21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи, вшановує памʼять полеглих героїв. У цей день 2013 року відбулися перші протести української громадськості проти незаконних рішень диктаторської влади за ідею свободи й світлого майбутнього держави. Десята річниця Євромайдану відлунює в серцях кожного, а з 24 лютого 2022 року набуває все більшого символізму.
Пропонуємо згадати поезію поетів-сучасників, присвячену героїчним подіям минулого й сьогодення, серед яких вірші Дмитра Павличка, Юрія Іздрика, Ліни Костенко й Катерини Бабкіної.
Пісня
Чути гамір пʼятої колони,
Яничарів і манкуртів крик.
Їдуть, їдуть áвта і вагони —
Мову усмиряти йде язик.
Та не радуйся, маро вельможна,
Що грішми одурених ведеш!
Всі майдани розігнати можна,
Та народу ти не розженеш!
Їдуть, їдуть наймити-рекрути,
Ще без карабінів та гармат.
На Майдан, немов колись на Крути,
Наступає старшобратній мат.
Та не радуся, маро вельможна,
Що грішми одурених ведеш!
Всі майдани розігнати можна,
Та народу ти не розженеш!
Не побʼть нас темні недотепи,
Не впряжуть раби в ярмо старе,
Не затихне в Лаврі дзвін Мазепи,
Заповіт Тараса не помре.
Нам Майдан — то не пташка зграя,
Що на зиму в Африку летить.
Наш Майдан — то вічна і бекрая
Україна, як небес блакить!
Дмитро Павличко, 14.12.2013
***
ці гранітні грудневі груди
ці гарячі грудневі нерви
це не хвилі –
це просто люди
нерозривно
безперервно
це не хвилі –
це просто нерви
майже голі
ще гарячі
хай не змерзнуть
хай не звернуть
хай сміються
хай не плачуть.
Юрій Іздрик
А затишок співає, мов сирена
А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.
Ліна Костенко
***
Коли помираєш, слід пам’ятати про
те, що, звісно, перемагає завжди добро,
але це не одразу помітно;
що дерева срібні і ріки солодкі хоч десь та є,
і що тільки те, що ти віддав, назавжди твоє,
навіть якщо це – усе в тобі світло;
що любити не боляче і не страшно навіть тоді,
коли від любові тебе охоплює страх і біль,
що його і не побороти.
І у жодному разі не слід уявляти, як
будуть після тебе інші жити чи помирати, так
і не взнавши, хто ти.
Тож коли, очікувано чи ні, настає та мить
в місті, де очевидно забагато всього горить,
у країні, котра забагато від тебе хоче –
краще швидко перелічити імена дорогих і тих,
хто з любов’ї обережно йтиме тепер по шляхах твоїх,
і не закривати очі.
Вічна пам’ять – тонке проміння, що пливе через всі часи,
дорогоцінний дзвін у повітрі, голубі голоси,
відблиски золоті у чужих зіницях.
Коли помираєш – слід проспівати собі мерщій:
перетікає життя в життя як моря в дощі,
і тому воно не скінчиться.
Катерина Бабкіна
