Понад півтора роки український актор та модель Назар Грабар провів у зоні бойових дій. Після демобілізації він створив благодійний фонд, який має на меті допомогти постраждалим від війни дітям. Ми поговорили Назаром про його соціальні ініціативи, психологічну реабілітацію, а також про повернення до акторської кар’єри.
Ви відвідали фестиваль Ukraine Festa Tokyo у Токіо, де презентували свою мангу для дітей. Як створювався цей проєкт та які сенси були закладені в нього? Якими були ваші враження від Японії?
Я фанат манги, дивлюсь аніме. І коли ми дізналися, що можемо в такому форматі розказати нашу з Іллею історію (Ілля Грабар — рідний брат Назара, звукорежисер та військовослужбовець ЗСУ, який загинув під Бахмутом у 2023-році, — прим. ред.), ми захопились цим проєктом. У Токіо ми перебували три дні, далі я мав змогу відвідати Кіото та Хіконе. Мені сподобався японський менталітет, він колосально відрізняється від Китаю, ближче схожого до росії.
Не дивлячись на технологічний розвиток, у Японії залишилася повага до своєї культури та історії. В останній день перебування там я загубив свій гаманець, проте вже наступного дня моїм друзям зателефонували з поліції та сказали, де можна забрати його. Усі купюри в ньому залишилися на місці, що мене здивувало.
Доки не закінчиться війна, я не зміню свого місця проживання. I'm gonna stay and fight, як то кажуть. Раніше я думав, що після перемоги я переїду до Америки, але після Японії моя думка змінилася.
Ви керуєте власним фондом, присвяченому пам’яті загиблого брата Іллі. На якій діяльності спеціалізується ваш благодійний проєкт та які акції вже вдалося втілити в життя?
Наша основна ціль — це допомога дітям. Нещодавно ми побудували великий баскетбольний майданчик біля школи в Бородянці. Бо Ілля дуже сильно любив баскетбол. Я живу в Бучі, окупанти жили в мене вдома. Тут багато зруйнованих будівель. За півтора роки на Донбасі я бачив страшні речі, так що я звик до руйнувань.
Щодо діяльності фонду, у Дніпрі та інших містах ми влаштовували акцію «Стіл пам’яті», який мав на меті віддати шану загиблим героям. Загалом проєкт підтримали близько 800 закладів України.
Як відбувається ваша реабілітація після служби в Збройних Силах України? Чи вдалося вам повернутися до «нормального» життя і чи можливо це взагалі?
Я навіть не уявляю, як це — відновитися після таких психологічних травм. Можна лише жити з цим. Тільки так, бо забути ти не зможеш або робити вигляд, наче цього й не було. Треба шукати сили рухатись далі.
Мені знадобився час, аби прийняти реальність. Те, що люди різні та мають різні досвіди. На початку так, було дуже важко, навіть з моїми знайомими, у нас не було спільних тем для обговорення і між нами була прірва.
Яке місце в вашому житті займає спілкування з родиною? Чи допомагає це в відновленні психічного та емоційного стану?
Родина завжди залишається для мене на першому місці. Це мій дім. Ми підтримуємо один одного та постійно залишаємося на зв’язку. Також кожну неділю ми їздимо до брата, приносимо квіти.
У Токіо ви провели зйомку з українською фотографинею Вєрою Бланш. Розкажіть, як ви познайомились.
Вєра була в Токіо на фестивалі Ukraine Festa Tokyo, там ми і зустрілись вперше. У нас був обмежений час, проте нам вдалося зробити серію кадрів, чому я радий.
Сьогодні українці зіштовхуються з проблемою планування майбутнього. Чи стосується це вас? Ви думали повернутись до активної роботи як актор чи танцюрист?
Я не планую. Мені важко. Життя на війні навчило жити одним днем та робити свій максимум сьогодні. Мені подобається більше слухати, аніж говорити. Я вважаю, що треба говорити, коли є що сказати та донести важливе.
Як актор, я поступово повертаюсь до роботи над проєктами. Зараз працюю над англомовними серіалами. Ми вже відзняли декілька проєктів, які викликали інтерес у закордонної публіки. Ці серіали зняти в вертикальному форматі, а самі серії тривають близько 10-15 хвилин.
Це щось середнє між Netflix та TikTok?
Так. Як свого часу Netflix витіснив кабельне телебачення. Тому я думаю, що за цим майбутнє. Тим паче, що в цей формат скоро зайде й сам Netflix.
