Ґрейсон Перрі — один із найвідоміших сучасних британських художників, який в своїй новій книзі запрошує читача у світ мистецтва і стверджує, що мистецтво під силу зрозуміти й оцінити кожному. Це філософська і дуже особиста робота, в якій разом із Ґрейсоном Перрі можна пошукати відповіді на непрості запитання: що таке «погане» мистецтво та що таке «гарне» мистецтво? Як перевірити, чи можна вважати «мистецтвом» конкретний твір? Чи здатне мистецтво шокувати нас — чи ми вже все бачили раніше? І, зрештою, як воно — бути сучасним митцем? Книга сповнена британського гумору, і ми дуже радимо її прочитати.
Що вважають мистецтвом? Ми живемо в епоху, коли все може бути мистецтвом, однак не все може бути ним визнане. Бажання створювати речі й виражати себе може привести в дивний світ сучасного мистецтва. Але якщо ви вже сюди потрапили, що будете створювати? Запитуючи: «Що таке мистецтво?» — в інтелектуалів мистецького світу, ви ризикуєте побачити, як закочуються очі й лунають тяжкі зітхання.
Сама ідея про межі в мистецтві — табу для багатьох причетних, які воліють думати, що бути митцем означає мати безмежну свободу. Митці минулого потрапили до в’язниці власної історичної епохи. А ми живемо в часи постісторичного мистецтва, будь-що може бути мистецтвом, але не все є мистецтвом. В епоху без кордонів мене більше, ніж будь-коли, вражає їхня можливість.
У словниках, присвячених мистецтву та митцям, ви не знайдете визначення «мистецтва» чи «митця». Особисто я переконаний, що я — митець, а те, чим займаюся, — мистецтво. Проте в моєму світі є багато людей і видів діяльності, яких би я так легко до цієї категорії не відніс. Мені здається, що багато хто прагне, щоб його заняття визначали як мистецтво, бо це визначення надає особливого статусу (і, відповідно, економічну вигоду).
Тому сказати, що щось не може бути мистецтвом, не так уже й легко. Сучасність не пропонує нам чітких меж. Мистецтво перебуває в постісторичному стані, коли може проканати все. Втім, межі між мистецтвом і немистецтвом усе-таки існують, просто вони не такі жорсткі. Не думаю, що ці межі формальні: я справді переконаний, що мистецтвом може бути все. Думаю, в наші дні межі є соціологічними, груповими, філософськими і навіть фінансовими.
Якось я їхав у таксі західним Лондоном, і на одному перехресті водій сказав, що в цьому місці відбулося жахливе вбивство. Він знав про нього, бо на курсах для таксистів викладач розповідав про яскраві факти для орієнтиру на місцевості, щоб вони краще відкладалися в пам’яті. Запам’ятовування й розуміння — процеси не лише інтелектуальні, а й значною мірою емоційні.
Я завів мову про інтелектуальну й емоційну пам’ять, тому що інтелектуальне й емоційне уявлення про межі між мистецтвом і немистецтвом можуть відрізнятися. Зрозуміти щось нове людина здатна дуже швидко; а от щоб сприйняти значні зміни на емоційному рівні, можуть знадобитися роки, а то й покоління.
Я назвав цей розділ «Відбивати межі» на честь стародавнього ритуалу англосаксонського періоду, який побутував тоді, коли ще не існувало точних карт. Коли священик хотів перевірити, що всі прихожани знають, де пролягають межі їхньої парафії, він збирав гурт молодих і старих людей і обходив разом із ними землі парафії, розказуючи всім, де пролягають її межі. Процесія була дуже урочистою. Коли вона доходила до важливого місця або віхового каменя, старші брали різки і били хлопців, щоб у їхній емоційній пам’яті надійно відбилися ті конкретні місця. Бо саме так ми запам’ятовуємо речі. Наша емоційна пам’ять дуже сильна.
