Ірина Цілик про перемогу на фестивалі "Санденс"

Интервью
05.02.2020
ТЕКСТ: Наталья Васюра
ПОДЕЛИТЬСЯ
А також про створення фільму, що став її дебютом у повному метрі
ПОДЕЛИТЬСЯ

Днями українська режисерка та письменниця Ірина Цілик отримала приз за найкращу режисуру в секції World Cinema Documentary кінофестивалю "Санденс". За кілька тижнів переможний фільм "Земля блакитна, ніби апельсин" буде показано на "Берлінале", а за місяць відбудеться українська прем’єра стрічки на фестивалі Docudays Ua. Ірина розповіла нам про перші відчуття після отримання нагороди, а також про створення фільму, що став її дебютом у повному метрі.

Відверто кажучи, я не чекала цієї нагороди. Тобто як не чекала – спочатку сподівалася, адже всі учасники конкурсу так чи інакше сподіваються на те, що їхню роботу буде оцінено. Але напередодні церемонії нагородження мене та моїх продюсерок запросив в гості один із відбірників фестивалю, який дуже любить нас і наш фільм. Упродовж вечері він кілька разів ніби випадково повторив, що “нагороди часом вручають не тим людям, буває багато несправедливих рішень журі”. Я вирішила, він щось знає і готує таким чином нас до розчарування. А коли наступного дня ніхто з організаторів не уточнив, чи ми будемо на церемонії нагородження, я остаточно впевнилася у такій думці і пішла на закриття фестивалю з легкою душею, нічого не чекаючи. Однак коли почали оголошувати саме цю номінацію – найкращу режисуру в категорії “Конкурс світового документального кіно” – у мене шалено забилося серце ще до того, як я почула власне ім’я. Потім все було як в тумані. Ніколи раніше я не отримувала нагород такого рівня. І хоча промова в мене вийшла не дуже впевнена, я рада, що сказала головне: ця нагорода дуже важлива для мене особисто, для героїв мого фільму, для моєї команди і для України. Війна тут і досі триває, моя Україна дуже розхитана і поділена на паралельні реальності війни і миру, тому я рада, що наш фільм зайвий раз нагадує – make love and art, not war.

Тренч-пальто Acler, обувь собственность стилиста

 

Реакції глядачів були чудові. Ми мали на "Санденсі" п’ять показів, завжди був sold out, тобто всі квитки були продані і зали заповнені, навіть о 9-й ранку. Найяскравіші реакції ми мали під час показу в Солт-Лейк-Сіті (мабуть, тому, що там були переважно звичайні глядачі, а не представники кіноіндустрії) – люди аплодували стоячи, підходили потім зі слізьми в очах, довго говорили про свої враження. Загалом, я отримала саме те, чого хотіла: люди сміялися і плакали під час переглядів фільму. Мене вразило те, що плакала навіть одна з модераторок дискусії на сцені. І було багато інших особливих моментів – за фільм дякували робітники кінозалів, один американський школяр сказав мені, що “хоче стати кінорежисером, бо я його надихнула”. Або той водій убера! Він забирав нас після одного з показів і спитав, чи сподобався нам фільм. “Так це був наш фільм”, – кажемо. “О, це не той український?” “А звідки ви знаєте?” “Я перед вами забирав інших людей з цього кінотеатру. Вони всю дорогу розповідали про те, як їм сподобався ваш фільм”.

Робота над фільмом "Земля блакитна, ніби апельсин" почалася для мене з дзвінка продюсерки Анни Капустіної 2017-го року. Серед іншого вона сказала два слова, які для мене відразу спрацювали, – Донбас і діти; цього вистачило, щоб прийняти спонтанне рішення. Спершу я думала, що зніму документальний фільм про волонтерський проєкт "Жовтий автобус", в рамках якого професійні українські кінематографісти організовують кіномайстерні для підлітків у прифронтовій зоні. Зрозуміло, що за декілька днів знімати кіно не навчишся, але ці діти упродовж якихось 7-10 днів на наших очах написали сценарій, зняли і змонтували короткометражний фільм, влаштували показ у власній школі. Було дивно і цікаво спостерігати за тим, як підлітки, що навіть не були знайомі один з одним як слід, перетворилися раптом на справжню команду. І, звичайно, варто враховувати, в яких місцях усе це відбувається. Наприклад, в Авдіївці щодня були чутні обстріли, на які діти взагалі вже не реагували. Або зйомки одного з їхніх епізодів тривали на межі мінного поля, і діти нам, дорослим, постійно нагадували, що не можна заходити в ці “мертві зони”. Одне слово, я збиралася знімати фільм саме про цей проєкт, але потім ми з оператором поїхали в гості до двох учасниць “Жовтого автобусу” – сестер із Красногорівки, і ми просто закохалися в атмосферу їхнього дому та зрозуміли, що краще нам зняти не груповий портрет, а фільм про цю неординарну сім’ю.

