Мені здається очевидним, що для розвитку царини культури небхідна реформа правосуддя. Страх перед несправедливим правосуддям призводить до того, що люди створюють заборони та регуляції. Весь час стоїть питання «А що, якщо вони?…» Чиновник, як частина суспільства, не вірить в справедливість системи правосуддя. І тому створює бар’єри.
У 2003 році я робила свою першу виставку як куратор; вона стосувалась питань гендеру та фемінізму, стереотипів та автостереотипів серед жінок. І мені було складно обрати чотирьох українських художниць: стількох просто не було на сцені. Відтоді ситуація змінилась суттєво. Не знаю, чому. Можливо, це пов’язано з трохи більшою емансипацією жінок, з тим, що в них зросла готовність ризикувати. Хоча це всього лише 10 років, дуже малий відрізок часу.
В мене є інтуітивне враження стосовно гендерної структури у мистецькому середовищі. Дуже часто буває так, що художники – це чоловіки, а мистецтвознавці – жінки; художник – той, хто творить, мистецтвознавець – той, хто його пояснює й інтерпретує. Чому? Бо жінки і досі виконують в нашому суспільству опікунчу роботу. Вони роблять це вдома, вони роблять це і на роботі.
На першому курсі університету для мене було справжнім відкриттям, наскільки антична культура була гомосексуальною, як би ми це сьогодні, екстраполюючи сучасні терміни, назвали. І звідси пішло ще одне моє інтуітивне припущення: випускники гуманітарних ВУЗів більш відкриті до ЛГБТ-спільнот в силу ознайомлення з історією античності. Це, звичайно, цілком може бути спекуляцією з мого боку. Як каже мій чоловік, інтелектуальною провокацією.
Українці мають дуже маленький горизонт планування. Можливо, це випливає з досвіду постійних травм і перерваних спроб, оскільки вже довго після Руїни, протягом ста п’ятидесяти років ці спроби постійно зводились нанівець. Нам бракує соціальної готовності інвестувати в довгі речі.
Є культури, у яких, якщо владна інстанція каже “А”, її позиція не піддається сумнівам або аналізу: там знають краще. А є такі, у яких це взагалі не вважається авторитетним. Українська культура належить до другого типу.
В україномовному Facebook точиться неймовірна кількість інтелектуальних дискусій, це наша особливість. По-перше, тому, що досі бракує інших, традиційних, платформ. По-друге, Facebook дає неймовірне почуття горизонтальності: дискутанти знаходяться в рівних позиціях. І по-третє, у Facebook дуже легко камуфлювати думку дотепністю.
Соціальні мережі – важливий інструмент, проте вони базуються на фактичних соціальних мережах, тобто на довірі і знанні в реальному житті. Приміром, якби заклик вийти на Майдан написав не Мустафа Найєм, то це не мало б такого ефекту.
Ми живемо в суспільстві, в якому дуже довгий час був нормою підхід “дозволено лише те, що не заборонено”. Нас виховували у культурі заборон.
Безпека, як стверджують соціологічні дані, є головною цінністю українців. Самоствердження та самореалізація виявляються для нас значно менш важливими. Ще для нас важливі влада та багатство, але, думаю, це також пов’язано з безпекою, оскільки створює її ілюзію.
Поява нової поліції є дуже важливим і дуже своєчасним кроком. Це нові люді, по-іншому навчені, це абсолютно новий інститут, який раніше не існував. Мі даємо їм кредит довіри і, коли цей інститут відповідає нашій довірі певними своїми діями, ми починаємо його міфологізувати, самі далі створюємо всі ці чарівні історії про те, яка наша поліція класна. З одного боку, це чудово. З іншого – це виклик. Бо падіння цього інституту буде шаленим розчаруванням.
Для українців важлива конформність. Її можна грубо виразити у формі “А що люди скажуть?” Так, для нас просто неймовірно важливим є те, що скажуть люди.
Культурна тканина створює певний спосіб життя громади: насиченість культурного середовища продукує подальшу насиченість. Люди хочуть жити в містах, де гарно, де щось відбувається, є давня історія або фантастична динаміка.
Мода є частиною креативної економіки. У нас дуже, дуже застарілий державний апарат, який досі структурує світ так, ніби надворі 60-х роки. В ті часи мода була частиною легкою промисловості, не було ідеї креативної економіки. Проте в цьому є також плюс: немає інвестицій в стримування, а ми, насправді, інвестуємо величезну кількість ресурсів саме у стримування, а не у розвиток, створюємо дуже багато регуляцій та заборон і витрачаємо на це дуже багато грошей. І саме тому у тих сферах, у яких не задіяна держава, розвиток все-таки відбувається. Інша справа, що він не підсилений. Це як літак, який їде по злітній смузі; він набрав швидкість, але все-таки не може злетіти. Ми не даємо йому можливості злетіти, але й не тримаємо в ангарі.
Корупція і страх є двома складовими корсету, який дозволяє триматись суспільному організму, що не має хребта у вигляді працюючих інститутів та правил. Так стверджує історик Ярослав Грицак, і мені це спостереження видається дуже тверезим.
Культура – це спосіб структурувати світ. Те, як ми бачимо його – результат культури, у якій ми виросли.
Без доступу до творчості можна жити. Так, дуже погано. Але біологічно можливо.
Дуже важливо усвідомити, що суспільство функціонує на основі культури. Бо цінності – це та річ, яка, як каже Грицак, мажеться на хліб, тобто визначає спосіб, у який ми організовуємо економічну діяльність. І те, чого нам бракує – це розуміння, як ми насправді залежні від культури.
Креативність може бути присутньою у візуальному мистецтві, в інженерії, в математиці, де завгодно. Наука теж є формою творчості.
Ми дуже повільно переходимо від індустріального до пост-індустріального суспільства. В ньому головну цінність створює пара для кави, і величезну роль грає здатність до креативних рішень.
Що важливо зробити зараз? Переконувати інших людей в тому, що необхідно звернути увагу в бік культури та творчості. Проте це буде досить-таки довга робота.
Ми зробили лише дві суттєві зміни у структурі державного управління з часів Радянського Союзу: усунули компартію та ослабили КДБ. Компартія була органом, де вироблялись стратегії, міністерства були адміністративними центрами, які отримували вже готові візії та реалізували їх, і КДБ – інструмент контролю. Зараз цього всього немає, але наші міністерства не навчились бути чимось іншим, аніж адміністративними центрами. Сьогодні вони мають виробляти політики, правила гри, але не заборони, а такі правила, що сприяють розвитку. Проте поки що вони цього не вміють.
Фото: Денис Маноха
Текст: Тома Міроненко
Макіяж: Дар’я Івлева
