Розкажіть про головні пункти вашого плану та що вдалося втілити станом на сьогодні?
Коли я вдруге прийшла в Український Дім (Ольга працювала в центрі з 2002 до 2010 року. – Прим. ред.), мене вразила невідповідність між діяльністю організації та її сутністю й навіть назвою. Ми запропонували план перезавантаження – він мав перетворити простір на дієвий національний культурний центр, який буде слугувати суспільству: представлятиме Україну всередині країни, розповідатиме про її найкращі культурні продукти, досягнення, ідеї, ініціативи та буде відкритим до можливостей.
Тоді Український Дім був майже чистим полотном. І нам вдалося представити його як архітектурну будівлю, вдалу й органічну для такої ініціативи. На жаль, у наші плани втрутилися пандемія та повномасштабна війна, але на сьогодні нам вдалося реалізувати велику частину запланованого. Звісно, ми й зараз прагнемо ідеалу.
Раніше Український Дім був будівлею, що приймала на замовлення події різного ґатунку та рівня. Тобто була абсолютно пасивною в культурному житті країни. Нам вдалося доволі швидко пройти шлях від такого формату до інституції, що ініціює, стимулює, створює. Нині ми працюємо як мультидисциплінарний центр, в нас діє вісім програм. Безумовно, найбільш помітна – виставкова. Проте не менш важливі програми Українського Дому – молодіжна, діалогова, кіно, музична та інші. Наразі ми працюємо над втіленням важливого книжкового проєкту.
Окрім того, ми вважаємо, що національний центр не може бути закритою установою. Український Дім – наша спільна власність, тож ми максимально відкриті до ідей лідерів культурної сфери.
У травні 2022 року на фасаді Дому з’явилися перші стейтмент-плакати на воєнну тематику, а вже влітку у просторі відкрилася перша після повномасштабного вторгнення експозиція. Чи виникали труднощі в її організації?
У травні ми вирішили підтримати киян та влаштували виставку широкоформатного плаката, яка мала показати, що українська культура жива, вона теж бореться. Тоді ми ще не могли запрошувати людей на виставки, адже поточна ситуація не давала впевненості у безпеці. На першу експозицію нас надихнув найбільш активний мистецький прояв весни 2022-го плакати, які буквально всюди ширилися в Мережі. Олексій Сай, Нікіта Тітов, Антон Логов – ці та інші автори творили на українську та закордонну авдиторію. Окрім того, плакат є тією формою творчості, яку можна відновити, тому ми наважилися виставляти його навіть у таких нестабільних умовах.
Вже до Дня Незалежності ми підготували ще два важливі мистецькі проєкти. Це виставка скульптури Назара Білика «Сплав» і виставка «Фантом» Олександра Дубовика, який цього року отримав звання «Легенда України». Згодом, у жовтні, ми представили виставку світлин воєнного часу «Спалах» – блискавичну реакцію провідних українських фотографів на наше життя у перші дні та місяці війни. Її організацію ускладнювала непроста логістика, відсутність зв’язку, адже нерідко фотографи перебували в зоні бойових дій. Іншим викликом був час: реалізувати такий проєкт необхідно було в період його найвищої актуальності. Ми розуміли, що це потрібно робити тут і зараз.
Відтоді гнучкість і динамічність стали одними з наших принципів.
Скільки людей налічує команда Українського Дому зараз?
Зараз наша команда налічує близько 70 осіб. Але Український Дім має неочікувану для багатьох кадрову структуру. Творча її частина складається усього з 10 людей, менеджмент – до 20 осіб, а більшість команди – це ті, хто забезпечує життєдіяльність простору: електромонтажники, сантехніки тощо. Це викликано архітектурною складністю власне будівлі.
Але нам вдалося зібрати талановитий колектив, де кожен відіграє важливу роль в загальній екосистемі Українського Дому.
Кожна виставка Українського Дому – це заява про ідентичність, глибину української культури та мистецтва. Яка виставка залишається найбільш пам’ятною для вас?
Остання. Це завжди остання виставка, враження від якої живуть у серці. Виставка «Матерія Matters» важлива тим, що підсвітила роль текстилю як медіа. З радянських часів у багатьох він асоціюється з килимами на стіні, тож нам було важливо надати йому нового прочитання та якості сприйняття, зацікавити та закохати в нього людей, показати історію, вплетену в текстиль. Ми мали представити текстиль як високе мистецтво, і все це було доволі складним творчим завданням. Я, наприклад, люблю такі. Виставку, присвячену творчості Алли Горської, можна вважати справжнім культурним феноменом.
Виставку, присвячену творчості Алли Горської, можна вважати справжнім культурним феноменом. На вашу думку, чому експозиція викликала такий інтерес у суспільства?
Виставку «Алла Горська. Боривітер» відвідало близько 50 000 людей, це рекордне число, яке приємно здивувало нас. Ми готували цю виставку як для тих, хто цікавиться шістдесятниками, так і для тих, кого ми можемо захопити цією історією. Але інформаційна хвиля перетворилася на справжнє цунамі та захопила весь інформаційний простір. Гадаю, що цей проєкт потрапив у больові точки кожного, зрезонувавши з викликами часу. Алла Горська – масштабна особистість, і нашим завданням було показати її силу, представити не як жертву, а як вільну, сміливу, красиву людину. А комусь ця виставка допомогла осягнути масштаб і відкрити глибину української культури.
