Видавництво #книголав представляє книжку «Я знаю, як їй все вдається», яку написала експертка з тайм-менеджменту Лора Вандеркам. В одному виданні Лорі зібрала практичні поради, що допоможуть жінкам переглянути ставлення до часу, навчитись все встигати та грамотно балансувати між роботою, друзями, родиною та часом на себе.
Сама Лора – мати чотирьох дітей, журналістка, блогерка та письменниця, що протягом 1001 дня досліджувала життя жінок-професіоналок та їхніх сімей. З цього дослідження Вандеркам зробила висновок: кожен може досягти всього, чого хоче, та «мати все».
Книжку поділено на 3 частини, присвячені роботі, дому та собі. Сьогодні L’Officiel Online публікує уривок з першої: з нього ви зможете дізнатись, що насправді успішні люди працюють менше, аніж здається, а також що зазвичай ми схильні перебільшувати той час, що витрачаємо на роботу. І навіть з такого невеличкого уривку ви зможете зрозуміти, як оптимізувати свій час та залишатися задоволеною якістю життя.
•
РОБОТА
Розділ другий: Шукайте рівновагу
•
Ми знаємо, що жінки стали працювати більше, ніж працювали десятиліття тому, хоча, водночас, їхній середній робочий тиждень не такий уже й довгий. Згідно з Дослідженням використання часу в США, у 2013 році середньостатистична мати, що працювала й мала дитину молодшу за шість років, була зайнята на роботі впродовж 33,11 години на тиждень, а мати, що працювала й мала дітей від шести до сімнадцяти років — 33,46 години. Певна частина жінок працюють неповний робочий день. Але дані дослідження щодо батьків, що працюють, у період із 2003 по 2006 рік свідчать, що одружені мами, які працювали повний робочий день та мали дітей молодших за шість років, були зайняті на роботі впродовж 33,88 години на тиждень. Такі цифри суто технічно навіть не дотягують до визначення «працювати на повну ставку» (передбачає 35 годин на тиждень). Відповідна цифра для мам із дітьми віком від шести до сімнадцяти років — 37,73 години на тиждень.
Отже, ми дивимося на середні показники й думаємо: так, здається, більшість людей не перепрацьовують. Але як тільки йдеться про «важливу роботу» (а саме її зазвичай мають на увазі, коли обговорюють ідею про «мати все й одразу»), ми стикаємося з іншою реальністю. Хай звичайна людина працює не надто багато, але хіба не мають лікарі, юристи, консультанти, працівники технічних корпорацій, фінансисти та інші «топи», що заробляють шестизначні суми, працювати якусь надзвичайно велику кількість часу?
Я й сама так думала. Давно, ще в 2002 році, коли мені було 23 роки, я написала колонку для видання USA Today, яку назвала так: «Молоді білі комірці розчавлені рабськими умовами». Тоді, ще до розвитку соціальних медіа, цю колонку доволі активно поширювали електронною поштою. Я писала про жінку, яка працювала у сфері банківських інвестицій — у компанії JP Morgan. Вона займалася двома проектами одночасно. «Однієї ночі, після тижнів 18-годинної праці та постійних перельотів, вона завалилася додому о 07:00, але не для того, щоб поспати, а щоб прийняти душ. Стоячи під струменями гарячої води, жінка розплакалась. У віці 25 років вона переживала кризу середнього віку. “Я почала думати, — сказала вона, — що має бути якесь інше життя, окрім цього”».
Я писала також, що JP Morgan — не єдина компанія, що доводить своїх співробітників до вигоряння, так само працювали різні банки (деякі з них потім перестали існувати) й консалтингові компанії. «Всі вони наймають блискучих випускників найстаріших університетів США, — писала я, — та пропонують їм високу зарплатню і “сяйво корпоративних благ, від розкішних готелів до перельотів приватними літаками. В обмін на це молоді люди мають працювати 70, 80, 100 годин на тиждень упродовж найкращих років свого життя”. Але це — афера, — зазначала я. — Дайте цим дітям заохочувальну премію та пляшку шампанського за $ 500, і вони не помітять, що працюють за $ 12 на годину».
