Власниця найвідомішого Instagram-готелю в Парижі Маша Cro на десятому році життя в місті вогнів написала книгу про любов. Любов до столиці Франції, про легкість буття і перманентне свято, яке завжди з тобою. Маша прийняла шановану редакцію на антикварних диванах її нової, поки не обжитої, квартири й порозмірковувала на актуальні теми.
Світшот, мерч HOTEL DU CROISSANT. Джинси, ZARA. Взуття, CHANEL
Про Париж написано мільйон книг, і я помітив, що всі вони плюс-мінус однакові: блошині ринки, ресторани, легкість буття, мистецтво жити. Ти розповідаєш про місто крізь призму власної особистості. У чому відмінність твоєї книжки від того, що вже написано?
Питання, чесно кажучи, складне, з претензією. Перша книга про Париж, яка спадає на думку, – це, звісно, «Свято, яке завжди з тобою». І це порівняння доволі претензійне. Гемінґвей у світі письменників як бог: журналіст, військовий, багато жінок у його житті, маса регалій… У мене точно не було на меті написати книгу, яка б відрізнялася від усіх інших. Мені дуже подобається чеховське: «Якщо можеш не писати – не пиши». Однозначно, у книзі багато глав про наболіле, якісь інсайти. Я не порівнюю себе з іншими, але індивідуальність моєї книги в тому, що вона про розвиток особистості, про набуття навички щастя – і в цьому її особливість для мене.
Книга мала вийти до повномасштабного вторгнення, і я дуже горювала, що все зірвалося. А тепер мені здається, що вона виходить вчасно, коли це начебто й доречно. Це погано, це неправильно, але така людська натура: ми звикаємо навіть до війни. Ми ніби заново вчимося жити, але вже з іншими скілами, з іншим контекстом. У моїй книзі проступає певна легкість і простота, і, я б навіть сказала, несерйозність. Так, моя книга – несерйозна, і це класно. Нас із дитинства навчають: «Сядь рівно! Не смикася!». А от можна бути несерйозною. Там, у передмові, написано, що якщо вас відволікають (сподіваюсь, це буде коханець), то згортайте книжку. Мені би хотілося, щоб ця книга навчила маленьких радощів.
Чому ти переїхала саме до Парижа?
Переді мною ніколи не поставав вибір. Чітко пам’ятаю 2014 рік, я тоді навчалася в Київському інституті міжнародних відносин. Ми приходимо на пару, і всі обговорюють новину про анексію Криму. Навіть викладачі не розуміли, як таке могло статися. Ми ж міжнародники, ми ж розповідаємо про Будапештський меморандум! А тут раптом їм нічого сказати. Було таке відчуття, ніби небо впало (ти ж ніколи не думав, що небо може впасти, правда?). Тоді мені вперше стало страшно, і я замислилася над тим, що хочу спробувати пожити за кордоном. До цього я розглядала життя тільки в Україні. Мої батьки – підприємці, ми маємо сімейну справу, є чим зайнятися. Ніколи не виникало питання, як знайти себе. Але інтуїтивно я подумала: про всяк випадок отримаю європейський диплом. Є таке відчуття, що він зробить тебе кращим, і ти постанеш у більш вигідному світлі. Це як частка de до прізвища у Франції.
Я людина комфорту і не соромлюсь цього. І якщо я буду переїжджати і змінювати своє життя, то тільки туди, де мені комфортно і де я люблю бувати. Поки нормальні люди обирають університет, я обрала місто, виключно з любові, інтуїтивно. Коли знайомлюся з хлопцем, то не думаю чому. Я просто сиджу і міркую: «Ага, він мені подобається. Ось цей жарт був смішний…» Ти просто летиш у цей роман, у ці стосунки. І ось так я і полетіла в Париж.
Як змінився Париж за 10 років?