Сьогодні Український Дім збирає сотні відвідувачів щодня. Можна подумати, що це найрізноманітніші люди – від студентів до культурної інтелігенції з багаторічним стажем. Якими ви бачите гостей Українського Дому та чи змінюються їхні обличчя залежно від теми експозиції?
Як свідчить сама назва, Український Дім – це дім для кожного українця. Тому нашим принципом є робота для великої авдиторії. Зараз із кожним проєктом кількість відвідувачів і збільшується. Не можу сказати, що авдиторія змінюється кардинально, бо зміни відбуваються доволі поступово, але кожна експозиція якісно збільшує число зацікавлених. Спостерігати за нашою авдиторією дуже цікаво. На першу ж виставку після повномасштабного вторгнення до нас прийшла публіка, про яку можна тільки мріяти: зацікавлені, інтелігентні, красиві в широкому сенсі цього слова люди найрізноманітнішого віку. Ті, хто відвідали проєкти Українського Дому хоча б раз, найчастіше, стають його постійними гостями. Це показує нам, що в людей з’явився сильний потяг до рідної культури. І це стимулює нас забезпечувати безперервне культурне життя у нашому Домі.
Національний центр відіграв значну роль у формуванні сучасної історії України. У 2012 році під його стінами проходив Мовний майдан, а два роки по тому, під час Революції Гідності, у будівлі розташувався пресцентр, відкрили пункти обігріву. Чи вплинули ці події на ваше бачення вектора Українського Дому?
Український Дім – ровесник Незалежності. Цікава й історія його створення, яке ініціював Микола Жулинський, тоді віцепрем'єр-міністр України з питань гуманітарної політики. До речі, Жулинський, людина прогресивна, активно підтримав і нашу нову концепцію та вибрані нами вектори розвитку. Український Дім переживав всі складні та доленосні часи разом із країною, постійно був в епіцентрі подій. Під час Майданів він отримав назву «народний». Деякі відвідувачі, які приходять до нас, досі називають його так.
Кожна зміна в політичному житті країни так чи інакше впливала на діяльність Українського Дому. Проте ми вважаємо цінністю його історію й трепетно бережемо її. Впевнені, що не можна створювати, руйнуючи. Історія центру покладає на нас велику відповідальність, стимулює бути ефективними та динамічно відгукуватися на актуальні суспільні потреби.
Сьогодні в суспільстві широко обговорюється тема інклюзивності будівель та споруд. Чи працюєте ви над впровадженням цих норм та в чому полягає складність у реалізації їх у монументальній будівлі 1982 року?
Так, це складне завдання для нас. Будівля Українського Дому була створена абсолютно непристосованою для людей різних вікових і соціальних груп та вже давно потребує реставрації. Щодня ми відчуваємо і переконуємося, наскільки інклюзія в ті часи була далекою.
Коли ми почали працювати над проєктом реставрації, то залучили відповідних фахівців і знайшли найкраще рішення з можливих – облаштування ліфта, що дає змогу потрапити на кожен поверх, а також на оглядовий майданчик на даху Українського Дому, звідки відкривається панорама Києва.
У проєкті враховано й те, як дістатися людям на візку до головного входу. Наразі їм це під силу тільки на автомобілі, адже вулиця Трьохсвятительська має крутий підйом, а піднятися нагору на візку можна, лише маючи велику силу в руках.
Ми доклали багато зусиль для розроблення проєкту реставрації, який дав би змогу зробити будівлю максимально доступною для всіх. На сьогодні реалізувати його, на жаль, неможливо. Ми робимо все залежне від нас (пандуси та інше), щоб поліпшити ситуацію, і з нетерпінням чекаємо часу, коли проєкт з реконструкції буде втілений у життя.
Розкажіть про деталі виставки «Кола Сільваші»?
Вона реалізувалася в співпраці ГО «Український музей сучасного мистецтва», який виступив ініціатором і автором проєкту, та Українського Дому. Виставка масштабна, вона, безумовно, стала помітною подією. Вона присвячена особистості Тіберія Сівальші як творця, мислителя, теоретика і дослідника сучасного мистецтва.
Далі ми організували фестиваль Фундамент, присвячений книзі про культуру. Останньою цьогорічною виставкою Дому став проєкт про український наїв. Ми показали приватну колекцію Миколи Бабака, людини, яка спрямовує свою діяльність на збереження та популяризацію української культури. У переддень Різдва ми покажемо, як самобутнє мистецтво створює фантастичні світи, сповнені життя, щирості та любові.
На вашу думку, яке місце національного простору в формуванні української свідомості сьогодні?
Коли розпочалася повномасштабна війна, нам дуже бракувало чітко проартикульованої державної культурної політики. Тому ми цілеспрямовано формуємо власну, внутрішню, аналізуємо запити і потреби суспільства. Тож теми наших проєктів невипадкові. Культура є не лише джерелом знань про себе та свою країну, не лише своєрідною терапією, що дає сили жити і боротися у ці буремні часи. Ми впевнені, культура – це основа для самоповаги, фундамент, спираючись на який можна стимулювати мислення, створювати візії і, зрештою, формувати майбутнє.|