Далі текст прямував у тому самому напрямі: я наголошувала, що фірми економлять витрати, просто вичавлюючи соки з найманців. «Люди жаліються. Ще й як жаліються! Ти працював 80 годин цього тижня? А я — 90! Ти спав чотири години? А я спав і приймав душ в офісі! Секрет у тому, що багато з тих, хто перебуває в рабстві, отримує від цього задоволення. Це покоління людей, які змагалися за статус у коледжі, порівнюючи масштаби своєї завантаженості. Потім багато з них пострибали, як лемінги зі скелі, в океан корпоративної Америки*. Енергозатратна робота дає можливість задовольнити майже релігійну потребу бути частиною чогось більшого за тебе самого. Шістнадцятигодинний день дає змогу не стикатися з труднощами справжнього життя».
З усього цього я зараз можу зробити кілька висновків (не беручи до уваги того, що мій редактор був святим, бо публікував мою екзальтовану прозу). Річ у тім, що я просто брала на віру те, що друзі розповідали про кількість своїх робочих годин, попри той факт, що вони якось знаходили можливість пожалітися мені щодо цієї кількості, до того ж у ситуаціях, геть не схожих на робочі (наприклад, за бесідою в одному з нью-йоркських кабаків). Я просто керувалася формулою, згідно з якою обирати кар’єру треба уважно, бо «саме на роботі ми проводимо більшість свого життя поза сном».
Але чи правда це? За десяток років вивчення питань часу й кар’єри я бачила результати досліджень, які стверджують, що білі комірці, особливо ті, які працюють у «рабських умовах», мають феєричну схильність до перебільшення кількості свого робочого часу. Багато досліджень просто ставлять запитання: скільки годин ви працюєте? Люди називають цифру. Теоретично, якщо навіть ніхто не знає точної цифри, частина людей назве більші показники, частина — менші, й можна буде вирахувати середнє арифметичне число, яке й відповідатиме дійсності. Але це працювало б за умови відсутності систематичної помилки. Помилка ця полягає в тому, що працівники схильні сприймати себе як людей, які працюють у поті чола: у світі, де прогресує політика скорочень, ніхто не хоче, щоб про нього подумали, ніби він працює менше, аніж хлопець за сусіднім столом.
Соціолог Джон Робінсон десятиліттями працював над цією темою. У 1997 році він разом зі своїм співавтором Джефрі Годбі видав книжку «Час для життя». У ній було подано аналіз даних «щоденників часу», які охоплювали 1965–1985 роки. Як виявилося, люди, які заявляли, що працюють 50–54 години на тиждень, перебільшили реальну кількість робочих годин (за даними щоденників) приблизно на 9. Ті, що вважали, ніби працюють 55–59 годин на тиждень, — схибили на 10 годин. А ті, хто називали 60–64 ро- бочі години, — помилялися на 14 годин. Працівники, які казали про 65–74 години роботи на тиждень, помилилися на 15 годин, а ті, що казали про більш ніж 75-годинний робочий тиждень, — на 25. Автори зробили висновок, що дуже рідко людина «справді працює понад 55–60 годин упродовж робочого тижня». У червні 2011 року в журналі Monthly Labor Review вийшла стаття Робінсона та його колег: вони отримали свіжі цифри й порівняли їх із попередніми даними. Порівняння щоденників часу показали, що люди, котрі заявляють про 75-годинний робочий тиждень, досі помиляються на 25 годин.
Це доволі серйозна розбіжність. Я навіть почала називати це приголомшливе відкриття правилом «Х — 25». Якщо людина заявляє про точну кількість робочих годин і якщо ця цифра вища за 75, можна подумки відняти від неї умовні 25 годин (або й більше) й отримати правильне число. Так, деякі люди дійсно регулярно відпрацьовують 80-годинні робочі тижні (хоча окремі з них пожалілися б, що ці тижні — 120-годинні). Найдовший робочий тиждень, який було задокументовано у хронометражі, — 100-годинний робочий тиждень жінки, яка працювала сама на себе: до речі, вона не була зі сфери фінансів, консультування, технологічних стартапів тощо. Але загалом люди не працюють понаднормово. Навіть керівники. Лондонська школа економіки та політичної науки якось вивчала розклад керівників — у різних країнах, із різних сфер. Аналіз даних, отриманих від 1000 управлінців у шести країнах, показав, що керівник у середньому працює 52 години на тиждень, керівники нижнього квартилю працюють 44,2 години на тиждень, верхнього — 58,5*. Це аж ніяк не короткі тижні, проте вони дуже далекі від тих тризначних чисел, із якими кокетують більшість піддослідних.