Дуже сильно. Я пам’ятаю його ще без Ідальго (йдеться про мера Анн Ідальго. – Прим. ред.) і велосипедистів на Ріволі. Я переїжджала в Париж, де ніхто не говорить англійською. Ну от зовсім. Де взагалі немає альтернативної кави. Колись був La Caféothèque в Маре, на набережній, хтось із консульства Африки відкрив, вони самі обсмажували каву. Вона там теж була сумнівна, але хоча б схожа на каву третьої хвилі. Так, сьогодні у нас вже є Noir. Я переїжджала в Париж, який був трохи більш консервативним, менш космополітичним, менш диджиталізованим. Тобто навіть те, що ми сьогодні скрізь можемо платити карткою чи прикласти телефон, тоді ще було немислимим.
Пам’ятаю, років п’ять тому в Tom Ford не можна було платити карткою. Мені був потрібен метелик – і вони не приймали картку.
І це підприємці! Ми зараз говоримо про великий бізнес, а не про маленьку кафешку деінде. І це досі є. Я буквально вчора була в окуліста, і вона каже: «Мадам, тільки чек і готівка». Я аж усміхнулась, і вона додала: «Поруч є банкомати». Ось це вінтажний флер Парижа! Хоча це велика хороша клініка, але чекова книжка досі працює.
Мені здається, що старіший Париж менш інстаграмний. Сьогодні набагато більше локацій. Якщо раніше, коли починала блог @hotel_du_croissant й описувала якесь місце, я знала, що це буде, як колись у журналі: твоя аудиторія, твої люди, тебе зрозуміють. Сьогодні, через цей вірусний контент у тіктоці і таке інше, є речі, які я обираю не публікувати в блозі й натомість розповідаю клієнтам чи друзям. Або можу поділитися з L’Officiel, бо це інша публіка. Це не ті, хто просто пролистає тікток і піде у своїх справах. І, відповідно, це інший тип відпочинку.
А що ти думаєш про Париж як місто свободи? Я думав про це, коли дивився виставу «Фантазма», еротичний цирк. На хвилину уявив, що ця вистава проходитиме в Україні або в США. Я не міг і подумати, що такий захід буде проводитися в театрі з глядачами.
Я з тобою абсолютно згодна щодо свободи, вона тут у всьому. Якось ходила на побачення з одним відомим французьким актором, у нього багато чорного гумору, зокрема про релігію. Я його запитала: «Слухай, а ти не боїшся, що на тебе можуть напасти якісь радикальні ісламісти?». А він дивився на мене і думав: «Що ти верзеш?». І це стосується всього: однозначно це ЛГБТ+; це просто чоловіки-натурали, які можуть ходити на підборах; це чоловіки, які хочуть переспати з іншими чоловіками із цікавості.
Я кажу своїм подругам-українкам, що мені було б навіть якось цікавіше – зустрічатися з чоловіком, у якого був гомосексуальний досвід, тому що для мене це акт сміливості й розвиток себе. Це не означає, що я шукаю тільки такого, але для мене те, що він не соромиться суспільної думки, як Том Гарді, – це неймовірно. Я розумію: він – людина свободи в нашому суспільстві. Знаєш, у нас через оцю радянську зашореність ще дуже люблять встановлювати якісь рамки: «От ти гей чи не гей?». А у Франції людям узагалі байдуже. Так, пліткувати – це святе, і я це теж обожнюю, це якась грайливість і нелегальність. Хочеш – спи з жінками й кажи, що ти гей, будь ласка, мене це не хвилює. Абсолютно з тобою погоджуюся, свобода тут справді, як ніде у світі. Може, в Італії чи Іспанії, але, гадаю, вони не настільки повстанці. У французів як-не-як із 1789 року є опція: щось не подобається – на барикади.
Як знайти кохання у великому місті? Я дійшов висновку, що Париж – це не місто кохання, а місто коханців. Як у Монро: «Тобі платять 100 доларів за твоє тіло і 5 центів за твою душу». Мені здається, що це якраз про Париж.
Не чула, гарна фраза. Слухай, чесно, я не знаю відповіді. Весь час кажу, що я чоботар без чобіт. За 10 років мені так і не вдалося знайти в Парижі кохання. Але я завжди кажу, що це питання особистості. Коли виїжджала з Києва, пам’ятаю, у мене був застій в особистому житті. Я думала: ось приїду в Париж – а там вже сам Бог велів!