Тому я теж хочу трішечки вас пошмагати під час нашої мандрівки кордонами світу мистецтва, щоб ви запам’ятали, де лежать його віхові камені.
(Є, правда, одне супутнє питання, яке висить у повітрі і яке я прошу вас тримати в голові, поки ми йтимемо вздовж кордонів: чому хтось прагне, щоб все, що він робить, вважали мистецтвом? Причин на те багато, і найочевидніша — тому що він є митцем! «Це те, що я роблю!» Або ця людина хоче мати гарне виправдання своїй діяльності. Багато хто може сказати: «Я так люблю це робити. Давайте назвемо це мистецтвом». Ну і звісно, одна з найвагоміших причин називати свою діяльність мистецтвом — економічна. На ринку мистецтва крутяться величезні суми грошей — 2016 року це було 66 мільярдів доларів. Непоганий стимул називати свої роботи мистецтвом).
Запитайте в маленької дитини, що таке мистецтво, і вона, швидше за все, відповість, що це «малюнки, картини і скульптури» (звісно, якщо це не малий розумник із заможної родини, що мешкає в північному Лондоні, який може сказати: «перформанси» чи ще щось таке). Розумом я розумію, що це дуже вузьке визначення мистецтва, але емоційно мені це дитяче уявлення про мистецтво дуже близьке. Я ріс із думкою про те, що мистецтво — це малюнки, картини і скульптури, і все мистецтво, яке я люблю, доволі традиційне. Тому хоча інтелектуально я приймаю і навіть ціную деякі нові сфери мистецтва, все ж більше прихильний я до давніх добрих речей. Тобто до мистецтва як до візуального медіуму, зазвичай зробленого рукою митця, який приємно створювати, споглядати й показувати іншим. І якщо говорити про історію мистецтва, то такий підхід до питання про сутність мистецтва був би цілком прийнятним. У греків не було окремого слова на позначення «образотворчого мистецтва», як ми його тепер розуміємо. Сноби-римляни поділяли мистецтво на благородне (вільне), як риторика й музика, і неблагородне (низьке), як скульптура та живопис, бо вони потребують багато праці, та ще й розведення грязюки.
Поняття «образотворче мистецтво» — порівняно новий концепт. Ми вішали картини на стіни і робили скульптури ще з доісторичних часів, але виділяти це як окрему діяльність — мистецтво (щось привілейоване, що можна виставляти в галереї чи в музеї) — підхід доволі новий. Історик мистецтва Ганс Белтінґ (Hans Belting) вважав, що ідея мистецтва в сучасному розумінні виникла близько 1400 року. Ця ідея мистецтва панувала й розвивалася, ми сприймали її як належне — аж поки на сцену в середині-кінці ХІХ століття вийшов модернізм. Люди почали запитувати: що таке мистецтво, що ми все- таки створюємо? І почався довгий процес переходу, самоусвідомлення, коли митці почали докопуватися до суті мистецтва, поки в 1910-х не прийшов Дюшан і не показав, що все може бути мистецтвом.
Втім, традиційне уявлення про мистецтво досі живе. Якщо зайти на Ґуґл-мепс і ввести «визначні місця: арт-галерея», символ на позначення галереї — маленька чорна палітра художника. 2000 року група експертів-мистецтвознавців шляхом голосування вирішила, що найвпливовішим митцем ХХ століття був Дюшан. Як він розумів мистецтво? Його ідея реді-мейду — що просто обравши якусь річ, пісуар або сушку для пляшок, можна миттєво перетворити їх на мистецтво — неймовірно розширила можливості митців. Тепер щоби стверджувати, що якийсь твір є або не є мистецтвом, досить просто знати, чи хтось називає його мистецтвом. Як на мене, підхід доволі зухвалий. Марсель, звісно, може скільки завгодно називати щось мистецтвом, але, я певен, багато хто з ним аж ніяк не погодиться, зокрема його колеги-митці. Дюшанове визначення — диктаторське. Думаю, що для підтвердження його ідеї треба було зібрати кворум, який би погодився з його тезою. А на це потрібен час. Коли Дюшан вирішив, що мистецтвом може бути все, він взяв пісуар і приніс його в галерею. До речі, те, що нам узагалі відомий цей факт, — чиста випадковість. Оригінальний пісуар, виставлений на незалежній виставці в Нью-Йорку 1917 року, розбили невдовзі після того. На щастя, хтось зробив розпливчастий знімок експонату, і фото вціліло, інакше це не перетворилося би на таку надзвичайно впливову подію в історії мистецтва. Як на мене, вона доволі зухвала, ця ідея: вказати на щось і назвати його мистецтвом. Це ідея мистецтва від голови. І доволі кумедна.
