію, що кожну п'єсу я зробив би по-своєму. Смаки на режисерів з часом теж змінюються. Закордонні режисери, які надихали колись, зараз не резонують в мені. Але дивитись і вивчати, що роблять інші, дуже важливо.
Під час великих змін і випробувань людям хочеться відради, спокою. Багато хто знаходить підтримку в театрі. Ви відчуваєте, як активно підвищується інтерес до театру?
Мені, навпаки, здається, що це суспільство стало більш рішучим і активним. Те, що раніше відкладалось, здавалось ілюзією сталості, зараз сприймається миттєво. Театр – це завжди діалог, чим активніше суспільство і події, тим активнішим стає театр. Саме тому театр зараз такий, зміни відбулися завдяки свідомому й активному суспільству.
Чи варто зараз будувати плани, і як далеко ви зараз бачите власне творче майбутнє?
Потрібно завжди жити з поглядом на майбутнє і не дозволяти відчаю захоплювати свідомість. Життя – прекрасна річ, якби складно не було, треба дихати, планувати й жити своє життя, воно в нас єдине.
Війна – це наша реальність, думати про неї немає сенсу. Підтримувати одне одного і робити своє діло так, щоб тобі не було соромно – ось що всі мають робити сьогодні.
У мене плани розписані на два роки вперед, стільки всього хочу поставити, дізнатись нового. Зараз почав працювати над сучасним текстом драматурга Сергія Кулибишева “Поліандрія”. Це страшна і водночас смішна п'єса про дружину військового, яка дочекалась чоловіка після шпиталю, вони планували дитину… Але після тривалої операції він вертається не один, їх вертається двоє однакових. Автор через призму абсурду підіймає важливу тему адаптації після війни. Нове життя буде некомфортним і повним незручностей. Щоб говорити про важливе, автор обирає жанр трагіфарсу.
Також працюємо з драматургом Максимом Курочкіним над його новою п'єсою “Енеїда”. Це оригінальний твір Максима, який не має відношення до письменника Івана Котляревського, хоча певні цитати з нього там будуть. Ще один цікавий проєкт з Курочкіним – “Кандід”. А ось з класичних творів – “Фауст” Гете, планую в кінці сезону реалізувати цей чудовий твір в перекладі не менш чудового Миколи Лукаша.
А як говорити з глядачем про війну під час війни, щоб це не виглядало кон'юнктурно?
Нічого сильнішого за приліт чи загиблу дитину не може бути. Реальність змушує замислитись в щирості своїх дій і понять. Але це не означає, що про актуальні події говорити неможливо, у виставах потрібно підіймати теми, які не мають однозначного трактування. Наприклад, чи готове суспільство до великої кількості ветеранів, які вертаються з війни скалічені морально та фізично? Як треба суспільству себе змінювати, щоб цим людям було вдома спокійно та комфортно? Це складні питання, які викликають дискусію, і в театрі їх треба обговорювати.
Справжній театр має створювати дискусію та надихати на роздуми, але при цьому як зараз, так і раніше в театр часто приходять на відомі імена, легкі жанри та модні вистави…
Театр може бути різним: тобі або хочеться дивитись дійство на сцені, або ні. Сьогодні є сильний перегин у бік розваг та форми. Кожен режисер сам вирішує, на що орієнтована його вистава. Я не берусь тут повчати когось чи давати модель, за якою мають ставитись вистави. Недостатньо просто взяти відомий твір і перенести його на сцену хоч би як епатажно це не виглядало, геніальні твори рятують порожнечу режисерів своїми думками й геніальною драмою. Глядач часто не розуміє, що успіх належить автору, а не режисерам, які не дискутують з текстом, а просто його ілюструють.
Ви працюєте з різними державними театрами, де не завжди є свобода творчості. Як балансуєте на межі комерції та мистецтва?
Загалом мені вдається ставити те, що сам хочу. Я визначаю свій шлях, як постійну роботу над помилками. Шукаю різні за змістом і формою тексти, щоб не повторювати себе. Звісно, це складно, але хто сказав, що працювати над собою просто?
Зараз мені все частіше хочеться заглибитись в більш лабораторний театр, де ми зможемо разом з акторами працювати над сучасними текстами, а не ховатись за класикою.
Актори часто кажуть про свою залежність від режисерів. Чи може режисер бути на рівних з актором, чи існує між ними дружба?
Якщо ти цікавий, у тебе є голова на плечах, ти й так будеш не залежний від режисера. Актор – особистість, яка також розвивається, вивчає професію, сумнівається і вчиться, якщо він особистість, ми говоримо на рівних. З розумними приємно працювати й дружити. Розумні люди відрізняють і не плутають роботу з особистим життям.
На що готові заради успіху та комфортного життя?
Успіх – абстрактне поняття. У кожного успіх визначається по-своєму. У моєму житті театр посідає перше місце, тому я можу нехтувати особистим життям чи звичайним людським комфортом, що викликає певні труднощі в комунікації, особливо з друзями, але інакше не вмію, це вже перетворилось у професійну хворобу.
Тоді вершина режисерської кар'єри для вас – це…
Поняття не маю, я там не був. В мене немає сталих понять про кінцеву мету. Я просто знаю, що маю рухатись туди чи сюди, мене задовольняє сам процес самопізнання.
Текст: Ірина Міліченко
Photo: Соня Плакидюк
Style: Кирило Савченко
Make up: Наталія Стрільчук