Після майже шестирічної перерви письменниця Софія Андрухович повертається з новим романом. Цього разу її книга має рекордні 800 сторінок і носить назву містичного озера Амадока, яке, за легендою, колись існувало на території Поділля. Напередодні виходу довгоочікуваного роману Софія Андрухович розповіла L’Officiel про те, як він створювався, а також про публічність, відоме прізвище та непрості стосунки зі своїм дебютним романом "Сьомга"
Про роман "Амадока"
Історія цієї книги почалася практично відразу після виходу попереднього роману “Фелікс Австрія”. Завжди існує безліч тем, які приходять ззовні, зачіпають, захоплюють, тривожать, не дають спокою – але ти не завжди знаєш відразу, чи зможеш писати про це, а навіть коли знаєш, не так легко збагнути, в який спосіб це робити. Серед тем, які багато років зі мною, була тема Голокосту, тільки я навіть помислити не могла, щоб за неї братись, настільки вона невимовна, жахлива, неосягненна. Але я поверталась до неї знову і знову, і знаю, що повертатимуся й далі, бо її неможливо вичерпати, вона нерозв’язна. Тим часом мій чоловік якось привернув мою увагу до зовсім іншої теми - письменника Віктора Петрова і неокласиків, в якій безліч сюжетів не для одного художнього роману, оскільки вона містить у собі і історію української літератури, і приватну історію дружби письменників, і романтичну - між Петровим і дружиною Миколи Зерова Софією, і авантюрну, оскільки сам він, як вважають, був подвійним агентом. Але чим глибше я занурювалась у тему, тим більше лякалась, чи зможу написати белетризовану біографію, чи вдасться мені знайти баланс між фактами життів персонажів і фантазією, жвавістю викладу і достовірністю. Довший час я не бачила способу це зреалізувати, аж доки у певний момент мені спав на думку сюжет із нашого сьогодення про чоловіка, який втратив на війні пам'ять, і я зрозуміла, що тіло тексту починає вибудовуватись. Я збагнула, в який спосіб факти життя Віктора Петрова мають впливати на забуття і пригадування мого головного героя. А забута ним власна історія, історія його родини, відкрила для мене можливість писання про Голокост.
Шерстяной пиджак, Proenza Schouler, льняная рубашка, BLUEMINT
"Амадока" побудована так, що фактично це три романи в одному, які в певний момент пов’язуються в суцільний текст. Усі три теми – війна на Сході, Голокост і неокласики та "розстріляне відродження" - які на позір видаються віддаленими одна від одної, насправді належать до однієї площини. Можна вважати це площиною історії, або дивитись на них як на складові української ідентичності. Це теми, пов’язані з травмами 20-го століття. Про них мало говорилося - страх розмовляти на ці теми багато про що свідчить і їх об’єднує. Я можу уявити, що великий за обсягом текст може відлякати читача, він буде розгублюватись і, можливо, не розумітиме, чому під однією обкладинкою з’являються такі різні персонажі і часи. Але, як на мене, одна з численних людських помилок – бачити речі відокремлено. Насправді ж усе пов’язано: іноді зв’язки очевидні, частіше – вони приховані, нелінійні, складні. Я хотіла сконструювати модель зв’язків між часами, людьми, між нами всіма, між минулим і сьогоднішнім, щоб зрозуміти, якою є наша спільна історія і як впливають відмінності на те, що з нами відбувається зараз.
Ці три частини можна охарактеризувати і як три різні жанри. Скажімо, частину про неокласиків я б назвала есеїстичною, це моя інтерпретація подій, гіпотетичний спосіб змалювання одного з реальних сюжетів. Навіть не так: мені йшлося про те, щоб показати множинність варіантів розвитку сюжетів, множинність трактувань вчинків. А частина про Голокост – це вже така історична драма, де вигадані персонажі розміщені у реальних подіях і вони переживають щось таке, що могли би пережити реальні люди. Пишучи цю історію, я брала докладні праці про перебіг Другої світової війни в конкретному галицькому містечку і розписувала для себе щоденну хронологію, що і коли відбувалося, а вже потім відповідно до такого календаря додавала туди персонажів. Наперед мені були відомі основні моменти історії, яку я розповідала: любов між українською дівчинкою і єврейським хлопцем, неможливість і водночас пронизлива, гармонійна краса цієї любові.
