«Здавалося, усе просто: тебе тероризують – піди. Це перше, що ти маєш зробити. Безпека – це все. І це перше, що я не зробила. Виявляється, це непросто. Бо кожного разу ти спілкуєшся з батьками – його і своїми, кожного разу ти в оточенні людей, кожного разу дивишся на особу, яка стоїть перед тобою навколішки і каже, що це останній раз і що він любить тебе і дитину, що дитині потрібен батько і все, що сталося напередодні, — випадковість. І ти повинна сама приймати рішення, що ти йдеш, взяти відповідальність на себе».
Це – цитата з розповіді Світлани, юристки за фахом та жінки, що стала жертвою насильства в родині учасника АТО. Основна проблема у висвітленні цього питання полягає у тому, що насильство над жінками воїнів АТО сьогодні є темою не просто делікатною, але й такою, що прийнято замовчувати: її обговорюють хіба що експерти, які безпосередньо займаються психологічною реабілітацією потерпілих. Саме тому і виникла ідея інформаційної кампанії «Війна, яка не відпускає», що має вивести з тіні проблему насильства над жінками та родинами учасників АТО та дати старт публічній дискусії з цього приводу. У рамках цієї кампанії ми публікуємо матеріал, у який увійшли витримки нашої розмови зі Світланою, коментарі психолога та поради, як протидіяти насильству.
«Солдат, який по поверненні з війни має нестабільний психоемоційний фон як наслідок постійного стресу, а можливо, ще й обумовлений фізичним впливом, наприклад контузією, і продовжує свої кризові стосунки, – усе це вкупі може стати тією композицією, яка призводить до насильства в сім’ї», — розповідає Назар Лосюк, психотерапевт по роботі з кризами та психологічною травмою. За його словами, прояв агресії в сім’ї – це один із способів сублімації психічної енергії, пов’язаної з переживанням негативних почуттів. І що більше складнощів у родині до участі чоловіка в бойових діях, тим менше безпеки і довіри в партнерських стосунках потім і тим імовірніші прояви необґрунтованої агресії.
Його слова підтверджує і розповідь Світлани: вона каже, що токсичні стосунки у них із чоловіком Сашею були завжди. «Знаєте, це не та ситуація, що чоловік був пухнастим зайчиком, пішов на війну і там перетворився на вовка. Сашко дуже швидко накручувався і важко заспокоювався», – додає вона. І зараз ця ситуація ускладнилася посттравматичним досвідом: жінка розповідає про те, що її родина живе у невеличкій квартирці, тож, коли людина бігає по квартирі з криками й матами, це дуже страшно. «У якийсь момент я стала переживати за дитину, почала боятися залишати його одного з батьком. Якось я вийшла на годинку, а коли повернулася, помітила в сина синець».
Саша пішов на війну добровольцем; це здавалось йому романтичною пригодою. До цього він щовечора дивився новини, у яких постійно показували поховання героїв. «Я казала, що це стрьомна тема і якщо мобілізують – нема питань: іди захищати батьківщину, але не йди добровольцем», — каже Світлана, проте чоловік не послухав її та пішов у АТО після обстрілу Маріуполя на початку 2015 року.
Однією з причин, яка також вплинула на прийняття цього рішення, стало те, що у родинних стосунках подружжя почались проблеми. «Певно, Сашко думав, що це було б непоганою нагодою «покращити» ситуацію, — припускає Світлана. — Навряд чи в нього були мотиви зробити собі ім’я героя чи гроші заробити – він не амбіційний».
Психолог Лосюк, розмірковуючи про конфлікти у родинах учасників антитерористичної операції, також стверджує, що рішення піти в АТО може бути намаганням відтермінувати вирішення проблем у стосунках. «У нашій культурі, якщо ти пішов з сім’ї, це супроводжується купою проблем – це взаємини з дітьми, розділ майна, осуд та підбурювання родичів, — пояснює він. — І людина перебуває в цій задушливій атмосфері. Тому що піти з сім’ї – це значить зганьбитися. А ось піти в АТО – дуже непогано лягає в суспільну канву».
Коли Саша повертався у відпустку, його нервувало все навколо: люди усміхаються – це бо вони не бачили війни, хлопці йдуть по вулиці – «їм не тут потрібно бути, а там». «Нервували його я і наш син. Ми намагалися з розумінням ставитися, хоч це і мало допомагало. Чоловік ставав дедалі агресивніший, почав пити», — згадує Світлана.
Далі Сашка залишили у шпиталі для обстеження: Світлана припускає, що посттравматичний синдром – це саме те, що сталось з її чоловіком. «Він майже не спав. Постійно був роздратований, дуже агресивний, особливо з дитиною. Наш Іванко – дуже рухливий, часто міг бути неслухняним. І це чоловіка дратувало, він зривався на крик. А потім почав бити…»
Сашко сам виріс у родині, де насильство було звичною справою, і його самого дуже сильно били в дитинстві – тож це людина, яка вирішувала багато проблем, звертаючись до насильства. «Дуже страшно, коли ми йдемо десь з Іванком і він починає розказувати, що тато нервував і кидав ножі… Я не знаю, що можна порівняти з цим страхом за сина». Це вже не було питанням стосунків Світлани із Сашею як із чоловіком: це стало питанням безпеки. Навіть тоді, коли він казав дружині, що у нього є граната і він підірве її, Світлана не відчувала, що існує реальна небезпека. «А тут вона ось – сліди на меблях від ножів. І мій 5-річний син, який про це розказує. Зараз ми ходимо з ним на заняття арт-терапії для дітей-переселенців. І він малює дуже гарні картини, а потім їх замальовує зі словами: «Усе згоріло».