Однак тепер, через сто років, його вплив і акцентування мистецтва як інтелектуального заняття породжують нові суперечки навколо визначення мистецтва. Стріт-артист Бенксі (Banksy) нещодавно вивернув навиворіт Дюшанову ідею. Одну з його робіт на стіні лондонського торгового центру, на якій зображено дитину, котра шиє прапори Великобританії (цю роботу він приурочив до святкування діамантового ювілею королеви Єлизавети), — було дуже обережно знято зі стіни й продано на аукціоні. Бенксі заявив, що оскільки картину зняли зі стіни, то це більше не його робота. Своїм правом на авторство художник скористався, щоб назвати цей об’єкт не своїм мистецтвом. Я був би не проти піти далі й авторитетно заявляти, що якісь речі НЕ є мистецтвом, якщо вони мені не подобаються. Хотілося б мені мати таку владу.
Мені подобаються історії, коли піддають сумніву владу митця нарікати речі творами мистецтва. Група хлопчиків-школярів, яких 2000 року повели в Міський музей і галерею Бірмінгема, з’їли цукерки, що їх, як здалося дітям, хтось забув на полиці. Насправді то була робота Ґрема Фаґена (Graham Fagen). Але водночас то були й цукерки! Хлопчики мали рацію! Цього не заперечиш.
Поет Вістен-Г’ю Оден любив укриватися важкими ковдрами. Він любив масивні ліжка. (Йому не сподобалися би невагомі пухові ковдри.) Якось в одному домі, де він ночував, на ліжку виявилося недостатньо ковдр, тому він зняв зі стіни картину, просто в рамці, й поклав її на ліжко. Чудова ідея — взяти картину і перетворити її на функціональну річ.
Ще мистецтво припиняє бути схожим на мистецтво, коли стає надзвичайно відомим. Коли хтось іде подивитися на «Мону Лізу», це схоже на відвідини знаменитості. Люди просто хочуть сфотографуватися на її тлі. Як на мене, це вже не зовсім мистецтво. Ну, і ще одна ситуація, коли мистецтво перестає бути схожим на мистецтво, — це коли ви дивитеся на картину і думаєте: «О Боже, вона коштує 250 мільйонів доларів!» Ідею, котру висунув Дюшан, — що будь-що може бути мистецтвом, якщо він вирішить, що це мистецтво, — люди зрозуміли відразу. Проте для того, щоб справді засвоїти її, знадобилося багато часу.
В першій половині ХХ століття всі ці -ізми: кубізм, футуризм, сюрреалізм, абстрактний експресіонізм — взагалі, здається, всі сили кинули на те, щоб експериментувати зі змістом і формою в традиційних матеріальних рамках. Кубісти підривали уявлення про зображення простору, але робили це переважно на картинах олією. Через п’ятдесят років абстрактні експресіоністи відмітали історію мистецтва, все ще орудуючи пензлем на полотні. Звісно, митці дуже завзято експериментували, але по-справжньому ідею Дюшана реалізували тільки в 1960-х, і зробили це представники поп-арту.
