"Місто дівчат" — новий бестселер Елізабет Ґілберт, яка підкорила світ романами "Їсти, молитися, кохати" та "Природа всіх речей".
Це інтригуючий роман про жіночу сексуальність і свободу, про відвагу бути собою і право жити так, як тобі хочеться. А ще — історія дуже незвичайного кохання, на яке наклала свою тінь війна, та справжньої дружби, яку нелегко знайти, зрозуміти та оцінити, особливо в такому непростому і мінливому місті, як Нью-Йорк.
Роман "Місто дівчат" починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Розділ четвертий
За два тижні, відколи я перебралася до Нью-Йорка, моє життя повністю змінилося.
Серед цих змін була, зокрема, втрата цноти — страшенно кумедна історія, яку я незабаром розповім тобі, Анджело, якщо ти потерпиш іще хвильку.
Бо наразі я просто хочу сказати те, що театр "Лілея" не був подібний до жодного світу, в якому я досі жила. То було справжнє втілення блиску, зухвалості, божевілля й веселощів: одне слово, світ дорослих, які поводилися немов діти. Тут не було ані сліду від порядку й правил, серед яких мене муштрували в родині та у школі. У "Лілеї" жодна душа (окрім багатостраждальної Олів) навіть не намагалася дотримуватись звичних ритмів порядного життя. Пиятики й розваги були нормою. Їли хто коли хотів. Спали до обіду. Ніхто не починав роботу о певній годині — та й ніхто й не переставав, по суті, працювати. Плани змінювалися щохвилини, гості приходили і йшли — ніхто їх офіційно не представляв і ніхто організовано не прощався, а розподіл завдань ніколи не був зрозумілий.
Дуже скоро я дізналася, що жодна авторитетна особа більше не стежитиме, куди я йду і коли приходжу. Мені аж голова пішла обертом від здивування. Я не мусила нікому звітувати, і від мене нічого не чекали. Я могла допомогти з костюмами, якщо мала таку охоту, але офіційно мене ніхто не наймав. Увечері не треба було вертатися до котроїсь години, ніхто не перераховував, чи всі у своїх ліжках. Комендантки не було, мами теж.
Свобода.
У принципі, тітка Пеґ, звісно, за мене відповідала. Батьки доручили їй, як моїй родичці, опікуватися мною. Але, м’яко кажучи, надміру турботливою вона не була. Насправді тітка була першою вільнодумною жінкою, яку я зустріла.
Вона вважала, що люди мусять самотужки вирішувати, як їм жити, — можеш уявити собі таке неподобство?
Її світ тримався на хаосі, але все якось працювало. Попри безлад, тітці Пеґ вдавалося ставити в «Лілеї» по дві вистави на день: пообідню (вона починалася о п’ятій, і на неї збиралися переважно жінки й діти) і вечірню (о восьмій — та була пікантніша й розрахована на старшу й насамперед чоловічу аудиторію). Щонеділі та щосереди влаштовували ще й ранкові спектаклі. А кожної суботи опівдні безкоштовно показували фокуси для місцевої дітлашні. На день Олів зазвичай вдавалося здати театр в оренду комусь із місцевої громади, але не думаю, що завдяки урокам сухого плавання хтось колись ризикував розбагатіти.
Нашою аудиторією були мешканці довколишнього кварталу, а в ті часи то був квартал, де жили переважно ірландці й італійці, трохи католиків зі Східної Європи й доволі багато єврейських родин. Чотириповерхові багатоквартирні будинки довкола "Лілеї" були переповнені новоприбулими мігрантами, і коли я кажу "переповнені", то маю на увазі, що в одній квартирі тіснилися десятки душ. Через це тітка пильнувала, щоб під час вистав говорили простою мовою, зрозумілою для тих, хто тільки починав балакати англійською. Це було на руку й нашим акторам, які театральних академій не закінчували, тож їм було легше запам’ятати свої слова.
Наші вистави не приваблювали туристів, критиків чи так званих театралів. Ми пропонували робітничі розваги для робітників — оце й усе. Тітка Пеґ твердо стояла на тому, щоб ми не фантазували, нібито займаємося чимось більшим.