Тут, звісно, легше вести сексуальне життя без зобов’язань. Немає осуду, люди ставляться до всього простіше й набагато відкритіші. І цей процес ще приємніший, бо побудований на правді. На тих-таки побаченнях люди нічого не приховують і не намагаються видати себе за когось іншого. На побаченнях ми завжди хочемо здаватися кращими, ніж є, але видавати себе за іншого й здаватися кращим – це не одне й те саме.
Думаю, що знайти кохання в Парижі досить легко, але з приміткою, що ось мені не вдалось. Де твої гроші, вчителю економіки?
Ти розгадала цей секрет, про який написала в книзі: коли у вас начебто ідеальне побачення, ви без упину розмовляєте, кажете одне одному до зустрічі, але більше ніколи в житті не бачитеся. Чому?
Тому що все залежить від бажання. Ось я тобі розказала, як переїхала до Парижа, так? Якщо такий потяг буде до чоловіка – він не закінчиться. Або ж ти знайдеш як його каталізувати. Це не залежить ані від характеру, ані від чогось іще. І я вірю у випадковості: зустріти долю в черзі за хлібом. Вірю, що якщо є якась сильна іскра, навіть в однієї людини, навіть невзаємно, вона може відлетіти – і вогнище розгориться. Чому люди розходяться? Трапляється різне: може, комусь нецікаво чи ви не на одному рівні пошуку. І дуже часто людина, яка приходить знайти любов на один вечір, не травмується, а думає: «Окей, якщо тобі не підійдуть мої умови, давай їх переглянемо». Плюс в тому, що про все можна розмовляти й у відповідь почути правду. Здебільшого наші люди дуже бояться правди: нас вчили або приховувати її, або прикрашати, або боятися. Постійно є якісь норми: дівчина має вийти заміж, обов’язково незайманою, що завгодно. Завжди є шаблон. Коли хлопець каже: «Слухай, я ходжу на побачення тільки на one night stand», у нас це досі сприймається як особисте: що? зі мною? А відколи те, що чоловік хоче з тобою переспати, – це погано? Або ти з ним. А чому ти не можеш? Чому тільки Саманта із «Сексу і міста» може? Адже ти тут, і це місто робить таким гнучким, допомагає побачити світ по-іншому – і це класно.
На що ти спираєшся, створюючи гіди та маршрути?
Це питання досвіду. Раніше я починала лише з власного натхнення. Мені здається, як і будь-яку справу, яку ти робиш з любов’ю, спочатку ти робиш її під себе. Хоча перше правило маркетингу – не суди по собі, дуже важко цього не робити, тому що все одно все проходить через власний смак, фільтр, якісь звички. Зараз, відпрацювавши років п’ять у сфері послуг, я вже спираюся на певну, у хорошому сенсі слова, універ сальність. Тобто я знаю, що в моїх путівниках мають бути місця і з м’ясом, і з рибою, і вегетаріанські, і для дітей, і для сімей з дітьми, тому що мама хоче устриці, а дитина все так само хоче котлетку, сосиску… Тому я намагаюся знайти або універсальні місця, або такі, де є особлива примітка. Я завжди уточнюю, що важливо для людей, і мені хотілося б, щоб це була така собі порада від місцевої людини, яка начебто добре вас знає. Часто я отримую саме такий фідбек, бо коли тобі пишуть, наприклад, що у цьому ресторані можна палити після опівночі, незважаючи на закони, це завжди додає інсайдерську нотку. І навіть якщо ти не палиш і тобі не подобається, ця порада буде для тебе все одно важливою.
Клатч-голуб, JW ANDERSON
А консьєрж-сервіс: як робити неможливе?
Працювати! Досить про легкість, почнемо про життя. Це нетворкінг, і Париж у цьому також чудовий. Знаєш, багато хто запитує, чому я не боюся ділитися своїми секретами з людьми, з якими працюю, адже вони можуть піти. Насправді я розумію, що більшість клієнтів йдуть на моє ім’я. Може, це прозвучить високопарно, але я чудово розумію, що знаходжуся у сильнішій позиції, ніж дівчинка, яка працює на мене, не маючи власного імені у цій сфері. І це абсолютно нормально.
