Поліна Жеребцова — письменниця-документаліст, член Союзу журналістів Росії, член фінського ПЕН-клубу. Отримала диплом міжнародної премії ім. Януша Корчака в Ієрусалімі одразу в двох номінаціях (розповідь та документальна проза). У 2012 році отримала диплом премії А. Сахарова: «За журналістику як вчинок». З 2013 році живе у Фінляндії як політемігрантка.
МЕРТВЕ МІСТО
Ми йшли поруч. Уночі, крізь Мертве місто. Чорні згорілі руїни будинків ховали під собою людські тіла, а пси-пожирачі пильно шукали здобичі. Зненацька морозяне грудневе повітря пронизало моторошне собаче завивання. Пролунав самотній постріл, і все затихло, окрім канонади, що чулася з-за далекого горба й приємно тішила слух.
Ми йшли дорогою, оточеною гігантськими котлованами після глибинних бомб, тих бомб, які заборонені гуманістами для застосування в містах, де є мирні мешканці. Прокляття на голови тих гуманістів, тих, хто винайшов ці бомби, і тих, хто перетворив на пекло наше життя.
– Я сумую…– мовила я.
– А я дивлюся на твою Душу, – відповів він смутно.
Зірки відбивалися в калюжках, там, де трохи розтав сніг.
– Коли ми зможемо бути разом?
– Там, де я, час має іншу форму, тому – незабаром! Але у вашому світі холодних реакцій потрібно чекати роками… Зачекай.
– Не можу! – вирвалося несамохіть. – Я не хочу більше чекати!
Він похитав головою:
– Ти така ж маленька, якою я тебе пам’ятаю.
Його пальця прикрашав срібний перстень з агатом. Той же, з батальйону смертників.
І нікому не знати, що звели нас з тобою
Дивовижні ці знаки, ці перстені на пальцях…
Під нашими підошвами скрипів сніг, і я відчувала те, що відбувається, настільки реально, що аж не втрималася й узяла його за руку.
Цієї самої миті навколишній простір надломився, входячи в інший стан. А мій супутник став напівпрозорим, і крізь нього було видно зруйновані чорні будинки.
Я відпустила його.
Поступово картинка мого сну відновилася, і той, хто йшов поряд зі мною, посміхнувся:
– Енергії не збігаються! Тому не можна торкатися Тих, Хто Відійшов. Я ж тобі казав.
Я мало не заревіла голосно й відчайдушно, та стрималася.
– Ти нечасто приходиш до мене! – вирвалося з глибини свідомості. – Напевно, в Раю гарні гурії?
– Яка дурня, – посміхнувся він. – Я завжди з тобою.
Дорога спинялася біля прірви під лісом. Там, на самому дні, лежало перекинуте авто, тобто його згорілий кістяк. Обриси, схожі на силует людини.
… – Тобі пора прокидатися! – в його голосі чулася відверта досада, що він не міг смикнути мене за носа.
Я лишилася сама й подивилася на летючі зірки в темряві простору, які спочатку рухалися слухняно, а потім закружляли в ритмі виру. Все швидше й стрімкіше – доки в мене не запаморочилося в голові.
Я розплющила очі: світанок. Квітневий похмурий ранок.
Поряд зі мною лежить іграшка: великий веселковий заєць, подарований мені в січні 2000-го російським солдатом, що написав на нашому грозненському снігу зламаною віткою:
НАМ ПОРА ДОДОМУ!
Зайцеві байдуже.
Він бадьоро й весело дивиться на цей світ.
Українською книжку переклала Оксана Думанська
