«Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!» – цитує поему Тараса Шевченка «Кавказ» Сергій Нігоян, один з перших, хто загинув від рук силовиків кривавої зими 2014 року. 20 лютого відзначаємо десяту річницю вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні, що віддали життя упродовж пекельних днів Революції Гідності у боротьбі за свободу та європейські цінності країни.
Небесна Сотня – це 107 героїв-учасників Революції Гідності, які загинули у процесі нерівної боротьби – на боці силовиків була зброя, а на боці громадян – силі і віра у демократичне майбутнє. Самооборона Майдану ділилася на структурні одиниці – сотні, – що врешті увіковічилося у назві. Під час прощання з воїнами 21 – 22 лютого 2014 року вперше пролунала назва «Небесна Сотня» у віршах поетес Людмили Максимлюк та Тетяни Домашенко. Згадуємо події крізь поезію, яка завжди знаходить той «безсмертний дотик до душі».
Фото: Сергій Бабенко
Їх вже зустріли небеса
А Сотню вже зустріли небеса…
Летіли легко, хоч Майдан ридав.
І з кров’ю перемішана сльоза...
А батько сина ще не відпускав...
Й заплакав Бог, побачивши загін:
Спереду — сотник, молодий, вродливий,
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній — сивий-сивий.
І рани їхні вже не їм болять…
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло.
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна Сотня в вирій полетіла...
Людмила Максимлюк.
Фото: Богдан Пошивайло
Ти першим став у стрій в Небесну Сотню…
Ти першим став у стрій в Небесну Сотню,
Відкрив рахунок Словом з «Кобзаря»,
І відлік смерті той невідворотний
Свинцем у груди Вічності вдаря.
У щире серце, сповнене любов’ю
До України вольностей святих,
Поцілив снайпер… І залився кров’ю
«Кобзар», щоб голос твій затих.
А він злетів так високо й могутньо,
Що цілий світ почув живі слова:
«Борітеся – поборете!» Майбутнє
Іде за нами. Правда ожива!
В день пам’яті Сергія Нігояна
Вся Україна свічами горить.
Пече Вірменії тяжка синівська рана,
А Сотня в Небі меч йому святить!
Тетяна Домашенко
Фото: Іван Любиш-Кірдей
Коли помираєш, слід пам’ятати про...
Коли помираєш, слід пам’ятати про
те, що, звісно, перемагає завжди добро,
але це не одразу помітно;
що дерева срібні і ріки солодкі хоч десь та є,
і що тільки те, що ти віддав, назавжди твоє,
навіть якщо це – усе в тобі світло;
що любити не боляче і не страшно навіть тоді,
коли від любові тебе охоплює страх і біль,
що його і не побороти.
І у жодному разі не слід уявляти, як
будуть після тебе інші жити чи помирати, так
і не взнавши, хто ти.
Тож коли, очікувано чи ні, настає та мить
в місті, де очевидно забагато всього горить,
у країні, котра забагато від тебе хоче –
краще швидко перелічити імена дорогих і тих,
хто з любов’ї обережно йтиме тепер по шляхах твоїх,
і не закривати очі.
Вічна пам’ять – тонке проміння, що пливе через всі часи,
дорогоцінний дзвін у повітрі, голубі голоси,
відблиски золоті у чужих зіницях.
Коли помираєш – слід проспівати собі мерщій:
перетікає життя в життя як моря в дощі,
і тому воно не скінчиться.
Катерина Бабкіна
Фото: Богдан Пошивайло
Чорним димом...
чорним димом
білим димом
налітає щось незриме
хижим птахом
марним птахом
смородом війни
ти стоїш над рівнем моря
де повітря ще прозоре
та ростуть у полі зору
воїни стіни
світ старий давно в опалі
осипається помалу
заголяють океани
рівне сіре дно
десь на трасі в межичасі
ми своє згубили щастя
та воно немов причастя
прийде всеодно –
перемир'ям або миром
волонтером дезертиром
пряним вітром
чесним птахом
чистим полем – теж
ти летиш над рівнем моря
невагома і прозора
я — в тобі і наше тіло
вже не знає меж
Юрій Іздрик
Фото: Богдан Пошивайло
Казав чоловік: мені не бачити сонця…
Казав чоловік: мені не бачити сонця,
І дітей зустріну лиш біля могили.
У тілі моєму – свинець і стронцій¸
Але смерть мене не зупинила.
Його питали: якого чорта?!
Чому тобі не сиділось вдома?
Ти ж ніби людина другого сорту,
Тебе ж роками борола втома?
А він на це: страх пече і душить,
І від безсилля мене все боліло.
Крім зброї, у нас є мрії і душі.
Людина складається не тільки з тіла.
Режим стріляє в потилиці й спини,
Убивають людей мисливські гвинтівки
А все, що ми можем – палити шини.
Україна бере початок з бруківки.
Цвітуть на Майдані смерті тюльпани,
Тріпочуть на вітрі криваві знамена,
Вогонь облизує трупи і рани.
Україна бере початок із мене.
І знов питали: як снайпер поцілив,
Як куля знайшла тебе в тьмі вечоровій?
Він відповідав: Я приїхав із Сміли.
В мене серце світиться від любові.
Я не був героєм і хотів лише жити,
Але пульс зупинився від пострілу ката.
Навіть мертвим я не покину битву,
Я й з неба вам буду допомагати.
Лиш не зупиняйтесь, вставайте, боріться,
Не може тривати вічно облога!
Нас не зупинить жодна міліція,
Єдиний наш вихід – це перемога!
Андрій Любка