Шерстяной жакет, шелковая рубашка, Burberry
Звісно, я не можу передбачити реакцію читачів, але мені хочеться привернути увагу до цього роману, оскільки я переконана, що усі ці теми дуже важливі. Я дуже постаралась зробити так, щоб текст було цікаво і добре читати. І мені здається, що його читання супроводжується і цікавістю, і насолодою, і болем, і відторгненням, і багатьма суперечливими відчуттями. Цей текст потребує довіри – якщо читач довіриться, розповідь поведе його за собою і в кінці його, з усією імовірністю, буде винагороджено.
Про скандальний роман "Сьомга"
У мене ніколи немає інших варіантів відповідей, коли мене запитують, ким я хотіла бути у дитинстві. Я завжди хотіла бути тільки письменницею. Недавно я збагнула, і це було прозріння, що письменницею мене зробив саме роман "Сьомга" (виданий у 2007 році – прим. редактора) і досвід, який я тоді пережила. Якби я його не написала, ймовірно, не мала би потрібного поштовху, оскільки пережите тоді дало свободу по-справжньому писати те, що мені цікаво, експериментувати з різними вимірами і темами, зрештою, дозволяти робити те, що я відчуваю потрібним.
Льняная рубашка, BLUEMINT, шерстяные брюки, Proenza Schouler
Стосовно бурхливої реакції читачів на "Сьомгу", то я навіть не дала собі можливості цю реакцію нормально отримати. Не дала собі можливості довідатись, що реакції на “Сьомгу” дуже різні, не завжди негативні. Я довідалась про це аж через сім років, коли вийшов роман “Фелікс Австрія”. Коли книга побачила світ і з’явилися перші відгуки, я настільки сильно перелякалася, що швидко закрилася і відмежувалася від світу – тоді я серйозно вірила, що більше ніколи не писатиму. Але насправді моя особиста зміна і досвід не так пов'язаний із відгуками, як із тим, що я сама у цьому тексті, не розуміючи цього, зробила щось таке, до чого не була готова. Я себе дуже різко виштовхала із зони комфорту і потім зрозуміла це тільки, коли книга була видана і я себе відчула ніби без шкіри, незахищеною. Був період, коли я навіть не могла взяти її до рук. Поступово це змінилося і зараз я відчуваю вдячність. Весь цей досвід був складним і дуже правильним.
Про семирічну паузу
Між виданнями романів "Сьомга" і "Фелікс Австрія" минуло 7 років. Тоді ми з чоловіком переїхали жити за місто і цей період був дуже усамітненим, тихим та одноманітним. Питання "писати чи не писати" завдавало труднощів, бо я не могла нічим іншим займатись, все що мені залишалося - сконцентруватися на простому житті – є будинок, ліс поруч, природа, тиша, є маленька донька, яка тоді тільки народилася. Певну частину часу я зовсім не писала, але багато читала. Потім я почала приймати те, що чим простіше життя, тим більше повноти воно може приносити, і ця повнота мене привела до здивування: я почала себе запитувати, чому ж не пишу – і не знаходила відповіді. Я ніби обійшла всі свої складнощі навколо і повернулася у вихідну точку, в якій проблеми більше не здавалися мені тим, чим здавались раніше. Тоді я збагнула - якщо писання приносить мені так багато різних почуттів, досвідів, знання і я відчуваю, що в цій справі можу бути корисною, то немає жодних причин відмовлятись від цього. Саме тоді я і почала думати над романом "Фелікс Австрія".