Почасти Світлана виправдовувала чоловіка тим, що він не бив її – міг штовхнути, схопити за руку, але не бив. Втім, сексуальне насильство в їх родині траплялось – проте жінка виштовхнула це зі спогадів у той же самий день. «Ми сварилися, він був сильно нетверезий, і я не хотіла з ним йти просто спати поряд. Він схопив ніж і просто виволік мене із ліжка, де я спала з сином. Потім кинув на диван, де спав сам. Досить довго щось мені розказував, ображав, а потім просто взяв мене силою, ніж тримаючи на подушці. Я взагалі не могла повірити, що це все відбувається зі мною. Наче страшний сон, який ніяк не закінчувався. А на ранок він сказав, що нічого не пам’ятає».
У поліцію Світлана йти не хотіла: по-перше, за її словами, вона добре знає, що вони нічого не зроблять, а по-друге, тому, що треба було би розповідати комусь із поліцейських, що вона – юрист, що допомагає потерпілим від насильства, яку тероризує власний чоловік. «Я заборонила йому приїжджати до нас додому. Бо недаремно в розвинутих країнах агресора ізолюють надовго від жертви чи потерпілої. Якщо ця людина поруч, ти не можеш прийняти виважене рішення. Бо ось він – такий хороший, обійняв, приготував поїсти, ви разом у ліжку, кохаєтеся… І ніби сварки й не було. Починається ваш новий медовий місяць, який завершує і починає новий цикл насильства». І також важливо розуміти, що агресія і насильство має багато форм: це не обов’язково є завдавання фізичного болю чи бійка, адже навіть ніжність може бути агресією, якщо об’єкт цієї ніжності не бажає її.
Тільки опинившись у цій ситуації, Світлана почала розуміти жертв насильства. Зараз вона хоче розлучення і чекає на нього, шкодуючи лише, що не зробила цього раніше. «Дати пораду іншим? – перепитує вона. — У ситуації насильства в сім’ї ніколи не чекай більш серйозного моменту. Ти не відчуєш, коли настане саме той момент. Це як з електрострумом. Якщо кожного разу потроху тебе б’ють струмом, ти звикаєш до болю. І якщо сталося один раз, а потім ще раз, і ще раз – треба роз’їхатися. І жодних «поживемо в окремих кімнатах». Ні! Ліжко – дуже серйозний аргумент. Його не повинно бути, щоб прийняти виважене рішення».
Психолог зазначає, що чим дружніша сім’я, тим більші шанси подолати внутрішні непорозуміння й конфлікти. І, відповідно, чим менше терпіння у дружини, чим менше довіри у стосунках та можливості говорити відверто, тим ймовірніше, що стосунки зруйнуються. Утім, якщо це все ж таки трапилось та якщо починає існувати реальна загроза насилля, є перелік певних правил, притримуючись яких можна убезпечити себе та своїх близьких.
Як правило, насильство починається з приниження, образ, погроз – психологічного насильства.
Не думайте, що все пройде саме собою. Починайте розмовляти з чоловіком, але без докорів. Спитайте, що конкретно не подобається? Як ми можемо це вирішити?
Коли психологічне насильство переростає у фізичне, слід подбати про місце, де ви разом з дітьми почуватиметеся в безпеці. А також про соціальні контакти, хто може в скрутну хвилину опинитися поруч тут і зараз.
Майже в кожній області є притулки для потерпілих від насильства. Тут жінка з дітьми може проживати безкоштовно протягом трьох місяців, готувати документи на розлучення, відкривати в собі нові можливості.
Зверніться в поліцію, зокрема, щоб були зафіксовані свідчення насильства. Якщо в суді під час розлучення виникне питання, з ким має залишатися дитина, це стане доказом на користь матері.
Дитина усе бачить, як тихо б не сварилися батьки. Не факт, що чоловік, який б’є дружину, не зірветься на дитині.
Пам’ятайте про цикл домашнього насильства. Коли після сварки чоловік просить вибачення, жінка прощає і починається так званий «медовий місяць». Але за якийсь час насильство повторюється знову, і вже з більшою силою.
Перестаньте почуватися жертвою. Починати нове дуже складно, не варто мати ілюзій, що після розлучення все стане одразу на свої місця. Беріть життя в свої руки й приймайте рішення на користь вас і вашої дитини!
За інформаційною та правовою консультацією слід звертатися за телефоном «гарячої лінії»:
0 800 500 335 — Національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації.
Кураторка та ініціатор проекту «Війна, яка не відпускає» — журналіст Ірина Виртосу.
