Український музикант та композитор Дмитро Шуров нещодавно виступив із лекцією в Оксфордському університеті, де розповів про розвиток української музики після здобуття незалежності та її роль у формуванні сучасної української ідентичності. В інтерв’ю він поділився враженнями від зустрічі зі студентами, пояснив, чому українській сцені бракує тяглості, як війна вплинула на музичну індустрію та яким бачить майбутнє української музики через десять років.
— Про що була мова на лекціях в Оксфорді? Як Ви отримали запрошення? І що це для вас означає?
— Це був щорічний Ukraine Hub, організований Оксфордським університетом для того, щоб студенти, які цікавляться історією та розвитком України, могли прослухати курс лекцій та зустрітись зі спікерами з України з різних сфер культури, спорту, дизайну, тощо. Мені запропонували тему «Як розвивалась популярна українська музика після розвалу Радянського Союзу», я зробив її дещо ширшою і поділився зі студентами своїм загальним поглядом на те, як рухається і розвивається українська музика в умовах безперервних змін та потрясінь. Знаючи цей процес з середини, мені хотілося через призму музики, як важливого об’єднуючого феномену, який відображає та віддзеркалює розвиток суспільства, спробувати пояснити людям зовсім іншої культури, хто ми, як живемо і як за цих неймовірно складних обставин виживають та створюють нове українські музиканти. Мистецтво — це те, що залишається у часі і часто відображає його набагато глибше, ніж політичний процес. Мало хто згадає, хто був правителем, коли творив Бах, про що сперечались у парламенті, коли Шекспір видавав свої п’єси, або яким був курс валют, коли Ван Гог писав свої полотна. Саме через мистецтво люди з різних куточків планети можуть зрозуміти одне одного і знайти спільну мову.
— Як українська музика видозмінюється сьогодні? Сучасна українська музика - яка вона?
— Все, що ми маємо сьогодні, є результатом того, що зроблено за попередні 30 років, так само і майбутнє музики розраховує на сьогоднішніх нас. На жаль, через постійні зміни курсу та традицію ставити хрест на кожному попередньому етапі, не вивчаючи та не усвідомлюючи всіх його набувань та втрат, нашій музиці сильно не вистачає тяглості, здорового наслідування найкращого, що зроблено в минулому. Українці навчились швидко і з неймовірним ентузіазмом створювати нові й нові хвилі розвитку, але їм кожен раз не вистачає опори та глибини, тому, незважаючи на яскравий та багатообіцяючий старт, кожна наступна хвиля змиває попередню. Музиканти Великої Британії, наприклад, завдяки стабільності їхнього світу та повазі до традицій, мають розкіш спиратись на все прекрасне, зроблене до них. Все це створює таке коло любові, підтримки та прийняття себе та своєї історії, в якому кожен новий музикант не починає все спочатку, а підхоплює вже існуючий порив. Українські музиканти, здебільшого, змушені розраховувати лише на свій момент чисто виживальницького прориву в умовах дуже короткого моменту історії, коли є відносна економічна та політична стабільність у країні. Зараз, на мою думку, ми спостерігаємо останній подих, інерцію чергового музичного вибуху, який стався починаючи з 2023. Я сам був частиною декількох таких хвиль, як учасник раннього Океану Ельзи, як один з творців Esthetic Education, як Pianoбой — до та після Революції Гідності та після початку повномасштабної війни. Школярем та студентом я бачив хвилю української музики 90-х і ходив до школи з касетами раннього Скрябіна, Табули Раси, ВУЗВ, Green Grey, Ірини Білик та багатьох інших. Мені цікаво було спробувати пояснити студентам із зовсім інших середовищ, на якому голому ентузіазмі, зусиллями справжніх пасіонаріїв та, скоріше, наперекір, ніж завдяки, існує, створюється та циклічно розвивається поп-музика України.
— Чим цікава зміна української музичної сфери для вивчення світових науковців?
— Думаю, факт розмаїття української музики за останні 30 років, незважаючи на постійні випробування та трагедії всередині країни, вражає і зацікавить досліджувачів. Тобто, сама виживальницька природа митців з цієї території, які здатні створювати за нелюдських умов, у яких більшість би давно здались. Людей, яким буде цікаво більш глибоко дізнатись про українську музику, стане набагато більше після міжнародних проривів у сфері поп-музики з України, яких поки що було недостатньо, щоб зацікавити широку аудиторію.
— Який період в історії української музики сьогодні, на вашу думку, найбільш недооцінений?
— Недооцінений ким, українцями? На мою думку, всі. Нам ще треба навчитись по справжньому цінувати себе, а це починається з аналізу та визнання власних помилок та прийняття відповідальності за свою історію.
— Наскільки війна вплинула на звучання сучасної української музики?
