Дитинство Юрія пройшло в його улюбленому Харкові, з матір’ю Варварою Медер, у якої з п’яти дітей живим залишився лише він (двійко померли немовлятами, ще двоє – у ранньому дитинстві). Прихід більшовиків змусив сім’ю залишити свою квартиру в архітектурній перлині міста «Саламандрі» (прибутковий будинок страхового товариства в Харкові. – Прим. ред.) та перебратися до невеличкої комірки, де раніше жила прислуга.
Українською літературою Юрій Шевельов цікавився ще в шкільні та студентські роки. Для своєї дисертації він обрав творчість Павла Тичини – єдиного митця Розстріляного відродження, якого тоді ще не знищив режим. Коли німецька окупаційна влада захопила Харків, «Шерех» – таким псевдонімом часто підписувався мовознавець – працював завідувачем кафедри української літератури в Харківському університеті. Він відмовився змінювати національність на німецьку, що все одно не врятувало від звинувачень у співпраці з нацистами, висунутих радянською владою. Під час окупації писав статті для газети «Нова Україна», 14 з яких підписав власним ім’ям, а шість – Гр. Шевчук, Гр. Ш., Григорій Шевчук, ймовірно, вшановуючи розстріляного чекістами українського філолога.
Восени 1944 року науковець переїхав до Німеччини, де став доцентом Українського вільного університету. Згодом викладав у Швеції, а після переїзду до США – у Гарвардському та Колумбійському університетах. Україну відвідав лише в 1990 році, тоді ж познайомився з Оксаною Забужко: коли в повітрі вже відчувалася свобода. Після здобуття Незалежності кілька разів відвідував українські міста, зокрема й рідний Харків. Квиток до нього став останнім (і нездійсненим) бажанням Юрія Шевельова, який у 2002 році помер в одній із лікарень Нью-Йорка, у віці 93 років.
Українське видавництво «Віхола» зібрало есеї мовознавця в книзі «Юрій Шевельов. Кінець однієї леґенди». Упорядником видання став літературний критик Євген Стасіневич. Відібрані для книги тексти простежують не лише динаміку думок Шереха, але й 50 років української інтелектуальної історії у вигнанні. «Випадає почати ці міркування вибаченням», – пише Шевельов у своєму есеї «Україна – Європа – культура – посмішка», у якому, в 1993 році, наголосить на викликах української культури та суспільства загалом. Слова українсько-німецького мовознавця та інтелектуала актуальні досі: вони змушують нас оглянутися назад і подивитися на непройдені уроки історії. «L’Officiel Україна» публікує фрагменти з вищезгаданого есею, який теж увійшов до книги українського видавництва «Віхола».
- 1. BAD BOY – РИСИ АВТОПОРТРЕТА
«Збираюся-бо говорити тут про багато речей неприємних, болючих, замовчуваних, табуїзованих. Виступити в амплуа того, що в англійській мові зветься bаd bоу. Буквально – поганий хлопець. Але в специфічному ракурсі – людина, яка не слухається, не йде протореними стежками, виривається з-під контролю, вперта в своєму зухвальстві. Яка не боїться бути непопулярною. Пригадаймо Лесю Українку. Коли її повчали, про що треба (страждання народу), а про що не треба писати (усякі, прости Господи, ґреко-римляни чи там староюдеї), вона виклично відповідала: «Що треба, того не треба». Не сказали так ні Шевченко, ні Франко, а могли б!»
- 2. МИ В СВІТІ. ЧИ «МИ І СВІТ»?
«Наші завдання найвищого ступеня трудности. Не тільки ми не могли спілкуватись із світом. Не тільки нас прирікали на провінційність і здичавіння. У нас забирали, від нас заховували й саму Україну, нас самих себе. Ми з напругою відкриваємо – і поволі, смертельно поволі відкриваємо Україну в собі і в своїй історії, і в своєму майбутньому. Завдання – виглядає – на понадлюдські сили, а в нас і людських обмаль. І все-таки ми вже починаємо відчувати на щоках вітри шляхів. Та історія ніколи не кінчається, і проблеми ніколи не зникають. Так, ми є на політичній мапі світу, і це ми повинні стверджувати щогодини, щохвилини, зокрема і на форумі. Але чи ми є на духовній мапі світу? На його культурній мапі? Ми присутні у світі. Але чи ми приналежні до нього – різниця величезна».