По-друге, у мене є зв’язки з людьми, з якими ми не просто співпрацюємо, а будуємо певні стосунки. Ти, як людина з медіа, чудово знаєш, що це довгий, копіткий і регулярний процес – як тренування в спортзалі. Над стосунками потрібно працювати в будь-якому сенсі, а з робочими – ще складніше, бо там усе записано в блокноті. Тому тут усе тримається на особистих взаєминах.
У Франції це взагалі суперпоширено. Один із моїх улюблених ресторанів – Aux Crus de Bourgogne, і мене там знають усі! Я кілька разів приходила без резервації і казала: «Я так нахабно прийшла, посадіть!». Вони кажуть, що вільних місць немає. Відповідаю: «Ну все, я пішла». Абсолютно щиро, це не про гроші, а про те, що між вами вже вибудувався зв’язок, але чоловік якось совісно каже: «Так я тебе за баром посаджу, хоча за баром не можна, там неможливо їсти, або нагорі, там нікого немає, але для тебе я буду носити».
Я розумію, що це справді якийсь суперрозкішний сервіс, який зароблений ціною власного здоров’я, бо якщо прийде якась співачка чи політик, не факт, що йому хтось буде носити. Але з тими, з ким ти вже давно, з ким ви дружите, з ким ви у якихось стосунках, з ними по-іншому. Тому пити вино й спілкуватися – ось увесь секрет.
У чому основна різниця менталітетів і як ти «офранцузилася»?
Мені здається, справа у свободі, про яку ми з тобою говорили, насамперед у свободі від упереджень. Для мене французи, скажімо, парижани, щоб не зовсім узагальнювати, вони про легкість, до всього. Якщо нас з дитинства вчили, що це обов’язково для солі й тільки (не дай боже ти туди насиплеш перець!), там же написано «Сіль» – для тупих. Ще хтось із гостей побачить! Не можна, в жодному разі! То тут навпаки: коли написано «Сіль», туди треба запхати що завгодно, крім солі. Тобто ось така грайливість, свобода і водночас поміркованість, навичка відстоювання не лише своїх кордонів, а й фундаментальних цінностей (адже свобода, рівність, братерство – це не просто так) – тут це стовпи культури, на яких усе тримається і які людям, часто приїжджим, просто не зрозуміти. Знаєш, часто кажуть, що довго відбудовували Нотр-Дам. Що правда. Якби це робили в Дубаї – впоралися б за кілька місяців. Так би і було. І як же так? А тому що тут є повага до працівників, повага до процесу, тому що ми відбудовуємо Нотр-Дам, ми реставруємо одну з головних будівель світу. Ви в Дубаї будуєте свою найвищу будівлю, завтра в когось буде вища, тоді побудують ще вищу. Ми цього не робимо, панове. Це зовсім інша філософія життя: повага до процесу, а не до результату. Американське «You are only as good as your last story» тут не працює. Тут твоя цінність – понад усе, тому така велика кількість бізнесів, які не розширюються. В Дубаї Hermès ніколи в житті не залишився б сімейним бізнесом. Інші цінності та больові точки.
Повернімося до книги. Для кого вона написана?
Мені здається, вона написана для кожного. Може, це знову ж таки звучить дуже високопарно, але я не ставлюся до неї як до серйозної літератури. У нас навіть буде презентація книги, яка називається «Культурне й безкультурне читання», так само, як і в шапці профілю – «Культурні й безкультурні путівники». Сьогодні ми кидаємося від якихось серйозних книг, новин, кіно до чогось телеграмканального або зовсім простого. І ось ця книга, вона як попкорн. Ти просто їдеш, наприклад у метро, і можеш її прочитати. Тобто це довше, ніж пост в інстаграмі, але все ж лише трішечки серйозніше. Тому, мені здається, вона для всіх, хто хоче усміхнутися, розслабитися, перенестися до Парижа, дозволити собі ось цей келих вина. Без докорів сумління за завтрашнє похмілля. Чи що ти пошкодуєш, що написала колишньому. Ти хочеш і пишеш! Навіщо думати про наслідки? Можна ж хоч іноді дозволяти собі щось нерозсудливе.
Мені б хотілося, щоб ця книга надихнула людей на дурниці, божевільні вчинки і маленькі радощі, яких зараз так мало і які так потрібні.|