Це тяжіння до перебільшення просто показує все як є: більшість людей брешуть про своє життя. Але коли в мене поганий настрій, я починаю дуже дратуватися, бо розумію, що тенденція справді погана: ті, хто перебільшують тривалість своїх робочих тижнів, насправді відлякують тих, хто хотіли би спробувати мати «все», але вирішили, що деякі професії для них — поза лінією досяжності. Як відомо, шлях до топового рівня в більшості професій — це тяжке змагання. Але якщо змусити жінок — і чоловіків — думати, що в питанні кар’єри та сім’ї треба обирати щось одне, то добру частину учасників із цього змагання можна буде виключити. Одна з учасниць мозаїчного проекту, яка працювала в інвестиційному фонді, помітила, що в її сфері панує саме такий підхід. «У бізнес-школі мою самооцінку дуже псували хлопці з інвестиційних фондів, — каже вона. — Вони поводились, як королі світу, і цю славу про себе, власне, по світу й пустили». Вона навіть не розглядала можливості працювати, доки її співмешканка не подалася на літнє стажування в такому фонді. Дівчина розповіла, що робота була адекватною та дуже цікавою. Тоді наша героїня відгукнулася на вакансію, отримала роботу, а після того, «як пропрацювала менш ніж рік, зрозуміла, що більшість із того, про що казали хлопці з бізнес-школи, було пустою балаканиною». Протягом тижня, що вона обрала для хронометражу, жінка пропрацювала 45,75 години, не займаючись роботою ввечері чи вночі, або на вихідних. Вона має 5 тижнів відпустки на рік, її відпускають на свята в дитсадочок, вона отримує високу зарплатню. Але репутація індустрії «відлякує людей навіть до етапу співбесіди».
Реальність тих, хто зробив солідну кар’єру, значно оптимістичніша. Завдяки мозаїчному проекту я з’ясувала, що дійсно, жінки, які заробляють $ 100 000 на рік, працюють більше, ніж середньостатистична мама з повною зайнятістю (останні працюють десь 35 годин на тиждень). Але це не має дивувати, зважаючи на той факт, що й заробляють вони втричі більше, ніж середньостатистична жінка (майже $ 37 000 на рік). Проте жінки з шестизначними сумами прибутку не працюють утричі більше. Та що там, вони не працюють навіть удвічі більше. Жінки — учасниці мозаїчного проекту — працюють у середньому 44 години на тиждень. Деякі працюють більше, але не набагато. Жодна з учасниць не мала 70-годинного робочого тижня за час проекту, хоча я й залучила до нього жінок із «рабських» сфер: фінансів, юриспруденції, медицини, бухгалтерії, консультування, технологій тощо. Тільки 8 із заповнених тижневих хронометражів (6 % від загальної кількості) свідчили про 60 годин робочого часу на тиждень, щоправда, більш ніж половина їхніх авторок надала вагомі причини, запевняючи, що така ситуація не повторюється 50 разів упродовж року. Ну й, крім того, сам термін «у середньому» означає, що хтось із опитуваних працював менш ніж 44 години на тиждень. 51 із 143-х хронометражів (тобто 36 % від загальної суми) показав менше за 40 робочих годин.
Людина, яка працює 44 або навіть 54 години на тиждень, може жити нормальним життям. Навіть більше: жінки, що зробили кар’єру, живуть більш збалансованим життям, аніж прийнято вважати. Дженні Леві, терапевтка (хронометраж показав 48,5 робочих годин на тиждень), розповідає: «Я постійно розмовляю з молодими жінками в коледжі, і вони часто діляться основним побоюванням: дуже хочу отримати вищу медичну освіту, але також хочу мати дітей. Від цього “але” мені хочеться кричати». Ніхто ж не каже, що прагне стати вчителем, проте також хоче дітей, і, мовляв, ці дві речі несумісні. Водночас, за словами Леві, її друзі-вчительки мають значно менше свободи й простору в житті, аніж вона, а працюють при цьому менше.
Книжку «Я знаю, як їй все вдається» можна придбати у книгарнях України та в інтернет-магазинах.