Дубленка Simon Miller, рубашка A.W.A.K.E. Mode, кюлоты Olenich, обувь собтвенность стилиста

 

Головні герої нашої стрічки – це мама і четверо дітей, дві дівчини підліткового віку і двоє хлопчиків 6 і 8 років. Вони живуть у “червоній зоні” Донецької обл., 2014-2015 були для них дуже складними, але якимось чином ця сім’я зберегла неймовірну життєрадісність. Всі діти грають на різних музичних інструментах, мама, 36-річна Ганна, –  неймовірно сильна особистість, на якій все тримається, і вона своєю силою заряджає й організовує всіх людей і простір довкола себе. Всі члени родини дуже дружні, і це відчувається. Наприклад, маленька деталь: коли ми одного разу привезли гостинці, один із синів Ганни ділив банан – він швидко порахував, скільки людей в будинку, включаючи нашу знімальну групу, та розділив банан на всіх. Ці діти так привчені, мене це приємно вразило, звичайно.

Ми відразу зрозуміли, що може вийти незвичайна історія, заснована на пристрасті цієї родини до зйомок кіно, тому що після того, як старші дівчата взяли участь в кінотаборах, вся сім’я дуже захопилася, у них навіть вийшов маленький сімейний “продакшн”: всі разом вони пробували знімати невеликі ролики, потім фільм. Мама сама навчилася монтувати, і під час їхніх зйомок фактично вона була реальною режисеркою і продюсеркою. Останнім часом Ганна веде студію для дітей у місцевій школі мистецтв, це все «Жовтий автобус» посіяв таке зерно. Її старша донька Мирослава мріяла стати кінооператоркою і врешті вступила на операторський факультет у Києві, у нашому фільмі все це є. Зараз Мирослава вчиться вже на 2-му курсі і разом з нами їздила на "Санденс".

Це мій перший досвід великого кіно, навіть більше, документалістика для мене це щось зовсім нове, і в результаті роботи я прийшла до висновку: якщо знімаєш фільм-портрет, потрібно зробити все, аби якомога більше часу провести з героями. Зараз, за часів Інстаграма, для того, щоб побачити людей такими, якими вони є, важливо стати частиною їхнього життя. Ми з оператором і звукооператоркою приїжджали в Красногорівку до наших героїв дуже часто, подовгу жили у них в будинку. Вони звикли до нас настільки, що ми стали частиною їх сім'ї.

Тренч-пальто Acler, обувь собственность стилиста

 

Глядачі, які вже бачили фільм, кажуть, що він вийшов несподіваним і світлим, мені здається, так сталося тому, що він з незвичної перспективи підходить до теми війни в Україні. Та й війни як такої у стрічці дуже мало, дія фільму відбувається у прифронтовій зоні, так, але це, швидше, універсальна історія про те, як зберегти в собі людяність у важкі часи.

Наш фільм – багатошаровий, він піднімає різні питання, зокрема і те, чи має мистецтво хоч якусь силу в часи, коли тобі дійсно доводиться виживати. Я і собі його ставлю теж: займаючись літературою і кіно, питаю себе час від часу, чи має усе це сенс і приносить хоч якусь користь моїй країні в часи війни, як би пафосно це не звучало.

До сьогодні я зняла п’ять короткометражних фільмів, три з них були ігровими. Я переконана, що повернуся в ігрове кіно, але документалістика – це щось дуже особливе, я просто закохалася, адже це жива матерія, до якої потрібно шукати ключ, документалістика – це завжди виклик.

Водночас, мене сильно лякає в документальному кіно те, що його неможливо повністю контролювати. Знімаючи ігровий фільм, ти створюєш реальність так, як хочеш, а в документальному кіно ти як режисерка теж можеш багато чого провокувати і контролювати, але водночас боїшся поранити чи якось скривдити героїв, адже це не актори. Як і в будь-яких взаєминах, тут є своя амплітуда падінь і злетів, у нас теж були моменти, коли здавалося, що ми заходимо в глухий кут під час зйомок, це було непросто.

Топ A.W.A.K.E. Mode, брюки Tibi

 

Цей проєкт дав мені більше впевненості в собі, я відчула в собі режисера і зрозуміла, що багато чого можу. Тепер у мене також з'явилося розуміння, що наші можливості не обмежуються Україною і можна розраховувати не лише на себе, а на продюсерів, на міжнародні проєкти, просто потрібно все правильно робити. Зараз я націлена на новий документальний кінопроєкт, поки я ще на дуже ранній стадії його розробки, але паралельно хочу почати працювати і над ігровим фільмом, тому що скільки ж можна чекати? Є ідеї і їх потрібно втілювати.

Над съемкой работали:

Фотограф: Сергей Васильев

Стилист: Анна Гончарова

Прически и макияж: Анастасия Леонова

Продюсер: Диана Мельникова

Ассистент стилиста: Дарья Белоусова

 

Редакция выражает благодарность Музею кино Довженко-Центра за помощь в проведении фотосьемки

 

Читайте также: Украинка получила награду за лучшую режиссуру на кинофестивале "Сандэнс"

ПОДЕЛИТЬСЯ
На сайте доступны аудиозаписи статей, подкасты и рекомендации стилистов в аудио-формате. Такие материалы отмечены соответствующим знаком(слева).