- 3. ПОГЛЯД НА СЕБЕ
«Це чортячо важко. Ми тільки проходимо перші щаблі українознавства, себто себезнавства. Політично, економічно, культурно… І водночас нам треба навчитися бути громадянами світу. Нам навіть сказали були, що бути громадянами світу, себто в точному перекладі з грецької, – космополітами, – це лайка, образа, приниження. І ми повірили. Чех чи хорват не матимуть ніяких сумнівів, називаючи себе европейцями. Для них це істина абеткова. Чи багато з нас без вагань і сумнівів окреслить себе – я европеєць? А якщо хто зважиться, то чи не бачитиме в цьому твердженні не звичайну приналежність, а політичну програму? На Заході ми чуємося заблуканими дітьми. Бог його знає, як з чужинцями і говорити? Як знайти собі дорогу? Нам треба провідника, поводиря, няньку. Ми безмовні, ми не причетні, чужі. Хто знає, чи в тих чужинців не сховані чортячі ріжки під густим волоссям, чи у них не ростуть бува хвости… Це чужий світ, ми в ньому загублюємося… (Є, звісно, винятки, у сказаному чимало перебільшення, а все ж образ не без слушности)».
- 4. ЩО ЗРОБИТИ, ЩОБ…
«Треба переглянути самий погляд на мистецтво як конденсацію моральности й зразок поведінки. Треба зрозуміти, що мистецтво може виконувати дидактичну функцію, але не мусить, що воно може відображати дійсність, але не мусить. Справді притаманне мистецтву є завжди тільки те, що воно – висококваліфікована гра. І так воно переосмислює всі інші елементи, які в себе вбирає, – ідеологію, мораль, реалізм».
- 5. І ЗНОВ ЗА РИБУ ГРОШІ
«Теоретично можна було б сподіватися, що більше зрозуміння виявить діяспора, адже живе вона в західному світі. Але культура більшости нашої еміґрації – це в головному «культура» американського телебачення. Справжня культура Заходу тут не в пошані, а найчастіше просто невідома. Люди або живуть спогадами про своє минуле, або, коли західна чи культура, чи то «культура» їм відкривається, Україна для них закривається, за винятком, звичайно, «найвищих» її здобутків – борщу й вареників».
- 6. І ЛУКАВИНКА В ОЧАХ
«Ще один дорогоцінний скарб ми мали і повинні його відродити. Наш жарт, нашу посмішку, не тільки ґлуз із ворога, а жарт з усіх проблем життя і смерти. Не ту професійну «сатиру й гумор», що заповняють – пляново, організовано – останні сторінки літературних журналів, а повсякчасну, іскристу, спонтанну, яка світиться в кожного з нас в очах і злегка підносить куточки вуст. Що зрівняється з бісиками в карих очах українських дівчат, лукавинкою, що ледь проглядає в парубоцьких? Її майже знищено. Удержавлено, як удержавлено виробництво атомної бомби, ремонт черевиків і удої молока. За дотеп преміювали Воркутою, за жарт – Колимою. Об’єктом карикатури могли бути Чемберлен і Гітлер, але, борони Боже, Брежнєв або Щербицький, сміятися можна було з далекого, а не з того, що близько. А що ж смішного в Чемберлені, якого ніхто ніколи не спіткав? Жарт, правда, ніколи не вигас остаточно. Горою книжок не перекажеш анекдоти про переємність сталінського режиму в брежнєвські часи – тепер кожному відоме окреслення брежнєвських брів, мовляв, він має сталінські вуса, але на вищому рівні. Коротко, влучно, глибоко діяло, блискавично і убивчо – без лайки, без образ. Але тільки в поодиноких і притаєних спалахах, у небезпеці й запіллі, боязко оглядаючися».
- 7. ЗАКІНЧЕННЯ: ПОТРІБНІ ГАСЛА
«Читач погодиться, що ні в який реґлямент ніяких зборів ця стаття не вмістилася б. Але й пригадає, що все-таки вона була спершу плянована як промова. А всяка промова має закінчуватися гаслами. Спробуймо так закінчити й цю. І спробуймо уявити, як на кожне з цих гасел реаґувала б авдиторія. Переходимо до цього експерименту (ясна річ, уявного). Слава Україні (бурхливі оплески)! Слава европейськості (дуже обережні оплески)! Слава людині (формальні оплески – ніби ж належиться)! Слава культурі (авдиторія мовчить)! Слава посмішці (здивоване мовчання. Оборонці поважности простягають руки до самописних пер, щоб писати обурені протести)! А втім, шановний читачу, не бери всього цього надто серйозно. Адже на самому початку автор попередив, що він узяв на себе образ (себто імідж) того, що зветься bad bоу».
Нью-Йорк, жовтень 1992. Усі тексти, подані в добірці, оформлено за нормами «Харківського правопису» 1928 року.|