Про прізвище та батьків
Відоме прізвище – це вічна історія, і якщо скласти докупи всі її вияви на різних етапах, то вони ідеально одні одних поскасовують, і врешті таки виявляється, що прізвище не є аж таким важливим. Мені набагато важливіше було відчувати справжнє прийняття від батьків у віці, коли це було потрібно. Наше спілкування так вибудувано, що ми рідко спілкуємось на критичні теми, пов’язані з почуттями чи переживаннями, але коли бачимось, просто проводимо разом час, ми постійно в контакті, і з їхнього боку я відчуваю, що все нормально – це на рівні відчуттів, це знання, яке я не потребую перевіряти чи говорити про нього. Зараз я розумію, що, скажімо, читати "Сьомгу" їм мусило бути емоційно складно, але вони зреагували настільки круто, обережно і з таким прийняттям, що я дотепер відчуваю дуже велику вдячність за це. До мене дуже рано почали ставитись як до самостійної, дорослої людини, і це, серед іншого, мене сформувало.
Шерстяной жакет, шелковая рубашка, юбка из полиэстера, Burberry
Так, у мене незакінчена вища освіта. Я вступила і три роки провчилася у Львівській академії друкарства, яку свого часу закінчили мої батьки. Свій вчинок я пов’язую з особливостями характеру. Я відчувала набагато більше сенсу для себе особисто, коли сама прокладала для себе стежку, вибирала книжки і авторів, теми і джерела. Звичайно, мені бракує системи, але водночас такий спосіб навчатися дає можливість сягнути закапелків, до яких не доходять проторені стежки. У наш час такий спосіб навчання дивує вже дедалі менше. Пошук знання, намагання зрозуміти життя – те, що ніколи не припиняється. Одна з найважливіших у людському житті речей і найбільших насолод.
Про публічність
У мене викликають повагу і захоплення письменники, які вміють поєднувати активну публічність із працею над власними текстами. Публічність забирає дуже багато енергії, я не вмію поєднувати ці речі і коли працюю над чимось, потребую відмежування від зовнішнього світу, мені необхідно увійти у світ, який я зараз конструюю, у мене виходить майже повне занурення у паралельну реальність.
На щастя, мене аж так не впізнають на вулицях. Траплялося кілька разів, і це було приємно, але я думаю, чим рідше це трапляється, тим приємніше. Після виходу роману "Фелікс Австрія" прийшла певна впізнаваність, це був дуже класний досвід, новий і водночас складний, бо мені не надто властиві екстравертні якості. Досить швидко я відкрила, що коли починаєш випробовувати нові способи поведінки, з’являються нові можливості. Те, чого раніше боялась, починає подобатись. А найголовніше – ти спілкуєшся з людьми.
Шерстяной жакет, шелковая рубашка, Burberry
Я усвідомлюю, що популярність може бути пасткою. Ми всі влаштовані так, що уявляємо публічну людину як певний ідеальний образ і наділяємо її фантастичними рисами. Тому ми дуже легко розчаровуємося. Публічність спотворює уявлення інших про людину, і уявлення людини про себе саму. Це потребує постійного звіряння з дійсністю і зі своїми орієнтирами в житті, важливо розуміти, що саме робить мене мною, і що поруч є по-справжньому близькі люди, розмова з якими повертає не тільки до дійсності, але й до себе самої.
Над съемкой работали:
Фотограф: Александр Порубаймых
Стилист: Анна Гончарова
Прически: Мария Сова
Макияж: Анна Безвугляк
Продюсер: Диана Мельникова
Ассистент стилиста: Дарья Белоусова
Ассистент продюсера: Марта Куземчак
Редакция выражает благодарность творческой студии ШООМ за помощь в проведении съемки.
Читайте также: По роману "Феликс Австрия" Софии Андрухович выйдет книга кулинарных рецептов