— Як музичний продюсер двох відборів до Євробачення, двох перших після повномасштабного вторгнення, можу сказати, що у 2022 українська музика лежала у глибокому нокдауні і потроху оговталась лише десь влітку 2023. Я і сам в ті роки давав лише концерти вздовж лінії фронту та всю свою діяльність, час та заробітки спрямував на підтримку воїнів, медиків та біженців. Свою першу з 2021 пісню, «Знеструмлене Серце», я написав лише наприкінці 2023. У 2022 кожна третя заявка на Євро містила в собі звуки сирени, кожна друга - рядки про війну. Я особисто вважаю, що війни, революції та інші трагічні події не обов’язково мають впливати на безпосереднє звучання музики, тому що вони і так дуже сильно впливають на емоційний стан людей, що відображається у кожному творі. Улюблена пісня мого дідуся, «Два Кольори», яку я часто чув у дитинстві, є для мене одним з прикладів того, як можна не буквально передати стан душі і як цей меседж потім залишається зрозумілим новим покоління людей.
— Чи можна сказати, що українська музика зараз переживає момент самоідентифікації?
— Я не дуже вірю в «момент» у випадку з таким складним процесом. Я вірю, безумовно, у процес, який триває ще зовсім недовго, буквально пару десятків років і має продовжуватись багато років на всіх рівнях суспільства. Хіба пісні Івасюка, Яремчука, Квітки Цісик, Братів Гадюкіних, ВВ не були моментами нашої самоідентифікації? Мені б хотілося, щоб суспільство потроху рухалось до глибокого розуміння себе разом зі своєю музикою.
— Як змінюється ставлення світу до української культури після 2022 року?
— Люди ще дуже мало знають нашу музику поза народним та академічним жанрами, просто тому що було мало проривів у світі поп-музики. Мені хочеться вірити, що ми на стадії «найкрутіші з ще невідомих світові». Але зараз наш музичний ринок настільки закритий від решти світу у своїй власній бульбашці, що я більше вірю в те, що хтось з останньої хвилі еміграції в майбутньому скаже своє вагоме слово в різних індустріях, як це колись зробили численні вихідці з території України, які емігрували сто років тому в США і створили, до прикладу, Голівуд та безліч інших індустрій. На жаль, такою є доля країн, які не цінують своїх талантів, свого інтелекту і не можуть дати їм можливість гідно, спокійно та свободно розвиватись вдома, навпаки, закручуючи гайки зі всіх боків.
— Чи існує типово українське звучання? Якщо так - у чому воно?
— На мою думку, думати так — свідомо обмежувати себе у виборі. Я дуже люблю звучання класичних українських інструментів і вплітаю час від часу їх у свою музику, але лише коли музика диктує це, для емоційної фарби, як, наприклад цимбали, зіграні у пісні «Полуничне Небо». Коли я створював частину музики для музичного оформлення нашого спільного з британцями гранд фіналу Євробачення у 2023 році, я із задоволенням використовував звуки бандури, різноманітних флейт, народні голоси. Ще у далекому 2005 році ми з Esthetic Education записали українську волинку — «коза-дуда» — у пісню «Unbelievable». Коли музика диктує звук - в нас є безліч чудових, чисто українських фарб, характерних інтервалів співу, тощо. Але для будь-якого слухача світу важливо лише одне, щоб музика подобалась і чепляла. Людям все одно, що Daft Punk, Air та Phoenix з Франції, що Maneskin з Італії, а Harry Styles з Британії. Люди слухають музику просто тому що вона їм подобається, музика це інтернаціональна мова. Саме такого ставлення я особисто хотів би до музикантів з України.
— Які музичні архіви або історії вас особисто вразили найбільше під час власних досліджень?
— Той факт, що в різні часи наша музика багато в чому була повноцінною частиною світової. Що ранній Скрябін був нашим Depeche Mode в одному обличчі. Білик нашою Мадонною, а «Незрівнянний Світ Краси Яремчука» — тим самим звуком, за який ми любимо Майкла Джексона. При цьому всі вони мали своє власне обличчя, яке не можна було сплутати. Але це все, скоріше щасливі виключення з правил, ніж тренд. Щоб музика ставала частиною світової, музиканту потрібна істинна свобода, підтримка домашньої аудиторії, доступ до всіх можливостей світу. Стабільність в країні та робота авторського права. А з цим всім у нас десятиліттями великі проблеми.
— Чи є артисти, які, на вашу думку, формують майбутнє української сцени вже сьогодні?
— Кожен український артист формує майбутнє, навіть якщо він це не усвідомлює. Але це майбутнє може мати свій власний погляд на його або її роль, як це бувало вже багато разів у нас.
— Якою ви бачите українську музику через 10 років?
— Бурхливою та непередбачуваною, як і сьогодні.
— Що в українській музиці найважче пояснити іноземній аудиторії?
— Готовність українського музиканта в будь-який час втратити абсолютно все, що він зробив і ніколи не отримати жодних дивідендів або визнання від років своєї пекельної праці. Це дуже важко пояснити людям з розвинених країн, за спиною в яких будинки з каменю, якому декілька сот років і сталі традиції у всіх сферах, на які вони можуть спиратись.
— А що, навпаки, зрозуміле світу без перекладу?
— Любов, прагнення жити своїм життям, краса гармоній, прагнення свободи та миру.
— Яку головну думку ви хотіли залишити аудиторії після цієї зустрічі?
— Що всі ми прагнемо одного й того самого — можливості вільно жити у нашому різнобарвному світі, насолоджуючись його розмаїттям і надихаючись ним на створення речей, які зроблять наше життя кращим та об’єднають дуже різних людей крізь час та простір.