Анна Найдич — власниця українського бренду одягу PROUD TO BE. Від початку повномасштабної війни вона поставила на паузу розвиток власного бізнесу, аби поринути у волонтерство та соціальні проєкти. Ми поговорили з Анною про пошук балансу у житті, її активну позицію та виховання дитини у складні часи.
Життя всіх українців з life-work balance перетворилося на war-life balance. Як ви знаходите баланс між волонтерством, піклуванням про себе та своє ментальне здоров’я, турботою про сім’ю?
Зараз мій баланс повністю впирається у поставлені цілі: якщо я їх досягаю і в мене хоч і важко, але виходить, то я перебуваю у стані гармонії. І тоді проблем з балансуванням немає. Інше питання — коли щось йде дуже складно. Тоді мені треба десь черпати ресурс. Раніше це були тренування у спортклубі чи на воді (вейкборд, серф), зараз — на полігоні!
Коли зовсім вигораю, роблю паузу на день-два, перемикаюсь і потім з новими силами беруся за справи.
Ви мали змогу виїхати з України, однак вирішили залишитися тут. Чому?
Я навіть не розглядала варіант від‘їзду — може, це було безглуздо. Багато людей не розуміли моєї позиції, але ще на початку війни я зробила заяву, що залишаюсь вдома. Це моя земля, вона мене зростила, піклувалася про мене і мою родину, годувала. Я маю бути їй вдячна і маю виконувати свій суспільний обов’язок так, як можу. Я не люблю, коли за мене вирішують, куди й коли я маю їхати. Тому залишати свою домівку через загарбників — то точно не моя історія. Я люблю подорожувати й більшу частину життя провела за кордоном. Але в ці часи, як ніколи, я хочу бути на рідній землі.
Як змінилися ваші цінності з 24 лютого цього року?
Не дуже змінились. Для мене завжди були у пріоритеті честь та справедливість. Тому, коли все почалося, я мобілізувала себе внутрішньо і почала думати, що я можу зробити й чим можу допомогти своїй країні.
Хоча є дещо, що змінилося, — ставлення до матеріальних цінностей. Багато речей, які були важливі, втратили для мене сенс. Війна показала, що таке жага та любов до життя і що насправді потрібно не так багато, щоб бути щасливою.
Як ви розповіли своєму синові, що в рідній країні почалася війна? Що б ви порадили батькам, які також турбуються про психічне здоров’я своєї дитини, спираючись на власний досвід?
Я готувала його заздалегідь. За місяць до початку ми багато спілкувалися про політику, економіку. Коли все почалось, я тримала його завжди біля себе і пояснювала, що ми робимо і що треба робити йому у різних випадках. Він дуже подорослішав, я ним пишаюся. Сильний хлопець. Я задоволена результатом. Він волонтерив із самого початку разом зі мною. Я більше по військових об‘єктах, а він — по цивільних. З водієм розвозив необхідне одиноким людям.
Порада батькам — піклуватися про свій психічний стан, бо діти — то наше дзеркало. Вони все відчувають, навіть якщо ви їм нічого не кажете. Тому і нічого не приховувала, але намагалась бути максимально зібраною і дотримувалась техніки безпеки.
Багато батьків робили помилку: навіть перебуваючи у безпеці, вони втрачали контроль і були у тривозі, що негативно впливало на психічний стан їхніх дітей. Невроз, а не гармати, руйнував їх швидше, аніж ворожі дії. І я про це говорила весь час: візьміть себе в руки, не давайте ворогу зруйнувати вас.
Від початку повномасштабного вторгнення ви активно стали займатися волонтерством. Які історії або збори вам запам’яталися найбільше?
Кожна історія — то боротьба. Почалося все з трьох тонн м’яса, які потрібні були військовій частині. Я не знала, де його брати, бо тоді був дефіцит. І я змогла його знайти. Тоді я відчула таке полегшення, у той момент я зрозуміла, що дії будуть мене тримати у руках, що я маю йти далі. Потім захист, шоломи, броня — десятки, сотні.
Найважче було дістати реанімобіль, дефібрилятор, знеболювальні… і це здавалося неймовірним. Потім, коли вдавалося, зупинитися було важко. Майже тисяча тактичних аптечок, десятки тепловізорів, позашляховики, форма, берці. Остання ціль була важка, бо це був квадрокоптер для розвідки. Його ціна — 350 тисяч гривень. Я вирішила виставити свою річ із соболиного хутра на аукціон. Шалені часи — шалені ідеї…
Ми це зробили. Я знову в балансі. Йдемо далі.
Що вас підштовхнуло розпочати просвітницький волонтерський проєкт у Європі?
Це мав бути неймовірний проєкт, щоб світ не забував, що коїться в Україні. Багатьом хочеться жити своїм життям. А наше життя — то війна. Війна — то також життя. Але важче, ніж звичайне.
Ми хотіли провести виставку в Гаазі й Лондоні — максимальне занурення в реалії українців. Навіть мали підтримку від консульств. Але проєкт дуже дорогий, і ми вирішили поставити його на паузу, бо немає фінансування. Кошти вирішили направити на збереження життів наших воїнів.
Які інсталяції мав містити ваш проєкт?
Понівечені розстріляні автівки з написами "Діти", відеофіксації з місць злочинів. Це мав бути великий ангар, у якому стояла б ця техніка, відео- й аудіосупровід, інтерв’ю з тими, хто вижив, і близькими загиблих.
Яке ваше ставлення до мовного питання? Ви, як і багато інших українців, до початку повномасштабного вторгнення спілкувалися російською. Чи змінилося це зараз?
Так, дуже. Я ще іноді спілкуюся російською, але не відчуваю тепер, що це моя мова. Нібито трошки соромно навіть. У багатьох випадках якось само собою вже переходжу на рідну українську мову. Помітила, що навіть мислення почало змінюватись. Вібрації інші.
Читайте також: Яка вона — нова інстаграм-етика? Запитуємо в українських блогерок Аліси Ілієвої й Аліни Френдій