1961 року художника Роберта Раушенберґа (Robert Rauschenberg) попросили написати портрет власниці галереї Ірис Клерт. У відповідь він надіслав коротку телеграму: «ЦЕ ПОРТРЕТ ІРИС КЛЕРТ, ЯКЩО Я ТАК КАЖУ». І це був твір мистецтва. Проте цей підхід відрізняється від холодного спостереження Дюшана, бо Раушенберґ наділяє себе, творця, владою надавати сенсу. Що ж до Енді Воргола (Andy Warhol), то однією з найцікавіших його робіт стали коробочки для мила «Брілло». Він виготовив кілька коробочок із фанери такого ж розміру й форми, як оригінальні коробки «Брілло», через трафарет намалював на них логотип, тож його коробочки вийшли точнісінько як «Брілло». Втім, це не були коробки «Брілло». Це був твір мистецтва — «Коробки “Брілло”»!
І саме тоді було зруйновано старе уявлення про мистецтво: дуже важко було відрізнити справжні коробки «Брілло» від твору мистецтва «Коробки “Брілло”». За іронією долі, симпатичний логотип для коробок «Брілло» створив художник — абстрактний експресіоніст. Якоюсь мірою він власними руками викопав яму, в яку впав сам разом із колегами з мистецького руху. І справді, від 1960-х реально будь-яку річ могли визнати твором мистецтва.
П’єро Мандзоні (Piero Manzoni) став знаменитим завдяки тому, що законсервував власні екскременти і продавав їх на вагу за ціною золота. Ще він виготовив твір під назвою «Основа світу»: посеред поля поставив величезний металевий постамент, перевернутий догори дриґом: так твором мистецтва стала ціла земна куля. Творами мистецтва ставали власні тіла авторів та інших людей, які гуляли, спали, стріляли в самих себе, згорали на сонці; творами мистецтва ставали ландшафти, тварини, світло, фільми, відео. Навіть гончарство назвали мистецтвом. Тож категорія мистецтва стала майже безрозмірною. Якщо порівняти мистецтво з мішком, то в голові виникає образ дуже дешевого сміттєвого пакета: коли виймаєш його з відра й несеш до дверей, то молишся, щоб він не розірвався і все сміття не висипалося на килим. Ось який мішок нагадує мистецтво. Він протікає, просвічується і рветься.
Гарна ілюстрація цієї розмитості — історія з Майклом Стоуном (Michael Stone), терористом-лоялістом, який проніс у будівлю парламенту Північної Ірландії у Стормонті заряджену вибухівку. На щастя, його заарештували і не дали підірвати себе чи що він там збирався зробити. У суді Стоун намагався виправдатися, стверджуючи, що не хотів нікого наражати на небезпеку, це був тільки перформанс. Думаю, це свідчить про те, наскільки сильно мистецтво асоціюється з шоком, а не з красою: воно навіть змогло послужити виправданням терористичному акту.
Останнім часом таке часто трапляється: хтось заявляє, що творить мистецтво, щоб «облагородити» свою улюблену справу. Цей підхід 1998 року блискуче спародіювали (я сподіваюся, то була таки пародія) студенти Лідського університету. Вони отримали грант — одну тисячу фунтів стерлінгів на проведення виставки своїх дипломних робіт. Коли настав час робити виставку, вони створили її з пляжних фотографій, зроблених під час поїздки на Коста-дель-Соль, як вони розважалися на пляжі, кількох сувенірів і квитків на літак. Звісно, цей вчинок усіх обурив, на передовицях газет майоріли заголовки: «Студенти-художники витратили грант на відпочинок і назвали це мистецтвом». Як на мене, було дуже кумедно. А потім виявилося, що то був тільки хитрий хід: поїздку вони зімітували. Гроші досі лежали в банку; засмага була з солярію; пляж на фотографіях був дешевим курортом в Англії; сувеніри придбали на благодійному розпродажі, а квитки просто підробили. Студенти блискуче обдурили медіа, яких підвело поширене уявлення про те, що все може бути мистецтвом, що мистецтво — це такі собі безжурні байдики, що можна щось собі замутити і назвати це мистецтвом.
Думаю, вони отримали «відмінно».