("Краще я поставлю гарний канкан, ніж поганого Шекспіра", — казала вона.) "Лілея", ясна річ, не мала жодної з прикмет, властивих справжньому бродвейському закладу. Ми не влаштовували передпоказів у провінції чи гучних вечірок у день прем’єри. Не зачинялися в серпні, як більшість театрів на Бродвеї. (Наші глядачі не їхали у відпустки — то й ми теж.)
Навіть у понеділок у нас світилося. Ми були такою собі "театральною хатою", де розваги пропонували без кінця, день за днем, цілий рік. Нам вдавалося доволі непогано заповнювати місця в залі, допоки ціни на наші квитки трималися на тому ж рівні, що й квитки в місцеві кінотеатри (які — разом із торговельними пасажами й незаконними казино — були нашими основними суперниками за долари місцевих).
"Лілея" не була бурлескним театром, але багато наших артисток і танцівниць прийшло зі світу бурлеску (і їм — благослови їх Боже! — вистачало нескромності це довести).
Водевільним театром нас теж не можна було назвати, бо на тому етапі історії водевіль уже випускав останній подих. Але зважаючи на комічні п’єси, написані на коліні, наш театр був майже водевільним. Узагалі-то називати їх "п’єсами" було трохи занадто. Тут більше пасувало слово "ревю" — зліплені докупи уривки історій, які були не більш ніж приводом для того, щоб коханці возз’єдналися, а танцюристки показали свої ніжки. (Вибір історій усе одно був обмежений, бо "Лілея" мала тільки три види задників. Тому всі дії під час наших шоу мали відбуватися або на розі вулиці у дев’ятнадцятому столітті, або у вишуканому аристократичному салоні, або на океанському лайнері.)
Тітка Пеґ змінювала ревю кожні кілька тижнів, але всі вони були більш-менш однакові й дуже швидко забувалися. (Що-що? Ти ніколи не чула про п’єсу "Як несамовиті" — про двох вуличних шибайголів, які закохалися одне в одного? Нічого дивного! Її показували в "Лілеї" тільки два тижні, а потім спритно замінили п’єсою "Сідай на той кораблик!", схожу на першу як дві краплі води, тільки дія відбувалася, певна річ, на океанському лайнері.)
— Я б охоче вдосконалила нашу формулу, якби могла, — сказала мені колись тітка Пеґ. — Але вона й так працює.
А формула, якщо точніше, була така.
Зацікав (чи принаймні відволічи) глядачів на деякий час (не довше ніж на сорок п’ять хвилин!) любовною історією або чимось у тому дусі. Головну роль має грати приваблива молода пара, яка вміє танцювати степ і співати, але кинутись в обійми одне одного їм не дає якийсь поганець — переважно банкір, інколи ґанґстер (ідея та сама, костюми різні), який скрегоче зубами й намагається знищити наших милих голуб’ят. Ще в тій історії має бути пишногруда курвочка, яка стріляє очима в нашого героя, а той не зводить погляду від своєї єдиної та неповторної. Також мусить бути вродливий залицяльник, який намагається відбити дівчину в її коханого. І п’яний волоцюга задля комічного ефекту — щетину йому можна домалювати сажею. У п’єсі завжди співають щонайменше одну романтичну баладу, де "любов" римується з "кров". А закінчується все неодмінно канканом.
Оплески, завіса, дубль два на вечірньому показі.
Театральні критики прекрасно впоралися із завданням узагалі не помічати нашого існування — і так, мабуть, було краще для всіх.
Якщо тобі здається, нібито я висміюю постановки "Лілеї", то ти помиляєшся: я їх обожнювала. Я б усе віддала, аби лиш знову опинитися в останньому ряду того старого трухлявого театру і ще раз побачити котрусь із вистав. Як на мене, не було нічого ліпшого за ті прості, життєрадісні ревю. Вони дарували мені щастя. Їх навмисне ставили так, щоб дарувати людям щастя і не напружувати глядачів роздумами про те, що ж там відбувається. Тітка Пеґ ще під час Першої світової — коли влаштовувала веселі сценки з піснями й танцями для вояків, які тільки-но втратили ногу чи руку або спалили собі горло гірчичним газом — переконалася в тому, що "часом людям просто треба відволіктися на щось інше".
Дати їм оте "інше" й було нашим завданням.
Дизайнерка обкладинки: Оксана Йориш
Читайте также: Парижская жизнь Хемингуэя: Отрывок из книги Мэри Дирборн "Хемингуэй"